(Закінчення з жовтневого числа)
Передруковуємо другу частину вступної статті до Збірника на пошану світлої пам’яті Патріярха Йосифа
Український Католицький Університет в Римі
Незабаром після свого звільнення в 1963 р. Блаженнійший, підлікувавши дещо підірване каторгою і знущаннями здоров’я, розвинув широку діяльність і 8 грудня 1963 року підписав Грамоту заснування Українського Католицького Університету в Римі. Це було два місяці пізніше після першого виступу Блаженнішого Йосифа на Вселенському Соборі в справі українського Патріярхату. «Перші думки і почини для постання Українського Католицького Університету, — писав Блаженніший 8 грудня 1963 року, — припадають на дуже важкі повоєнні часи 1926-1927 pp. Здавалося, що непроходимі гори перепон і труднощів стоять перед кожним, хто леліяв думки про високу католицьку школу; а з другого боку, відчувалося тим більшу конечність для її створення і переводження задуму в життя, щоб рятувати і Церкву, і науку в українському народі,а може і сам нарід. Оця піднята знову ідея не являється в нас чимось новим, але є продовженням перерваних змагань за добро науки і моралі та піднесення інтелектуального рівня українського народу, навіть у самій боротьбі за його існування. Нове здійснення давніх шкіл, що поставали в нас під різними назвами впродовж тисячі літ, знайшло тоді свій вияв під назвою Богословської Академії. Нинішній Університет є її дальшим етапом».
«Його завданням,— писав Блаженніший в Грамоті заснування Українського Католицького Університету,—є розвивати українську науку, зосереджувати наукову творчість, підготовляти молодь до наукової і народньої праці та водночас творити для неї і моральну основу, голошену Католицькою Церквою. Зокрема, завдання Університету є пізнавати минуле українського народу, його християнський світогляд і світогляд цілого Сходу, до якого він належить, зібрати й закріпити це знання в книгах, як у вияві наукової творчости і невмируще свідоцтво українського генія науки, надхнене Святим Духом. Український Католицький Університет має завдання згуртувати розсіяних і розбитих українських католицьких науковців по цілому світі та з’єдинити їх наукову творчість у виданнях Університету. Він має координувати й організувати дослідні зусилля наших вчених, світських і духовних, та стати творчою кузнею духа і інтелектуальної праці. Він має творити нові вартості в царинах богословії, філософії, суспільних наук, літератури, мистецтва та інших наук».
Виступ Блаженнішого на Вселенському Соборі в справі українського Патріярхату й заснування Українського Католицького Університету — це два акти, тісно пов’язані із собою, якими Блаженніший поставив перед християнським світом програму розвитку українського християнства. Вони мають на меті усамостійнення Української Католицької Церкви в систему Патріярхального устрою, ухваленого Вселенським Собором, та заснування наукової установи, веденої східніми християнами в традиції Київського християнства. Коли Українська Католицька Церква має почати нову добу свого життя, вона мусить брати духовний корм з рідної християнської минувшини, відгребаний із забуття в її університеті. Той університет має стати осередком для виховання не тільки місіонерів, здібних вести апостольську працю над відбудовою християнського життя України по атеїстичній бурі, але і підготовити кадри світських людей усіх зайнять, соціальних робітників, журналістів, літераторів, істориків тощо, озброєних в зброю християнства і здорової української національної культури, що мають лікувати духовні рани, спричинені воюючим атеїзмом на українських землях вже 60 років.
Український Католицький Університет маєстати центром української науки з метою підготовити церковних і народніх провідників для нашого народу не тільки в Україні, але і для діяспори. Він може дати нашим громадам, нашому священству і мирянам глибокий сенс нашої українськости, знання і розуміння наших традицій, обряду, нашої національної культури, які можуть і повинні нас єднати понад кордони і державні льояльності. Якщо хочемо залишитися собою сьогодні та в майбутньому, мусимо розбудувати осередки нашої церковної і національної культури, між якими важливе місце займає Український Католицький Університет, що має свій осередок в центрі християнства.
