VІ ПЛЕНАРНА СЕСІЯ, ФРАЙЗІНҐ, 6-15 ЧЕРВНЯ 1990 р.
1) Комісія мала повну сесію під співпредсідництвом Греко-православного Архиєпископа Австралії Стиліяноса і Президента Ради Єдности Християн Архиєпископа Кассіді від 6- 15 червня 1990 р. у Фрайзінґу (біля Мюнхену).
2) Під час 1990 року інтернаціональна Об’єднана Комісія для Теологічного діялогу між Римо-католицькою Церквою і Православною Церквою закінчує десять років систематичної і плодовитої праці в дусі порозуміння і братерської співпраці.
3) Вже два роки тому Комісія думала, що прийшов час для справи богословських і канонічних результатів таїнственної структури Церкви, а зокрема взаємовідносин між авторитетом та соборністю у Церкві. В той сам час Комісія також думала, що треба розглядати богословські й практичні питання як результат, джерело і сучасне існування Католицьких Церков візантійського обряду, разом з Православною Церквою. Це намірення було виголошено на 4-му засіданні в Барі (1987 р.) і було розпочато під час засідання у Валама (1988 p.). Була створена підкомісія, щоб зреферувати цю тему перед повною комісією. Ця підкомісія мала своє засідання у Відні у січні цього року.
4) Коли підкомісія була створена, ніхто не міг передбачити події, які відбулися у Східній Европі, та такого розквіту свободи сумління.
Десятиліттями і католики, і православні терпіли переслідування. Отже, і католики, і православні знаходять глибоку причину подякувати Богові у повороті великих районів до релігійної свободи. Це повернення релігійної свободи являє повторно, що Бог є Господом історії.
5) Проблеми джерела і існування Католицьких Церков візантійського обряду супроводили Римо-католицьку і Православну Церкви вже давно, до початку їхнього діялогу, і було присутнім від самого початку цього діялогу. Спосіб, в якому вони зможуть знайти спільне рішення, буде іспитом твердости богословського підложжя, яке вже покладено і яке конечно потрібно розвинути. В результаті сучасних подій ціле засідання було присвячене тим питанням джерела, існування та розвою католицьких Церков візантійського обряду, що також називаються «уніятськими Церквами».
6) В результаті цих дискусій, які відбулися в правдиво щирій і братській атмосфері, Комісія бажає висловити слідуючі думки:
а) Через конфліктну ситуацію, яка існує в деяких місцевостях між католицькими Церквами візантійського обряду і православною Церквою, «уніятизм» став пекучою проблемою, якій треба надати першу увагу понад усіма іншими темами в курсі діялогу.
б) Термін «уніятизм» тут означає спроби створити возз’єднання Церкви способом відірвання від православної Церкви громад або православних віруючих без огляду на те, що згідно з екклезіологією (наукою про Церкву), православна Церква є Церква-сестра, котра сама дає засоби ласки і спасіння. В цьому розумінні й у відношенні до документа, виданого підкомісією у Відні, ми відкидаємо «уніятизм» як спосіб воз’єднання, бо це противиться спільній традиції наших Церков.
в) «Уніятизм» не зумів здійснити своєї мети зближення Церков; навпаки, воно спровокувало нові роздори. Ситуація, так створена, стала джерелом конфлікту і терпіння, і це залишило глибокі рани в па м’яті й збірні свідомості обох Церков. З другого боку, для еклезіологічних, виросло переконання, що треба знайти інші виходи із ситуації.
г) Нині, коли наші Церкви зустрічаються на підставі екклезіології, евхаристійної співзлуки між Церквами-сестрами, було би шкода знищити важну працю за єдність Церков, доконану через цей діялог, вертаючи до способу «уніятизму».
7) Однак, поза історичними і богословськими шляхами підійти до теми, треба вжити практичні ініціятиви, щоб завчасно оминути наслідки і небезпечні напруження, які існують у різних православних країнах. У цьому відношенні можуть послужити слідуючі пункти:
а) Релігійна свобода для осіб і громад є не тільки правом, яке треба всеціло шанувати. Для християн, які живуть тим самим божественним життям, воно є також дар Святого Духа для розбудови Тіла Христового до повного росту (Єф. 4, 16). Ця свобода абсолютно виключає все насильство, пряме чи непряме, фізичне чи моральне. Воно вимагає, як і всі дари Святого Духа, які є завжди даровані на спільну користь (1 Кр. 12, 7), Братерська співпраця між пастирями з метою загоїти рани минулого і допровадити вірних до глибокого і тривалого помирення, яке дозволить їм спільно відмовити, у повній правді, молитву, яку Господь навчив нас, як свою.
б) Отже, є конечно, щоб відповідні церковні авторитети, в дусі діялогу і, беручи під увагу бажання місцевих громад, старалися розв’язати конкретні пункти тертя.
в) Кожне намагання, щоб вірні однієї Церкви перейшли до другої, що звичайно зветься «прозелітизм», треба виключити як зловжиття пасторальної енергії. В додатку, було б протисвідоцтвом до тих, що критично доглядають, як Церкви вживають свою нову свободу і які є готові знайти і використати кожний знак суперництва. Це означає, що пастирі громади не повинні вмішуватися у громаду, довірену іншому пастиреві, а радше повинні працювати у згоді з усіма іншими, щоб усі їхні громади розвивалися до тої самої мети, тобто до спільного свідчення перед світом, в якому вони живуть.
г) Коли білятеральний договір був осягнений і апробований відповідними авторитетами, є конечно потрібно його ввести в життя.
8) Це є наше переконання, що діялог є найбільш догідним способом працювати за єдність і також є найбільш відповідним форумом, щоб трактувати проблеми, зокрема проблему «уніятизму». З цієї причини діялог мусить продовжуватися. В цю пору наша увага зосередиться над студією цієї специфічної проблеми.
9) Ми вважаємо, що присутність Православних Церков, які не могли взяти участь у цьому засіданні, була б корисна для успішного закінчення цієї студії.
10) Йдучи слідами, відкритими зустріччю у Відні, студія цього питання продовжиться, бо ця перепона мусить бути переборена, якщо ми бажаємо продовжити наші поступи до єдности.
