«Ідучи назустріч просьбі трудящих» або «По просьбе трудящіхся»

Такими дижурними фразами послуговувалася більшовицька пропаганда, коли треба було узаконити якесь протизаконне або зовсім незрозуміле, зате вигідне системі, рішення на різних щаблях законодавчої влади: від Верховної Ради СССР аж до сільської Ради.

На превелике наше здивування цей самий метод використав Синод єпископів УГКЦ, виносячи Постанову про церковні свята. Синод, як відомо, відбувся 14-20 вересня 1997 р. в Крехівському манастирі оо. Василіян. Як правило, Рішення і Постанови Синодів Єпископів не подаються до загального відома, але згідно з АРІ за 19.12.97 і Газети «Мета» ч. 1-2, 1998 р. Постанова 1.4 звучить так: «Синод Єпископів, ідучи назустріч своїм вірним вирішив: вірні Української Греко-Католицької Церкви зобов’язані святкувати, окрім неділі, нижче зазначені церковні празники:

  1. Різдво Христове (один день)
  2. Богоявлення Господнє
  3. Вознесіння Господнє
  4. Благовіщення Пресвятої Богородиці
  5. Успення Пресвятої Діви Марії
  6. Свято верховних апостолів Петра і Павла.

Дальше в Постанові сказано, що Синод Єпископів заохочує вірних до участі в Богослуженнях в свята Обрізання ГНІХ, Преображення (Спаса) і Воздвиження Чесного Хреста.

Ми тут, в Україні, сущі не знаємо докладно як сприйняли цю Постанову Синоду вірні нашої Церкви в діяспорі, але на міжконфесійному грунті всіх церков київської традиції ця Постанова викликала певне замішання і абсолютне нерозуміння, що й для чого робиться. Не будучи наперед якось підготовлені до таких радикальних рішень Синоду, вірні УГКЦ є сконстерновані, бо не мають для того ніяких «оправдуючих» аргументів. Слова Постанови «ідучи назустріч своїм вірним» тільки усугубляють констернацію тих самих вірних, яким начебто пішли назустріч синодальні Отці. Дуже можливо, а напевно так таки є, що пішли вони назустріч духови часу й, так би сказати, соціяльним вимогам кінця XX ст. та й, взагалі, сильній секуляризації, що давно розпаношилася не тільки в посткомуністичному світі. Годі сумніватися в тому, що робилося це для добра вірних. І не має сумніву в тому, що реформа в церковному житті, в тому числі й редукція празничних днів є потрібна, ба, навіть необхідна. Зрештою, до цього в певному сенсі зобов’язують нас рішення Собору Ватиканського другого. Але саме цей Собор показав як треба вирішувати певні справи, вносячи зміни в те що було практиковане на протязі століть і стало вже традицією у повсякденному житті Вселенської Церкви. А тому тривав роками з довгими перервами, відведеними якраз на обміркування і дискусійне опрацювання всякого «новум». В нас це робиться на протязі кількох днів. Тому одних кривдно дивує, других зло радує, бо, мовляв, «а ми давно казали, що УГКЦ є ’польська церква’, завданням якої все спольщити, златинщити і, в кінці, поробити з нас поляків». Тепер такі «оборонці» нашої віри з «козацьких» церков дістали в руки прекрасний документ, яким, немов козірною картою, «криють» всякі оправдуючі заперечення тих вірних, яким «пішли назустріч» наші синодальні отці. При цій нагоді мусимо сказати і усвідомити собі таку незаперечну істину. Якщо збереглася в нашому народі віра в Бога (незалежно від конфесії), то вона є (або донедавна була) рудиментарною, що утрималася виключно за рахунок пошанування і глибокої прив’язаности до наших християнських традицій, так би сказати, персоніфікованих в образі святих і «дванадесятих празниках». І нема тут нічого дивного. Нарід, котрий жив на сході України 70, а в Галичині 50 років поза школою Божої науки-катехізації, утримував свою віру на пошанівку «храмових» традицій, носіями яких були наші родинні педагоги і виховники — бабусі та дідусі, що своїм святим обов’язком вважали передати нащадкам свій глибоко захований в серці скарб духовний. Чейже не було навіть календарів церковних. Але ці, власне, родинні педагоги пригадували, коли «Варвари» або «Катерини», коли «Івана», а коли «Петра» або «Главосікі» чи «Збора» (Собор Марії) і, що найважніше — який молитовно-церковний і народно-традиційний ритуал є властивий для того чи іншого празника. І в таких народно-церковних традиціях виховалися кілька поколінь. Споглядаючи нині в минуле нашої Церкви, переконуємося як ревниво її духовний Провід наставляв вірних «О святкованню дней праздничних». Згідно з тими настановами, що були непідважальним імперативом для кожного віруючого «установила Церков Христова, ведена Духом св…, кромі святкування неділі, праздновання ще инших дней, щоби в тії що року праздновалися особливі таінства релігії христіяньскої…». Так записано в «Чинностях і Рішеннях» Львівського провінціяльного Собору 1891 р. Подібно сказано й в «Номоканоні» Арсенія Желіборського ще в 1646 p.: «В неділі і празники завіщавай не ділати, но приходити в церков, якоже подобаєт християном…». Отже «завіщавай приходити» — це наказ священикові, зобов’язувати вірних дні святі святкувати.