Замітним є те, що Блаженніший Йосиф, підписуючи Грамоту заснування Українського Католицького Університету, зазначив: «Дано у Вічному Місті Римі, при Храмі Святої Софії…», якого тоді ще не було. І коли у вересні 1969 року відбулось посвячення того храму, тоді Блаженніший сказав: «Ці славні традиції наших університетів, що захищали віру в Триєдиного Бога, бажає перейняти і продовжувати цей Український Католицький Університет, прикрашений собором Св. Софії, вічного символу правдивої науки і мудрости та всіх зусиль на університетському рівні українців проти атеїзму» (Благовісник, 1969, ст. 52-53).
«Великого бажати!» — оце девіз Блаженнішого. Засновуючи вогнище української науки в Римі, Блаженніший залишився вірним цьому гаслові:
Український Університет у Вічному Місті! Монументальний задум, і здійснює його Блаженніший з динамічним розмахом та незвичайним темпом. В найтяжчих обставинах, сам один, з пустими руками, взявся творити діло, що його нормально провадить численний колектив з допомогою великих державних або суспільних фондів.
Український Католицький Університет почав діяти з академічним роком 1963-64 і діє з надією, що при сприятливих цьому умовах він буде переміщений з Риму на вільні українські землі. Дотепер він видав понад 150 наукових праць, в тому чотирнадцять томів історичних документів і тринадцять томів творів Блаженнішого Йосифа. Має бібліотеку з 50,000 томів та два музеї: етнографічно-мистецький і малий зоологічний та архів. Український Католицький Університет має також свої філії в Буенос-Айресі, в Чікаґо, Філядельфії і Вашінґтоні, в Монтреалі і в Лондоні.
В 1969 році наслідник св. Петра, посвячуючи собор Св. Софії і Український Католицький Університет і дивлячись на дві гарні будови, ввесь український Єпископат, десятки священиків і тисячі вірних, наглядно відчув велику й постійну живучість Української Католицької Церкви. При тій нагоді він сказав дослівно так: «Оті історичні горизонти, що ось відкрилися перед нашим зором і для нашої пошани, кидають своє світло на оцю нову римську церкву, посвячену Святій Софії, і які кажуть нам подивляти один факт, який виглядає простісінький, одначе, він є незвичайний: вічна живучість, мирна, але непереможна, Української Католицької Церкви… Як і в інших націях світу, де її вірні і трудящі діти засвідчують оту постійну міць, що виявляється в гарних, численних, впорядкованих громадах, і в священних пам’ятниках-церквах, і в побожних та запопадливих установах, — так і сьогодні в Римі Українська Католицька Церква підносить свої намети, яким, як це видно, повірено спадкоємство минулих століть й обітницю майбутніх століть».
Говорячи про український Рим, двадцять років тому ми цього не мали, а за останні десятиліття, незважаючи на найважче переслідування в історії нашої Церкви, вона здобула тут, завдяки старанням Блаженнішого, три великі станиці: в центрі Риму, на периферії Риму і в околиці Риму. Це дійсно незвичайний факт, що потверджує постійну живучість нашої Церкви, її дітей. Зокрема Українському Католицькому Університетові, Св. Софії повірено, як видно з надхненних слів Папи, спадкоємство минулих віків і обітницю майбутніх століть.
Старання про Патріярхат і Помісність
З Українським Католицьким Університетом зв’язана справа Патріярхату. Від хвилі внеску тієї справи на Вселенському Соборі 11 жовтня 1963 року ідея Патріярхату почала поступово переходити в життя: оформлення Конституції (Статуту) Помісности з Патріяршим Устроєм, яку прийняв 4-ий Архиєпископський Синод Українських Владик у Римі (1969) і затвердив 5-ий Архиєпископський Синод (1971); створення Постійного Синоду, зложеного з 5 Єпископів під проводом Блаженнішого Йосифа для нормування наших церковних справ. Плян Помісности-самоуправи з Патріяршим устроєм — спрямований до того, щоб привернути нашій Церкві її невід’ємні права рядити собою, як і всі інші Помісні Східні Церкви. Право Східніх Помісних Церков рядити собою не виключає верховної влади Римського Архиєрея, а включає лише вимоги, притаманні помісності Східніх Церковних Спільнот, між якими є і наша Українська Католицька Церква; право мати свій правопорядок, вибирати своїх єпископів, творити нові епархії, видавати богослужбові літургічні книги, які зобов’язували б цілу Помісну Церкву дотримуватися у літургічній практиці приписаних там літургічних норм, обрядові практики, включно з мовою; впорядкувати богословські школи (Семінарії) так, щоб кандидати на священиків виховувались в дусі Східньої Церкви, в дусі нашого церковного правопорядку, в дусі нашої чистої літургійної традиції. Все це Гарантувало б нам збереження рис нашої помісности, нашої ідентичности на церковно-релігійному ґрунті, а тим самим допомогло б нам у збереженні нашої національної ідентичности і рятувало б нас перед асиміляцією.
