Ігнорування релігійного чинника сучасною політичною владою*

Історично так склалося, що релігія та її інфраструктура (обряд, храмова архітектура, мистецтво, спів, інструментальна музика, богослов’я) належать до чільних ділянок культури. Більше того, коли казати про ретроспективу, то християнсько-релігійна культура була стрижньовою в культурному процесі переважної більшости націй і народів. Понад 90% усіх пам’яток української літератури і мистецтва до XIX ст. — це релігійні твори. Отже, думаючи про зв’язок політики і культури, ми ніяк не можемо відмежовуватися від проблем релігії, а в нашому конкретному випадку — від християнської, від церковної, від православно-обрядової культури (з урахуванням того факту, що й греко-католики є на відтинку обрядовости православними).

Сучасна українська політика щодо релігії і культури дуже аморфна. Образно кажучи, це політика-кисіль, політика-тісто. В ній не вироблено стрижня, нема ферменту для структурної кристалізації. Цілком не враховано досвіду колишніх колоніяльних народів, які відділялися від метрополій. Починаємо будувати «громадянське суспільство», не збудувавши суспільства нації. Більша частина правлячих українських політиків усіх трьох гілок влади бояться слів «нація», «національне», як вогню, ідентифікуючи ці слова і поняття з націоналізмом в його екстремістській формі. А оскільки релігія і Церква традиційно близькі до національної культури і творчо релігійно-церковних «тонкощів», то політики усіх мастей аж до націонал-демократів взагалі вилучили Церкву з поля зору, звертаючись до церковних структур лише при потребі — впливати через них на електорат.

Це глибоко помилкова позиція, яка дорого обійдеться українським політикам — як правлячим, так і тим, що в опозиції. Наші політики зовсім не знають або не хочуть знати, як будувалися держави в постімперські періоди. Після розпаду Турецької імперії балканські народи (греки, албанці, болгари, серби) негайно звернули найпильнішу увагу на відбудову церков, які мали історичне коріння у цих націях. А паралельно з цим будували національні й відтак громадянські суспільства. Точно за таким «сценарієм» діяли угорці, чехи, словаки, румуни після розпаду Австро-Угорської імперії. Польща, скинувши з себе російське імперське ярмо 1918 року, найперше що зробила — це поновила ретельно продуману структуру Римо-католицької Церкви. Церковно-релігійне питання стояло на першому місці у Бісмарка при об’єднанні німецьких князівств і курфюрств у єдину державу. Це було правильно: адже все починається від духу, від віри, які дають роботу рукам, думки — головам, надію — серцям.

Грушевський і Скоропадський відкидали церковний чинник під час визвольних змагань 1917-1920 років, що й було однією з найголовніших причин поразки у нашій боротьбі за державність на початку XX ст. Виглядає так, що не тільки чужий приклад, але і власний нічому не навчив українських політиків кінця XX ст., коли їм надано чи не останній шанс дати нашому народові-страждальцеві напрям руху до правдивої, а не ілюзорної державности.

Ці політики зігнорували і надалі ігнорують церковними спробами зближення елементів самовідроджуваної християнсько-духовної культури із культурою світською, наштовхуються на різкий спротив (небажання поновлювати або відкривати богословські факультети при державних університетах, провадити катехизацію загальноосвітніх шкіл, запровадити релігійне виховання у Збройних Силах, підтримувати християнське мистецтво, реставрувати недознищені церковні пам’ятки тощо). Вони допустили катастрофічне роздрібнення релігійно-церковного життя, виникнення протистояння і навіть боротьби між конфесіями. Історичні Церкви з їхнім глибоким національним корінням, жорстоко гнані при царському й більшовицькому режимах, споглядаються такими само байдужими очима політиків, як і церковні організми, що управляються закордонними духовними центрами, як добре оплачувані репрезентанти новоявлених сект, що масами наїжджають в Україну для «місії», для «навернення» нас до іншої віри.

Небажання і невміння політиків виділити в сучасному українському строкатому релігійному житті домінанти, яка найбільше сприяла б процесові творення держави і суспільства, може закінчитися драмою у змаганнях за незалежність України. Такі домінанти очевидні, але вони ігноруються тими, хто мав би їх не тільки помічати, але й плекати. Бажання політиків мати на духовному полі «лемішку» Церков, релігій, конфесій і деномінацій і вдаватися до тих чи тих потреб, а не мати стратегічні цілі для консолідації нації, народу й держави — це нічим добрим скінчитися не може. Це набагато ретельніше за українських політиків зауважила французька газета «Експресе», яка цілком слушно писала з приводу релігійної ситуації в Україні, що коли 15 мільйонів її громадян перебувають під впливом московських церковних структур, які скеровуються з-за кордону, — суверенітет України буде фіктивним.

* Виступ проф. Дмитра Степовика на засіданні Міжнароднього експертного клюбу в Інституті світової економіки і міжнародніх відносин Національної Академії Наук у Києві 18 листопада 1994 року.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>