Ну, а тепер трохи «празничної» статистики. Наш церковний календар, крім неділь, яких в році маємо 52, подає нам ще 26 днів святкових так зв. «неподвижних» і 10 — «подвижних». Загально беручи, маємо в році аж 88 святкових днів. З них 5 переноситься на неділі. Все ж таки 83 дні в році є «неробочими» (за соціяльною термінологією). І так виходить, що майже кожний четвертий день в році ми були звільнені від обов’язку працювати, але зобов’язані ходити до церкви. Очевидно, що нинішні економічні закони напевно входять в колізію з такою великою кількістю днів, так би мовити, «празничного неробства» і якась редукція празничних днів є таки необхідна. Але синодальна касата такої великої кількості свят без відповідної мотивації і попереднього роз’яснення тим, до кого це відноситься, а значить — віруючим нашої Церкви — є просто незрозуміла. А тому не сприймається ними як якась конечна церковна потреба. Бо за цією Постановою Синоду, який «пішов назустріч своїм вірним» у тих таких вірних викликає автоматично цілий ряд питань, при чому питань підставового значення не в якомусь соціяльному, а саме в духовному пляні. От наприклад, коли з церковного календаря викреслюються празники так зв. «нарочитих святих», яких в кожній хаті (зокрема на Гуцульщині) більше як ікон «господських» чи «богородичних», то, що робити з тими іконами? Чи викидати їх? Бо якщо Церква позбавила в свому календарі святкового (з хрестиком) «дня іменин» того чи іншого святого, то виходить, що він не святий. А тоді всі молитви до нього: Акафісти, Мінеї та ін. відправи не мають вже тої душеспасенної, заступницької і чудодійної сили. Що робити з зобов’язуючими до тепер постами? Напр., на свято «Главосікі» (Усікновеніє чесния глави Івана Хрестителя)? Або чи треба дотримуватися посту на свято Чесного Хреста, коли віруючих тільки заохочується, а не зобов’язується бути в той день присутніми на богослуженнях? Але найбільше здивовання викликає «синодальна» мовчанка стосовно «праздників подвижних», то зн. великоднього циклу. В переліку «церковних праздників», в яких вірні зобов’язані «брати участь у Святій Літургії, вислухати проповідь, не виконувати важку працю», зовсім нема Великодня. Правда, Воскресіння Господнє обходимо завжди в неділю і цим ніби все сказано. Але Страстна П’ятниця, а потім Світлий Понеділок, Світлий Вівторок і празник Св. Трійці — це гейби вже і не свята. А отже, віруючий не зобов’язаний (і навіть не заохочений) до участи у відправах Чину Погребенія Христа (винос Плащениці), а потім вислухати прекрасних співів Єрусалимської Утрені. Й, взагалі, чи в зв’язку з тим касуються також всі тріодні відправи і молитви, властиві для цього циклу?

Таких та й подібних питань і сумнівів є, як мовиться в Писанії: «много множає паче того піска морского». А відповіді дасть Бог. Бо якісь не зовсім конкретні посилання на Постанови Вселенського Собору ватиканського II або ККСЦ і, що, мовляв, ми є частиною Вселенської церкви, то мусимо підчинятися її законам, нічого нам не роз’яснюють. Нікого хіба не треба переконувати в тому, що в стосунках між церквою і парафіянином послідній керується двома різними засадами: перше — це святий обов’язок, це імператив, друге — це добра воля, яка завжди є прагматична. Тому замість до церкви — скерує його, скажім, на дачу або на футбол чи ще кудись там.

