Інформація про Церкву

У попередньому числі за вересень ц.р. ми передрукували статтю в українському перекладі з чеського самвидаву під назвою «Інформації про Церкви» з 10-го числа за 1985 рік, під назвою «Ісповідник Віри», у якій була мова про главу нашої Помісної УКЦеркви, світлої нам’яти Патріярха Йосифа. В цьому числі передруковуємо статтю з того самого видання «Інформації про Церкву», що появилась в 3/4 числах за 1985 рік чеського самвидаву. В цій статті йде загальна інформація про Українську Церкву, про її історичні факти та її долю під сучасну пору. Ми подаємо так, як с написано. Можливо, в деяких випадках є подані факти не так, як ми їх знаємо, але ми їх подаємо, як є подано в чеському самвидаві.

Слід підкреслити, що інформації написані із знанням справи, обширно й об’єктивно. Поволі всі пізнають безоглядну брехню, брутальність, насильство і кровожадність Москви, включно з московським патріярхатом. Це варто підказувати і пригадувати західньому світові, а зокрема американським політикам, які починають не те, що залицятись, але навіть цілуватись з тими, що спустили кров із сотні мільйонів людей, а десятки мільйонів сьогодні держать в КҐБівських застінках та засланнях. З дияволом не може бути жодних переговорів.

Редакція

«Після цьогочасного константування з 50 відсотків всіх православних церков, які с зараз вживані в СССР, знаходяться на Україні. Одна половина з них, себто 25% усіх православних церков в СССР, є зосереджена на невеликій території Західньої України з населенням Ідо 8 мільйонів. Більшість з нього традиційно підлягала греко-католицькій Церкві. Україна має найбільше число священичих покликань… Число членів духовенства зростає передовсім на Західній Україні чи навіть у областях, де раніше переважало православ’я (Волинь, північна Буковина) або в областях традиційно католицьких, себто у Галичині й Закарпатській області». (З міркувань Франка Е. Сисина: «Українське православне питання в СССР»)

Документ про життя Католицької Церкви на Україні

В січні 1980 р. ця група членів римо-католицької Церкви візантійського обряду, що скорочено звана «Греко-католицька Церква на Україні» або Українська Католицька Церква, зібрала цей документ про історію і про сучасну ситуацію цієї Церкви.

Українська Католицька Церква є одною з Помісних Церков, з яких складається вселенська римська Церква, яка при житті утрималась завдяки многолітнім екуменічним зусиллям українського народу. Ніколи офіційно не стратила своєї єдности з Апостольською Столицею, ані її не порушила. І це навіть по великій схизмі в 1054 році. Тоді, однак, в наслідок тогочасних обставин була єдність між Українською Церквою і Святою Столицею ослаблена. Цим Українська Церква потерпіла значне зубожіння.

Щоб дійшло до збереження Церкви перед повним розвалом і щоб було захоронене непорушне визнання свобідної, первісної віри (католицької своєю підставою, східньою своїм способом наголошення) українська ієрархія вирішила — по довгих нарадах — прохати Святу Столицю про відновлення і правне упевнення єдности Української Церкви з Вселенською Христовою Церквою з тим. що українська Церква підпорядковується папі. Христовому намісникові на землі, як главі Церкви.

Відновлення цього зв’язку було все з’ясоване на Берестейському соборі в 1596 p., який увійшов до історії під назвою «Берестейської Унії». Від цього часу знову Об’єднана Українська Католицька Церква (часом називана «уніятською») була виставлена на різні форми переслідування, до яких належало ширення дезінформації, фальсифікації фактів, наклепи і фізичне насилля. Ціллю було розбиття унії Криваве переслідування 1795-1875 pp. є загально відоме всім. Вислідом цього переслідування було те. що на багатьох землях по первісній унії не залишилось ані сліду (примітка перекладача: ідеться тут про землі Білорусі й багатьох областей Малоросії, середньої і східньої України).

