Ікони Тараса Шевченка на Волині

В далекому від нас жовтні 1846 року Великий Кобзар за завданням Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, членом якої він був, відвідав Волинь. Його завданням, як одного з членів цієї комісії, було — опис і намалювання давніх пам’яток нашої історії, культури.

Вже на протязі цілого століття відбуваються наукові суперечки між вченими-шевченкознавцями, які розділились в своїх думках про сам факт перебування Тараса Шевченка в м. Ковелі, селах Вербці і Секуні. Нововиявлені історичні й документальні джерела проливають яскраве світло не тільки на сам факт перебування нашого Пророка на Ковельському Поліссі, а й розкривають нову сторінку Волинської Шевченкіяни — це ікони, до яких поет-художник доторкнувся своїм чарівним мистецьким пензлем.

Село Вербка розташоване за 4 км. на прівніч від Ковеля. В його історію яскраво вписана діяльність Свято-Троїцького манастиря, заснованого тут князями Сангушками, пізніше його власником став московський втікач князь Андрій Курбський, який дуже шанував цю давню святиню Поліського краю і серед його ще прижиттєвих дарунків обителі був і давній образ св. Миколая візантійської роботи. Автор відомого твору про московського князя-втікача середини 19 ст. М. Д. Іванишев «Життя князя Андрія Михайловича Курбського в Литві і на Волині», який разом з Тарасом Шевченком в жовтні 1864 року оглядав пам’ятні місця, пов’язані з іменем князя на Ковельському Поліссі, про цю давню ікону в своїй праці писав: «У протоколі з візитації з 20 лютого 1760 року знаходимо: образ Святого Миколая стародавнього письма. Певні люди кажуть, що цей образ існує тут біля 200 літ і славиться чудесами, які однак ніде не записані».

Про давне походження цієї ікони знаходимо в науковій розвідці отця-протопресвітера Ананія Теодоровича «Вербківський чудотворний образ св. Миколая», Літопис Волині, Вінніпег, 1958, ч. 4, ст. 30-34: «Образ привіз з Московщини князь Андрій Курбський і подарував його Ковельському манастиреві. Після зліквідування манастиря і повстання на його місці парафії, образ став її власністю. У відпустові дні, особливо в травні на Миколи, збиралися до Вербки тисячі людей, майже з усієї Ковельщини, бо там було одиноке відпустове місце в тій частині Волині…».

Князь Андрій Курбський, згідно свого заповіту, був похований в храмі Свято-Троїцького манастиря, що знаходився на острівку серед заплавів Турії біля Вербки, а в недалекому Секуні, знайшли вічний спочинок управителі маєтку князя Михайла та Іван Калимети. Саме ці місця і бажав оглянути Микола Дмитрович Іванишев, а замалювати їх мав художник Тарас Шевченко, подорож якого по Волині, добігала кінця. В кінці другої декади жовтня 1846 року вони й зустрілись у Вербці, щоб оглянути пам’ятні місця і де художник Шевченко виконав замальовку та креслення колишнього манастирського храму Св. Троїці. Цю, без авторства замальовку святині знаходимо в праці Миколи Іванишева «Життя князя Андрія Михайловича Курбського в Литві і на Волині».