Минуло вже 20 років від історичної хвилини, коли Блаженніший поставив внесок на Вселенському Соборі про створення нашого Патріярхату; помимо всіх труднощів Блаженніший Йосиф не відступав ані на крок від цієї ідеї його життя, в якій він бачить рятунок Української Церкви. Вже в першім посланні він писав (25.11.1963): «Наша мовчазна Церква на землях України мала змогу дати почути на цьому Вселенському Соборі свій голос, пригадати Отцям Собору своє велике і славне минуле та доручити їм створення для себе Українського Київсько-галицького Патріярхату». А в посланні з 13 грудня 1965 року писав: «Владики різних східніх обрядів мають сповняти ті самі пастирські колеґіяльні завдання через свої Патріярхальні Синоди… Однією з таких помісних Церков є саме наша Українська Церква, що є живою й органічною частиною усієї Вселенської Церкви, з своїм власним , візантійсько-українським обрядом, собі питомим правопорядком та своєю рідною духовною та богословською спадщиною. Силою тієї врочистої постанови Собору ніхто не має права нарушувати цього цінного скарбу усієї Христової Церкви, а ми, українці, що зродилися і зросли в цій формі християнства, повинні якнайстаранніше його зберігати і розвивати. Тому форма колеґіяльного правління, приписана цим Собором, що її мають придержуватися наші українські Владики, є формою Патріярхального Устрою, під проводом Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви, потвердженого Апостольським Престолом 23 грудня 1963 року».
На жаль, незабаром прийшли несподівані труднощі на твердім шляху Блаженнішого Йосифа у праці для своєї Церкви і народу.
Пастирська праця на засланні
Про архипастирську працю Блаженнішого Йосифа в час довголітньої каторги покищо маємо мало фактів. У 1980 р. до Риму дійшли два послання Блаженнішого Йосифа, які написав він власною рукою в часі свого заслання-каторги. Послання писані в 1954 році. Одне на Різдво, а друге на Великий Піст з побажанням Блаженнішого на Празник Пасхи. Із самозрозумілих причин Автор послань починає їх звертанням «Дорогий Брате», неначе звернений тільки до однієї особи, якби це був звичайний лист особистого характеру. В тексті займенник «Ви» помагає зрозуміти, що послання призначені для залишеної пастви і її духовної користи. Повний текст тих послань і їхня фотокопія надруковані в IX томі «Творів Патріярха і Кардинала Йосифа». Таких пастирських листів було більше, деякі, на жаль, попали в руки КҐБ, і за це мусів Блаженніший заплатити додатковими роками каторги.
Перед звільненням Блаженнішого дійшов до Риму власноручний лист Блаженнішого з 14 березня 1956 року до о. Михайла Лади у Відні; з подякою за пам’ять і велику жертву. «Нехай найвища Молитва буде відплатою» — то значить св. Літургія. Водночас прохав не посилати більше посилок, щоб не наражати себе на нові допити. На конверті була адреса: Єнісейський Край, о. п. Кузьминка, Маклаково. Ця точна адреса послужила Папі Пієві XII, щоб вислати Блаженнішому привіт і благословення в 1957 році з нагоди 40-річчя його священства.
Пишучи одному священикові на засланні 29 березня 1956 року, натякає, що не може писати послання на Великдень, бо каже: «Не маючи змоги переслати Вам довших святочних побажань, я пересилаю Вам і всім нашим коротким словом «Христос Воскрес». А в «пост скріптум» додає: «Шкода, що на Різдво, яке обходили Ви там так святочно, не побажали і від мене».