В частині західньої України, яка потрапила в 1772 р. під володіння Австрії (в рамках ліквідації Польщі, при т.зв. «потрійному поділі» — примітка перекладача), було дозволене існування Української Католицької Церкви, ба навіть дійшло до її розквіту Українське населення цих земель, раніше званих Галичина чи там «Ґаліція» (Галич) в загальному в той час визнавали й аж досьогодні визнають католицьку віру і правлять Богослуження згідно з східнім (візантійсько-українським) обрядом. В Радянському Союзі, однак, від 1946 р. твердять, що жодних українців-католиків там немає, а місцеве населення визнає православну віру під проводом офіційного православного духовенства, правлячі богослуження в східнім обряді. Це є тільки урядова версія дійсности. Справді тому є так, що тільки мала частина віруючих уважає себе за нефальшивих православних, тоді, коли більшість населення у своїй свідомості вважає сама себе католицькою, а більша частина з неї і назовні залишається вірною Апостольській Столиці. Цю частину творять свідомі українські католики. Т.зв. «руське православ’я» було накинено на Західній Україні під терором і насиллям.

Наступні інформації про церковне життя католиків на Західній Україні не можна висвітлити в повній ширині тому, що ситуація Церкви піл сучасну пору в 1980 році нам не дозволяє її зробити. Однак, тут наведені актуальні події можуть послужити хоч прикладом поінформованости про релігійне життя та посвяту всіх католиків і всіх людей доброї волі на цілому світі, щоб за нас молились. В обличчі переслідувань потребуємо, підтримати наше переконання, що хрест Господа нашого поведе нас та допоможе перетривати кожну спробу і утримає нас аж до кінця у вірі Христа і Його Церкви та у відданості Христовому намісникові, намісникові св. Петра на землі, Святішому Отцеві, бо якщо ми вірні йому, то ми вірні Христові нашому Господу.

Згодом після того, коли 1 листопада 1944 р. помер Митрополит Андрей Шептицький, первоієрарх Католицької Церкви східнього обряду, на Україні були започатковані підготування до її «ліквідації». 6 квітня 1945 р. вийшов друком ганебний лист-наклеп на митрополита Шептицького і зразу після цього, вночі 10 квітня, був ув’язнений як його наступник їх Блаженство Митрополит Галицький-Львівський, єпископ Каменецький, сьогоднішній Верховний Архиєпископ Йосиф Кардинал Сліпий і також шість залишених українських католицьких єпископів. Між ними були: їх Ексцеленції — Йосафат Коциловський, Григорій Лакота, Григорій Хомишин та Іван Лятишевський. Щойно у березні 1946 р. повідомлено, що всі ці єпископи були військовим трибуналом засуджені на довголітні кари і відібрання свободи.

На львівському «соборі» 30 березня 1946 р. була проголошена «ліквідація» Берестейської Унії з 1596 р. і знову «возз’єднання», себто удаваний поворот українського народу на лоно православної Церкви, до «прадідної» православної віри. Ані слівцем не було написано, сьогодні навіть мало хто пригадує, що тут дійшло до подвійного перекручування фактів:

  1. Т.зв. львівський «собор» 1946 р. був цілковито незаконним. Не був він жодним собором тому, що був скликаний і уряджений тільки одним звичайним архипресвітером (що було промовчано) тому, що в цей час були арештовані сім єпископів цієї Церкви, що не були присутні на «соборі». Цей «собор» не мав жодного оправдання анулювати Берестейську унію з 1596 р. Відбування собору у відсутності єпископів заперечує канонічність західньої і східньої Церков. Ці єпископи з митрополитом на чолі були в цей час ув’язнені, саме тому, що відкинули «прийняття православ’я» або іншими словами відкинули бути насильно підпорядкованими і злученими з тією ієрархією, яка є ведена і керована атеїстами і яка має нахабність називати себе «Руською» Православною Церквою. Відкинули всі можливі почесті й гідності, їм пропоновані православною Церквою, і залишились вірними Святій Столиці. На львівському «соборі» 1946 р. були присутніми тільки протопресвітери, кілька монахів та мирян (примушених страхом) і заступники державного уряду.
  2. Історична дійсність була грубо пофалшована і криво пояснювана. Передовсім тим, що було промовчано факт, що прадідна віра українського народу була своїм змістом католицькою. Була прийнята князем Володимиром 988 року, себто перед великою схизмою 1054 р. Те, що в цій добі називалось «ортодоксальною вірою», була своїм змістом віра католицька. Візантія була ще в ту пору підпорядкована Святій столиці й жила в єдності з Вселенською Церквою. Сьогодні, по тисячі роках, маємо діяметрально протилежний поділ між «ортодоксією» IX і X сторіч і православ’ям XX сторіччя, і то спеціяльно, оскільки мова іде про «руське православ’я». Тому наспів час покінчити з диявольською злобою, вживаючи аналогічних мовних термінологій, але в протилежному розумінні. Святіший Отець Іван-Павло II сказав з приводу прадідної віри українського^народу в своєму пастирському листі до кардинала Йосифа Сліпого такі знаменні слова: «Віра Христа прийшла на Русь з Риму за посередництвом Візантії».