Говорити в таких випадках про християнську самосвідомість або почуття обов’язку вірних перед Церквою — то це будуть такі собі благенькі побажання і більше нічого. З відповідей, що їх принагідно дають наші владики на запитання з цього приводу виходило б, що Постанова 1.4 Собору Єпископів має тільки силу диспензи, а не редукції календарних празничних днів і всього, що за тим слідує (про що вище). Однак, цього достеменно не знаємо, бо нема наразі ніякого ширшого тлумачення цього параграфа Постанов, що внесло б повну ясність в це таке важливе питання і розвіяло б всякі сумніви в рядах вірних нашої Церкви. А крім цього, позбавило б можливости лукаво шпекулювати на цьому її ворогів. А таких УГКЦ нині має стільки, як ніколи перед тим. Виходячи з цього з жалем мусимо сказати, що такі радикальні постанови саме тепер є не на часі, бо напевно, маючи добрі заміри, вносять, однак, якусь дезорієнтацію в наше й так не дуже устабілізоване церковне життя. І на цьому, власне, хочеться ще раз наголосити. Отже, якщо говоримо, що наша Церква вистояла й зберегла себе на протязі 50 років підсовєтської жорстокої дійсности, то тільки тому, що наш підпільний Церковний Провід утримав її в пошанованню традицій. Нині можемо багато говорити (та й говоримо!) про потребу змін у церковному житті згідно з Постановами Вселенського Собору Ватиканського II і ККСЦ, або ще якихось документів, але мусимо мати ясну свідомість того, що коли навколо намножилася сила-силенна різних сект, коли маємо вже три (а формується ще й четверта) Церкви православні й коли наша Церква внутрішньо поділена на «восточників» і «латинізаторів», які ніяк не можуть дійти згоди щодо слова «православний» і ін. (здавалось би другорядних, з точки зору самої Віри Христової), то де вже нам нині до сприйняття таких рішучих кроків «назустріч своїм вірним». Якщо вони в найближчому часі не будуть забезпечені відповідним коментуючим апаратом (як всякий закон або постанова в світському житті), що вийшов би з рук синодальних Отців, то з Постанови 1.4 дуже скоро зачнуть користати інші, коментуючи її по свойому. Крім православних галицьких «козаків», що з жонатими і не занадто освіченими ієрархами ніби то твердо стоять на сторожі «традицій», в недалекому майбутньому будемо мати до діла з високоосвіченими і дуже добрими тактиками в своїй діяльности-лефевристами. А їхня, як відомо, бронепробивна сила в наступі на пособорові інвенції Вселенської Церкви якраз полягає ніби то в глибокому пошанованні традицій з богослужбовою (латинською, а у нас церковно-слов’янською) мовою включно. Й виходячи з вищесказаного, саме з цієї сторони будемо мати велику небезпеку. Ці «шанувальники» традицій в церковному житті у нас вже є. Називають себе редемптористами. «Візитують» принагідно наші церкви, так би мовити, розглядаються в терені, а втаємничені кажуть, що вже й єпископа тут мають. Грунт податливий для їхньої «місійної діяльности не облогує: він підготовлений. Соборні Постанови, про які тут мова, можуть добре прислужитися для збору «урожаю» трансальпейськими братами, як їх інакше називають. І кого будемо тоді винити? Рим, Варшаву чи Москву? Чи лиш вищеназваних братів — лефевристів? Звичайно, питання риторичні. На них сьогодні відповіді ніхто не схоче дати. Але вони ставляться. І ставляться не для того аби витягнути з них якісь особисті вигоди або заспокоїти якісь там свої амбіції. Ні, зовсім ні. Бо, чейже, йдеться не про себе, а про Церкву, її добро, її майбутнє.

На закінчення висновок з усього можна зробити такий. Церква — живий організм і йде з народом Божим в 3-тє тисячоліття ери Христової, враховуючи все, що диктує дух і потреби часу та різні обставини щоденного життя її вірних. Про те, вносячи якісь корективи, саме в площині релігійних традицій, бажаним і доцільним було б наперед невтралізувати всякі сумніви або навіть духовний спротив, що їх можуть викликати ті чи інші зміни. Власне, сино­дальні зміни в нашому календарному обходженні «днів праздничних» можуть послужити першим прикладом якогось внутрішнього спротиву, приспішеним реформам наших християнських традицій. Ці зміни можна б порівняти, хіба що, зі зміною церковного календаря, що для нас, правду кажучи, є тільки квестією часу. Але на разі не робимо цього, аби не створити ще більший розгардіяш в нашому всеукраїнському церковному житті. Обійти в таких кардинальних питаннях українських православних, а також відповідні урядові чинники Української Держави є не припустимо, бо це може привести до остаточного поділу вірних Церкви Володимирового хрещення на два ворогуючі табори на віки вічні. Якраз до цього змагають нині всі «сили пекельні» та вороги нашої Церкви і Держави. І, що не кажім, але з немалими успіхами це роблять. Та дай Боже, аби ці слова були такі собі невинні «страхи на ляхи». А наразі «маємо те, що маємо», як казав колись відомий герой «нічних чувань» у Біловезькій пущі.

Іван Гречко, Львів