Є кілька листів до Сестри-Монахині з 1961 року. І так лист з 11 грудня 1961 року він закінчує: «А так воно досить прикро і важко, і кажуть, що ще буде гірше, кожному назначать режим. Климентія (Климента Шептицького, архимандрита Студитів), слава Богу, пройшло, а тепер ще Андрія (Митроп. Андрея), Николая (єп. Чарнецького) і Непорочне Зачаття (річниця архиєрейських свячень Блаженнішого). Це велика надія і потіха в Бозі».
Лист з 13 грудня 1961 року закінчує: «Важко тут тепер, хоч легко ніколи не було. Кожний має свій хрест і мусить нести його до кінця. Претерпівий до конца, той спасен будет». «Господь з Вами».
Австрійський громадянин, проф. д-р Франц Ґробавер, що з Блаженнішим жив кілька місяців в тому самому бараку і навіть ділив з ним ліжко, між іншим згадує, що «страждання українського народу пригнічували князя Церкви важким тягарем. Його думки безупину кружляли довкола питання, як облегшити горе землякам, хоч йому самому доводилося переживати багато гіркого».
Також і проф. Станиславський, співв’язень Блаженнішого в таборі Темняковського району, згадує, що Блаженніший одного разу заявив, що ніколи не піде на компроміс з більшовиками: «Або вільний із Церквою Галицької Землі, або нехай Господь прийме жертву мою…».
Як Екзарх Великої України, на основі 21-го декрету Собору Екзархів з 1940 року, по смерті архимандрита Клемента Шептицького, він мав владу на Росію і Сибір і тоді старався забезпечити духовну опіку каторжникам від Уралу по Тихий океан. Отець Олекса Зарицький був одним із священиків, якому Блаженніший призначив частину Сибірської території. Він помер 30 жовтня 1963 року. Про нього гарно згадує у своїх споминах польський священик Владислав Буковінскі, кажучи: «Був то незвичайно сумлінний і працьовитий священик. Крім інтенсивної праці в Караганді, відбув місійні подорожі до ближчих і дальших місцевостей в околиці Караганди. В 1957 році вибрався о. Олекса в дальшу і дуже небезпечну подорож. Дістався він до Митрополита (тепер кардинала Йосифа Сліпого), який примусово перебував в домі старців у Красноярському краї на Сибірі. Отець Олекса мав стрічу з Митрополитом в… лісі».
Хресна дорога Блаженнішого, що тривала 18 років,— це найтяжчий період примусових фізичних робіт, але й найсвітліша сторінка нашої Церкви, коли її Голова зумів протиставитися усім нападам та залишитися вірним Апостольському Престолові, своїй Церкві й народові. Під тягарем довгорічних і тяжких фізичних та моральних терпінь Блаженніший Йосиф не зломився, ба що більше, своїми кайданами підбадьорював вірних. Своєю геройською поставою в час довгої каторги він став надхненням для своїх вірних священиків і мирян, що також терпіли за віру разом із своїм пастирем на засланні. Його високому прикладові належить приписати і те, що Українська Католицька Церква на рідних землях досі живе, діє, терпить і не тратить надії, що вона вийде знову з катакомб на свободу, якої її брутально позбавлено в 1945 році.
Пастирська праця на волі
Із звільненням Блаженнішого і його приїздом до Риму високо піднісся престиж Української Католицької Церкви в усьому християнському світі. Його героїчна постава як совєтського в’язня-каторжника, німб мучеництва, його моральна сила й глибоке знання — будило подив і примушувало до найглибшої пошани не тільки до його особи, але й до очолюваної ним Церкви.