В колі яких людей проходили дні перебування поета-художника Тараса Шевченка й історика Миколи Іванишева у селі Вербка? Безперечно, що першою особою в селі є священик. Ним був тоді отець Ієромонах Елевферій Павлович Віртминський. (Держархів Волинської області, ф. 35, оп. 5, спр. 188, арк. 35). Про отця-настоятеля колишнього манастирського храму Св. Троїці у с. Вербка знаходимо такі дані: «Закінчив курс Волинської духовної семінарії. Настоятелем храму з 1839 року. Сім’ї не має. Дяком парафіяльної церкви був Костянтин Григорович Станкевич, а його дружиною Олександра Вікторівна». Ці духовні, найбільш на той час освічені люди села, були в ті дні серед тих, хто допомагав і піклувався про побут членів Археографічної комісії Тараса Шевченка й Миколи Іванишева. Оглянувши і намалювавши місця, по­в’язані з князем Андрієм Курбським на манастирському острівку, Тарас Шевченко не міг не звернути уваги на давній образ св. Миколая в парафіяльному храмі. Від кількасотрічного збереження ікони в храмі, серед постійної сирості, яка, між іншим, панує і нині на манастирському острівку в Святого Угодника, зображеного на ній, від часу стерлася фарба на руках. В дослідженні українського вченого з діяспори Юрія Перхоровича про це читаємо в журналі «Рідна Церква», 1964, ч. 60, с. 6, що його видавав в Німеччині наш земляк волинянин, нинішній Митрополит Анатолій Дублянський. «3 Луцька Шевченко поїхав до Ковеля, де в тому часі знаходився професор Іванишев з дорученням генерал-губернатора Бібікова віднайти могилу московського втікача князя Курбського та зібрати відомості про нього та його управителів Михайла й Івана Калиметів. До помочі йому, не має сумніву, приїхав Шевченко, який намалював церкву в селі Вербка, де Курбський був похований, склепіння, в якому знайдено труну та накреслив плян церкви. Рисунок і два креслення збереглися, хоч совєтські вчені заперечують їх приналежність Шевченкові. У Вербці Шевченко ще відновив у церкві руки на образі св. Миколая, на якому від часу фарба стерлась». Саме найближче оточення в селі Вербці нашого поета-художника — отець Ієромонах Елевферій Віртминський та дяк Костянтин Станкевич могли звернутись до Тараса Шевченка домалювати руки св. Угоднику Миколаю на давній іконі, що й було зроблено.

В 30-их роках нашого століття історик-археолог О. Волинець, який пізніше виїхав на Захід, оглядав храм та склепіння на манастирському острівку біля Вербки. Народні перекази, що збереглись в селі, підтверджували, що руки на давньому образі дійсно намальовані Шевченком під час його перебування в жовтні 1846 року. Вчений виявив і дослідив ще одне: в 1848 році тлінні останки князя Курбського вийняті з склепіння і поховані поруч храму, а на могилі поставлено хрест. На місце князя поховано генерала Куракіна, який помер вертаючись з Мадярщини, де він був серед тих, хто душив свободу угорців.

З Вербки шлях Тараса Шевченка й Миколи Іванишева проліг до села Секунь. Його назву слід шукати в сивій давнині. Саме тут відбулась одна із найжорстокіших січей. В першій половині 16 ст. село Секунь належало ще до Сангушків, а 1564 року польський король подарував його князю Курбському, а той — своєму управителеві Іванові Калимету, якого 1572 року вбив князь Дмитро Курцевич Булига й воно дісталось двоюрідному брату Михайлові Калимету. Михайло — татарський марза з Казанського ханства і за твердженням російських вчених — родоначальник Достоєвських, з якого походив відомий їх письменник, хоч насправді на Волині був цілий ряд знатних людей з родовим прізвищем письменника.

В часі між 1572-1588 pp. Михайло Калимета побудував тут, в селі, дерев’яну церкву св. Михайла, де під її підлогою було поховано його першу дружину Катерину. їх тлінні останки виявив Микола Іванишев, який прибув до Секуня з Тарасом Шевченком. Тут в храмі було ними виявлено ряд ікон візантійської роботи, серед них виділявся образ Божої Матері. Всі вони були привезені сюди московськими втікачами.

Настоятелем храму св. Михайла в Секуні був на той час молодий отець Ілля Федорович Мусієвич. В Державному архіві Волинської області знаходимо про нього такі дані: «Родом з с. Конюхи Володимирського повіту. Вік — 26 років. Закінчив 1845 р. курс Волинської духовної семінарії. 26 вересня 1846 року (менш як за місяць до приїзду членів Археографічної комісії в Секонь) рукоположений архиєпископом Никанором, направлений в село Секонь Ковельського повіту. Дружина отця паніматка Емілія. Вік — 23 роки» (ф. 35, оп. 5, спр. 188, арк. 366).

Дияконом в місцевому храмі був тоді Григорій Антонович. Вони були серед тих, хто зустрічав гостей на парафії в селі та допомагав прибулим розв’язати побутові проблеми, ознайомити з храмом і його майном. Можливо, вони й звернули’ увагу Шевченка на образ Богоматері візантійської роботи, потемнілий від часу, й попросили його відновити ікону, що й зробив наш поет-художник.