Після «собору» 1946 р. почалась ліквідація всього, що було католицьке. Всі манастирі (біля двісті домів) були закриті, монахи і монахині були розпорошені. Всі священики, які відкинули вимоги прийняття православ’я, — було їх біля двох тисяч епархіяльних священиків і клириків — мусіли піти тою самою дорогою — дорогою до тюрми, а часто — без будь-яких судових процесів — на заслання у Сибір, на опустілі землі, до таборів з дуже суворим режимом. Ані один єпископ, ані один монах, що належали до Католицької Церкви, не прийняли православ’я і тому багато з них на віки спочиває під снігами в Сибірі. Їх Блаженству Йосифові Сліпому пощастило пережити заслання, а в 1963 році було написане прохання Святішої Столиці та після багатьох прохань різних світових інституцій і організацій був звільнений. Витерпів 17 років у концентраційних таборах. Був звільнений і рівночасно викинений поза межі СССР. Однак, і під час його побуту в Римі не дали йому спокою і час до часу зводили наклепи і очорнювали в пресі.

Всі католицькі парафії були насильно ліквідовані. Біля 5 тисяч церков і каплиць було закрито і секуляризовано. Багато парохів «не прийняли православ’я» і мусіли згодом перейти ті ж самі терпіння і переживати ту ж долю, що єпископи та монахи.

[В оригіналі одна повна сторінка друку була в такому стані, що не можна було точно прочитати, тому тут подаємо її загальний сенс, а не точний переклад. — Peд.].

Більшість парохів було жонате духовенство (жонатий клер є в українській церкві в сенсі правно законному східнього обряду), і частина з нього з родинних і інших причин була прямо чи не прямо примушена погодитись і прийняти православ’я.

Однак, переважаюча більшість, не зважаючи на всі загрози, вірна Католицькій Церкві та Святішому Отцеві.

Українські католицькі священики, що повернулись із заслання, як нововисвячені катакомбною Церквою, всі вони є під суворим наглядом.

Заборонено їм будь-яке практикування священичої чинности і за найменше порушення цього розпорядження є карані грошево або тюрмою до семи років. Час до часу їх кличуть до державних урядів по церковним справам, щоб вони зобов’язувались додержуватись існуючих заборон. Звичайно, вони з цим не можуть годитись, і тоді їх звільняють з праці або відбирають право на побут. Багато з таких священиків працює на найбільше понижуючих працях як доглядачі, кочегари і т.п.

Міліція і КҐБ під час обшуків, що робляться без попередження і без причин, забирають дослівно все, що зв’язане з священичою діяльністю: часослови, книги, літургічні ризи, як і всі святогідні предмети для богослужебного служіння. Не тільки золочені чаші, дискоси, але й все інше.

Ми, українські католики, не маємо жодного права, не існуємо в СССР. Наперекір тому, що число 52 нового закону забезпечує громадянам СССР право виконувати культові відправи чи богослужіння… Це право є в законі, декляроване як окраса, і це все. На жаль, українці-католики протягом років домагаються осягнути на ділі практикування цього закону, однак, без успіху. Навпаки, їх стараються переконувати, що унія була накинена Ватиканом, що Володимир прийняв православну віру. Заперечують всі дійсні історичні факти, пов’язані з Українською Католицькою Церквою. Незалежно від цього атеїстичні зусилля не знайшли того відголосу, що його матеріялістичний світогляд очікує. На наших землях сьогодні багато храмів закриті з причини браку священиків. Інші — знову з тої причини, що при них є реєстрований духовник-священик, є бойкотований мирянами. [Дальше слідує точний переклад з оригіналу. — Ред.]