Почав він римський період своєї многогранної діяльности від відвідин українських церковних осередків. В своїх принагідних проповідях Блаженніший пригадував, що при відбудові релігійного життя і церковної організації в Україні треба буде починати від основ, але не слід творити щось нового, тільки треба здвигнути з руїн те, що колись було. Єдино правильний шлях, що веде до перемоги, — це будувати на нашому минулому, не повторяючи його помилок. Воно стосується однаково до церковного і до національного життя. Священики, яким доведеться працювати в країнах, опанованих нині большевизмом, мусять мати, пригадував Блаженніший, дуже основну богословську освіту, щоб вміти протиставитись антирелігійній аргументації, крім цього треба мати тверду віру, як скеля, міць духа і святість душі. Небувалий в історії людства гураґан безбожництва зруйнував не тільки церковну організацію і спустошив Божі храми, але залишив також велику руїну в душах людей. Головне лихо в нашій Церкві, на думку Блаженнішого, — це брак єдности. Внутрішні непорозуміння і дух незгоди — це одна з найголовніших причин нашого упадку. Тому від першої хвилі його побуту в Римі основною метою його зусиль було упорядкувати внутрішнє життя Української Церкви, розпорошеної по різних континентах, завести одностайний порядок, унезалежнити її назавжди від зовнішніх чинників і добитись її усамостійнення. З тою метою скликував часто Архиєпископські Синоди, було їх 7. «За всяку ціну переводити і скріплювати цю єдність,— казав Блаженніший в 1968 році, — бо інакше нам грозить розвал. Наша Церква мусить бути одна, наша молитва мусить бути одна, наша богослужба — одна, наша свідомість — одна, наше почуття цілости народу — одне».
Вісімнадцятьлітня каторга Блаженнішого, а навіть жорстока ізоляція його від світу, від цілої Церкви і від світових подій не були перервою. Він приступив до праці, до дії, наче б перерви не було, наче б тюрми і ляґери були продовженням того, що почав в 1922 році, що будував в 1929 році, що удосконалював в 1938 році, що направляв, відбудовував і рятував в час війни.
На першому місці, і це видно з його промов і проповідей є оборона і бажання поставити високо призабуті Східні Церкви і між ними на першому місці свою рідну Церкву-Страдницю. Його виступ на Вселенському Соборі в справі встановлення києво-галицького патріярхату і оборона нашої Церкви і Східніх Церков перед латинізацією є великими історичними думками, що кристалізувались в його умі півстоліття на тлі життя змагань нашої Церкви за своє «бути чи не бути». Захист справ Східніх Церков покращання їх ситуації, поодинокі їхні справи і проблеми були постійною думкою Блаженнішого при різних нагодах.
Збудувавши будинок для Українського Католицького Університету, набувши манастир для монахів Студитського Уставу, почавши будову собору Св. Софії, Блаженніший вибрався в 1968 році у відвідини українських поселенців по всіх континентах. Переїхав Канаду від Торонто до Едмонтону, З’єдинені Держави Північної Америки, Колюмбію, Венецуелю, Перу, Бразілію, Арґентіну, Парагвай, Австралію і Нову Зеляндію. Ті перші відвідини Блаженнішого були для українських поселенців великим піднесенням з виявом великої пошани до свого Архипастиря-Ісповідника. В деяких містах Блаженніший мусів промовляти навіть десять разів того самого дня.
В 1969 році Блаженніший відвідав українців в Німеччині, а в 1970 році — в Еспанії, Португалії і Великій Брітанії, Франції, Австрії.
В 1973 році вибрався на Міжнародній Евхаристійний Конгрес до Мельборну і при тій нагоді відвідав знову українські громади в Австралії, потім переїхав до США, Канади і Німеччини. В 1976 році вибрався в останню архипастирську поїздку до США, Канади і Німеччини.
Потім вже не подорожував по Італії і по світі, але працював над здобутим і збудованим, щоб укріпити основи і завершувати будівлю. Він посилив змагання за визнання Патріярхату, за помісність нашої Церкви і тривке визнання нашого права на постійне скликування Синодів Української Католицької Ієрархії. Ці його змагання поступово здійснюються завдяки Папі Іванові-Павлові II, не зважаючи на перешкоди зі сторони Московської патріярхії.
Минуло сорок літ від хвилини, коли цей великий муж нашої Церкви і народу у двадцятому столітті став Митрополитом у городі Льва. Все його життя виповнене деколи неймовірними зусиллями, щоб відновити втрачене і здобути незбудоване. Для вшанування цієї дорогої Постаті появляється цей науковий Збірник.
Ми вдячні всім приятелям, співробітникам і симпатикам Блаженнішого, що радо схотіли дати свою працю для цього Збірника, щоб він залишився пам’ятником про велику Особу і Пастиря Української Католицької Церкви для поколінь, що будуть йти його слідами з напрямом, який показав він своїм життям, велетенським трудом-працею і терпіннями.