З часом давній храм св. Михайла в Секоні прийшов до аварійного стану й той же отець, Ілля, 1868 року побудував новий дерев’яний на кам’яному фундаменті, а з розібраної давньої церкви побудували капличку на місцевому кладовищі. Туди ж було перенесено ікону Богоматері, реставровану Тарасом Шевченком. Тут, в 1932 році, знайшов її відомий вже нам вчений-історик О. Волинець і виявив, що ікона Богоматері є давньої візантійської роботи, але її відновлено й добавлено художником лише народні прикраси — коралі. Селяни, що супроводжували вченого також твердили — ікону малював Тарас Шевченко. «Народна пам’ять, — писав О. Волинець (Шевченківський збірник УВАН, ч. IX, ст. 126), — зберегла, що це був пан у чорному плащі і чорному капелюсі та говорив народною мовою».

Наш видатний земляк з с. Мізоч, пізніший Митрополит УАПЦ Владика Никанор Абрамович, будучи благочинним другої округи Ковельського повіту в 1934-1942 pp., під час своєї першої візитації до Свято-Михайлівського храму в Секуні в документах парафії знайшов книгу «Опис церковного имущества» заведену ще 1806 року.

В книзі знаходився перелік церковного майна, що належав храму. В примітці напроти запису Образ Божої Матері за Престолом стояла нотатка: «В 1846 году образ сей реставрирован приезжим живописцем Тарасіем Шевченком». Ото ж як засвідчили документи, історичні джерела й народні перекази запрестольна ікона Божої Матері в Секуні була другим Образом, до якого торкнувся своєю митецькою рукою Тарас Шевченко під час свого перебування на Ковельському Поліссі, в жовтні 1846 року.

Про ще одну ікону Божої Матері з давньої каплиці села Туричани Володимирського повіту, що за 25 км, на північ від Володимира знаходимо в праці Юрія Перхеровича. Ця мурована каплиця була в селі недалеко маєтку Крижанівських. До 1864 року власником маєтку і римо-католицької каплиці (маєток і каплицю з’єднував підземний хід, як про це виявлено під час Першої світової війни) належав одному з активних учасників польського повстання графу Сераковському. Маєток конфіскувала царська влада до казни, а капличку передано православній громаді. Зять графа Київський адвокат Альфред Крижанівський, який мав велику збірку давніх ікон, серед яких була й ікона Богоматері намальована Тарасом Шевченком для пана Енгельгарда, відсудив маєток тестя, а капличка залишалась в руках православних і кожного року, в день Преображення Господнього з місцевого Ризоположенського храму, відбувались до неї урочисті процесії та освячення тут фруктів і овочів.

Сина Альфреда Тадеуша Крижанівського, з відновленням Поверсальської Польщі, призначено «Комісаром Східних Земель». 1923 року римо-католики хотіли забрати капличку в православних, але Комісар тому спротивився і ще раз підтвердив право православних на цю святиню, а при передачі її зазначив, що надвівтарна ікона, мальована Тарасом Шевченком, була б в колекції його батька Альфреда Крижанівського, переданою в каплицю.

Вихідець з села Туричани Святополк Шумський, який опинившись по Другій світовій війні на Заході, розповів: «Надвівтарна ікона Діви Марії була легка, гармонійна і мала наш характер (візантійсько-український). Форма образу — прямокутник. На легко- блакитному колі неба стояла постать Діви Марії з Дитятком. Ніг не було видно, зливались з небом. Легкі, ясні, лагідних барв шати. На небесах обводили постать Божої Матері 12 золотих зірок. Загально образ був чудово легкий» («Рідна Церква», 1964, ч. 60, ст. 7).

Як читаємо нижче належність цієї ікони до мистецької спадщини Тараса Шевченка стверджував і редактор «Рочніка Волинського», посол до польського сейму Якуб Гофман, який в 20-их роках неодноразово бував в селі Туричани, оглядав давню муровану каплицю й ікони в ній. Криваві події Другої світової війни та післявоєнні акти вандалізму червоних, затерли всі сліди від давньої святині-каплички та Шевченкової ікони Богоматері в ній, як і від колишнього урочища «Традовщина», що було за 200 метрів за каплицею, лишалась в пам’яті народній лише одна назва.

Шевченкові ікони на Волині, як і саме його перебування на Ковельському Поліссі, буде мати в майбутньому ще не одного свого дослідника, але ці перші кроки, зроблені автором, мають твердий першоджерельний і джерельний грунт на шляху до запанування наукової істини.