В закритих церквах самі вірні удержують порядок, покривають всі видатки, зв’язані з їх утриманням, та збираються там на спільні молитви у неділі й свята. В травні, червні й жовтні сходяться в них щоденно, щоб співати богослуження до Матері Божої і Найсвятішого Серця Ісусового, щоб спільно відмовляти вервицю (тут ідеться про типічні католицькі практики та моління, які для православних є невідомі, — примітка складача). Самі співають Літургію і хорові частини, а деколи відбувають Служби Божі з розділюванням Святого Причастя та інших необхідних Святих Тайн. Вже за останні два-три роки почався наступ проти цих католицьких церков. Тому що люди в них моляться, вірні є переслідувані, церкви є руйновані або перемінені на склади, або їх взагалі закривають. Це виконують державні представники місцевих урядів із зброєю і псами.

Це саме трапилось у Мшанах, у Городку Львівської области. Без найменшого попередження з боку уряду до міської церкви 8 грудня 1977 р. вранці, о десятій годині, приїхали чотири авта, повні міліціонерів і прислужників — членів КГБ, заступників обласної управи з озброєними людьми та псами. Пси були натравлені на віруючих, багатьох покусали і відігнали їх. Після цього церква була по-вандальському зруйнована, всі вівтарі були цілковито знищені, тетрапод, сідалище (особливо довгі лавки) і коругви — пірвані, іконостас — повалений. З церкви були виведені ті, що молилися і прислужували, винесені прикраси, чаші, монстранції, різні покриття, ікони і навіть порожній посуд для збереження хліба та вина. Вірні звертались до Ради по церковним справам при Раді Міністрів СССР у Москві.

На делегацію вірних спочатку кричали і навіть побили їх. Другого дня їм було дозволено висловитись і обіцяли, що їх справу будуть «розглядати». Прийняли навіть документацію, потрібну для реєстрації віруючої спільноти. Згодом виявилось, що ця документація «згубилась». Копія особистих біографічних даних «двадцятки» (двадцять мирян вислали прохання по реєстрації дорученим листом). Згідно з радянським правом, перед реєстраційним дозволом, щоб в якійсь будові могли виконуватись богослужіння, мусить принаймні двадцять віруючих, проживаючих в цій же місцевості, поіменно зобов’язатись, що за церкву і за всякий порядок в ній приймають відповідальність. Хоч вірні з Мшан чекали три роки, — «це було, як би бажати одержати кров з каменя» — ця справа не була ніколи полагоджена. Більше як сто різних листів, прохань і документів було вислано, делегація вірних одинадцять разів їздила до церковних урядів, прокуратури, міністерства внутрішніх справ та інших компетентних органів. їх скеровували до православної Церкви або багато обіцяли, але нічого не здійснили. При одному з цих «полагоджувань» уряди приобіцяли позитивне полагодження, якщо в проханні буде назва релігійної спільноти замінена з «Української Католицької Церкви» на «Римо-католицьку Церкву східнього обряду», в цьому делегація погодилась, але знову нічого… Навіть після кількакратних відвідин Москви і Києва церква досіє закритою і перемінена на магазин — спершу для фабрики телевізорів, а сьогодні там є склад паперу. Переслідування продовжується. Більшість мирян були покарані висотою понад десять рублів, по п’ятдесят рублів кари для подружжя Михайлишиних, Анни Гурко і Марії Чорненької. Нікого не цікавило, що Ана Михайлишин виховувала дев’ятеро дітей і не має жодних прибутків чи спроможностей для заплачення кари. Громадянка Ольга Дудова та Анна Оліярник були послані на окружний комітет до Городка, там були ув’язнені на п’ятнадцять днів за «хуліганство». Одна з них — за те, що відважилась поїхати як член делегації до Москви, друга — за те, що під час другого випадку весною 1979 p., коли були перевожені телевізори з церкви, а всі думали про те, що іде про позитивне полагодження їх прохання, забороняла магазинування паперу в церкві і бажала бачити урядовий документ на це.

Вірні є переслідувані тому, що бажають молитись… молитись у своїй церкві, яку поставили їх предки в 1777 році, і тому, що домагаються, щоб це місце, яке є дороге їх серцям, не було замінюване на магазин.

Далі буде

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt