У спадщині українського церковного малярства образ Богородиці з Еммануїлом посідає особливе місце. Серед різноманіття його сюжетно-композиційних розв’язань своєю ліричністю виділяється іконографія «Богородиця Нев’янучий Цвіт». Її алегорична назва була взята з тексту акафіста і позначилася в іконографії смисловим атрибутом – розквітлою квіткою в руках Марії.
Впровадження цієї іконографії на просторах візантійського і поствізантійського світу пов’язують з Афоном. Найбільш раннім відомим прикладом є ікона «Свята Анна з Богородицею» XV століття, що зберігається в музеї Бенакі (Греція, Афіни). Не менш активно ця тематика розвивалася й у західноєвропейському мистецтві, де зображення Мадонни з квіткою відоме ще з кінця XIII cтоліття.
Семантика іконографії «Нев’янучий Цвіт» неоднозначна. Алюзією до символу квітки в руках Марії слугують старозавітні писання, зокрема розквітлий жезл Арона (Чис.17, 23) і Дерево Єсея (Іс 11, 1). У світлі новозавітної інтерпретації цей атрибут ототожнюють з таїнством Втілення – поєднання через Марію у Христі Божої та людської природи. В латинській іконографії цей атрибут асоціюється переважно з дівоцтвом та непорочністю Богородиці.
В українському церковному малярстві образ Богородиці з квіткою в руках відомий із середини XVI століття. Прикладами є ікони «Страшного Суду», на яких у сценах Раю зустрічається зображення Богородиці на троні, причому вона тримає квітучу галузку. На іконах «Благовіщення Пресвятої Богородиці» відомі зображення Архангела Гавриїла, який простягає Марії квітку, або ж поряд нього зображений вазон із квітами. Із XVII століття набули популярності алегоричні композиції «Зачаття Пресвятої Богородиці», де з грудей Йоакима і Анни проростають пагони, що завершуються квіткою із зображенням Марії. У XVIII столітті ця іконографія змінюється й отримує назву «Богородиця Непорочне Зачаття»: в одній руці Марія тримає скіпетр, а в другій – квітку.
Повністю статтю читайте у паперовому або в електронному варіанті.
