Львів, 6 квітня 1994 року. Дня 30 березня виповнилося три роки з часу повернення Глави УКЦеркви Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана
на Україну, до свого Престолу на Святоюрській Горі.
З цієї нагоди Його Блаженство Мирослав-Іван дав інтерв’ю
представникам закордонних та вітчизняних засобів масової інформації.
П: Ваше Блаженство, надходить третя річниця Вашого повернення в Україну. Які думки маєте Ви з цієї нагоди, особливо стосовно положення Церкви в Україні?
В.: Я пам’ятаю свої чуття перед від’їздом з Риму до України. Я був дуже щасливим, що повернувся на Батьківщину, яку я ніколи не покидав за власним бажанням. Мене змусили всі ці роки проживати за межами України, так як я не був в країні, коли розпочалася II світова війна. Я мав 50 років спогадів та сподівань, які мали здійснитися. Я був дуже зворушений теплим прийомом, який я отримав.
По прибутті я знайшов Церкву, яка була міцною в своїй вірі та відданості. Багато роботи треба було зробити, зокрема піднести Церкву з підпілля до відповідної душпастирської обслуги і сучасної адміністративної структури. Це було важко, бо Вселенська Церква головно від часів II Ватиканського Собору зазнала великих змін від 1940 року і ці зміни в більшій чи меншій мірі ми маємо переводити в життя.
Першочергово, ми працювали над зміцненням душпастирської праці і над адміністративною структурою. Я прибув в Україну з декількома членами мого штату в Римі. Вони погодилися залишитися зі мною та допомагати. З цими людьми, священиками та вірними України ми приклали всі зусилля, щоб внести відповідний дух та порядок в Церкву в Україні.
Додатково, багато важливих подій відбулися за останні три роки: відбувся перший Синод Єпископів; були створені чотири нові єпархії для нашої Церкви в Україні; Владика Михайло Колтун став першим єпископом, висвяченим на території вільної України; тлінні останки Патріярха Йосифа були перенесені в Україну; відновили працю інші семінарії і тепер там навчаються біля 1,000 семінаристів; працює нормально церковний трибунал; відзначено торжественно 60-ліття «Українська Молодь Христові», відвідали нас архиєпископ Чікаго Кардинал Йосиф Бернардин і велично відбулась візита Префекта Східньої Конгрегації для Східніх Церков Кардинала Ахіллє Сільвестріні; Церква знову підтримує лічницю ім. Андрея Шептицького; створено Ліцей УКЦ ім. Клементія Шептицького; створено Інститут історії Церкви; відновлено випуск архиепархіяльної газети «Мета»; був скликаний другий Синод Єпископів; ми вітали багатьох видатних осіб Церкви та держави; плянується побудова патріяршого собору в Києві та багато інших проектів. Ці три роки були дуже діяльними, і беручи до уваги сучасну ситуацію в Україні, не є легким завершити всі ці пляни.
П.: Ви згадали Другий Синод Єпископів, який відбувся у Львові 20-27 лютого 1994 року. Які рішення та резолюції були зроблені на Синоді, особливо стосовно справи єпископа Ізидора Борецького та єпископа Романа Даниляка?
В.: Рішення Синоду є тайними до того часу, як вони є переглянуті Римським Апостольським Престолом та можуть бути офіційно проголошені. Всі єпископи нашої Церкви повинні зберігати засекреченість, це саме зобов’язує мене. Я можу сказати, що розглядалося багато питань, які включали сучасну територію нашої Церкви та її патріярший статус; відзначення 50-ліття смерти Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького; святкування у 1996 році 400-ої річниці Берестейскої Унії та 350-ті річниці Ужгородської унії; сподіваємося скликати Патріярший Собор в 1996 році; беатифікація Митрополита Андрея Шептицького; різноманітні літургічні та адміністративні рішення, як рівно ж і ситуація в Торонтській єпархії. Однак, я не можу обговорювати ці рішення та резолюції, і я можу додати, що для нашої Церкви є дуже важливим, щоб усі єпископи та вірні поважали закони нашої Церкви, які зобов’язують нас тримати таємницю.
П.: Ваше Блаженство, Ви згадали про штат, який прибув разом з Вами з Риму. Існує загальне переконання, що ці особи та інші члени штату тримають Вас в так званій «золотій клітці» і не дозволяють людям зустрітися з Вами. Чи Ви можете це пояснити?
В.: Це повна нісенітниця. Я зустрічаюся з людьми, з якими я вважаю, мені необхідно бачитися. До речі, мій штат — особливо ті, хто не є з України, — намагаються переконати мене зустрічатися з різними людьми навіть частіше. Ми повинні пам’ятати, що в Церкві існує певна ієрархія і порядок. Я зустрічаюся з людьми і розглядаю питання, які повинні бути розглянуті мною особисто — Главою Церкви. Але не достає часу в році, щоб я міг виконати всі ці вимоги — відомо, що я маю 11 єпископів в Україні, Апостольського Нунція, глав інших професій, представників влади, які також потребують моєї уваги, і просто одній людині годі справитися з усім. По всій Україні існує понад 3,000 парафій нашої Церкви. Неможливо мені одному розглядати кожне питання особисто. Тому Церква має структуру єпархій з єпископами, які мають деканів, яким довіряють, а також і безпосередній штат. Ми повинні дотримуватися порядку та структури, щоб працювати ефективно. Проблеми та питання можуть розглядатися на різних рівнях, і наші люди повинні це зрозуміти. Я намагаюся бачити якомога більше відвідувачів та вірних, але я змушений передати деякі з цих доручень компетентним членам мого штату і покластися на них. Я хотів би сказати, що було б краще для тих, хто виступає проти офіційних осіб Церкви, більше працювати і менше говорити.
П.: Під час Синоду Єпископів група віруючих пікетувала Вашу резиденцію. Чи можете Ви прокоментувати?
В.: То було декілька чоловік. Проблема зосередилася довкола місцевої церкви, де кількох вірних виступали проти свого пароха і скористалися можливістю висловити своє незадоволення під час Синоду. Це була нерозумна ініціятива, і такі демонстрації ніякого результату не дають. Ця група розповсюдила образливий документ щодо настоятеля церкви та декількох членів мого штату. Цікаво, що автори використали псевдоніми, не маючи досить сміливости підписатися своїми власними іменами. Ситуація була досить сумною, і єпископи усвідомили, що невелика група віруючих бажає помсти, а це не по-християнськи. Цікава річ, що особи, про яких писалося на плякатах, часто говорили з пікетувальниками. Пікетувальники навіть не знали, хто вони є. Я знаю, що наш народ переживає складні часи, але гнів та помста не є виходом із ситуації. Церква переживала багато подібних інтриг і переживе ще більше.
П.: Ваше Блаженство, можете пояснити Ваше бачення ролі мирян в Церкві?
В.: Моє розуміння ролі мирян співпадає з документами II Ватіканського Собору та роздумами його Святости Папи Івана-Павла II. В своєму зверненні під час загальної авдієнції 16 березня 1994 року він зазначив, що роля мирян в Церкві починається в парафії, де вірні можуть поєднатися в «апостольській спільноті». Його Святість ясно розуміє, що миряни мають відіграти важливу ролю в Церкві. Це включає відвідання літургій, катехизація, соціяльні та пасторальні ініціятиви. Його Святість також чітко розуміє, що роля мирян має свої напружені моменти і це, звичайно, є в ролі рішення та творення політики. В кожній єпархії є свої єпископи та священики, В структурі нашої Церкви Папа, єпископи, священики виносять рішення. Наші вірні повинні розуміти, що такою є структура нашої Церкви і хоча ми вітаємо їх поради та думки, кінцеве рішення буде зроблене в цій структурі. Навіть ті миряни, які найняті на роботу в Церкві, займають тільки адміністративні пости, які не виносять рішень, залишених для ієрархії. Інколи віруючим важко прийняти рішення ієрархії. Необхідно пам’ятати, що єпископи є пастирями і учителями Христової Церкви.
П.: Ваше Блаженство, ще не відбулося офіційне визнання Патріярхату Української Католицької Церкви. Прошу прокоментувати.
В.: Бажання наших єпископів, духовенства і вірних відносно Українського Католицького Патріярхату добре відоме. Ми неодноразово зверталися за цим визнанням нашої Церкви і будемо продовжувати при кожній можливості просити про піднесення нашої Церкви. Все в руках Божих, і я впевнений, що Святіший Отець надасть нам це визнання, коли, за Його переконанням, воно повинне бути надане. В цьому наміренню ми повинні багато молитися, працювати, щоб наша Церква діждалася цієї довгожданної хвилини чимскоріше.
П.: Багато з наших вірних вважають, що Рим не звертає ніякої уваги на Українську Католицьку Церкву в Україні. Чи Ви погоджуєтеся?
В.: Я думаю, що це короткозорий погляд на ситуацію і можу Вас запевнити, що зацікавлення Римського Апостольського Престолу нашими справами є велике. Можу рівнож сказати, що ми знаходимо завжди більше вирозуміння в Римі, й різні чинники застановляються над тим, як вкласти наші бажання в засяг Вселенської Церкви. А це значить, що нами завжди більше цікавляться і бажають відчути наш вклад у Христовій Церкві.
П.: Існує велике сподівання, що Його Святість Папа Іван-Павло II відвідає Україну. Чи Ви можете сказати, коли відбудеться ця візита?
В.: Я хотів би побачити Святішого Отця в Україні як можна швидше, і я впевнений, що всі єпископи, духовенство та вірні почуваються так само. Ми зверталися до Його Святости розглянути можливість такої поїздки. Але Святіший Отець також є головою Ватикану як держави, таким чином кожна візита хоч насамперед є пасторальною, має і публічні, і дипломатичні наслідки. Бажання такої візити має виходити також від держави. Ми сподіваємося, що скоро це буде вирішено, і Папа Іван-Павло II зможе помолитися разом з нами в країні, де св. Володимир прийняв християнство.
П.: Процес беатифікації Митрополита Андрея Шептицького продовжується вже близько 30 років. Чи думаєте Ви, що це визнання має скоро відбутись?
В.: Беатифікація не є чимось наперед остаточно вирішеним. Необхідно все ефективно опрацювати та підтвердити.
Існує постуляція, і постулятор працює над цією справою у Римі. Рівно ж наш Синод Єпископів звернувся з проханням до єпископа Михайла Гринчишина, Екзарха для українців-католиків у Франції, Швайцарії та країнах Бенелюкс зосередити свої сили над цією справою. Кожного дня молимося, щоб Митрополит Андрей, один з найбільших людей нашої Церкви, був проголошений Блаженним і святим. Я сподіваюся, що наші віруючі також будуть продовжувати молитися за цей великий дар.
П.: Нарешті, Ваше Блаженство, прошу дати оцінку, якими є найголовніші завдання сьогодні в Церкві.
В.: Святіший Отець часто ставить це питання єпископам світу. І ми дійшли до висновку, що напередодні третього тисячоліття найважнішим завданням є відновлене Благовістування — євангелізація, усучаснена душпастирська праця зі застосуванням соціяльної науки Церкви. А наша Церква після майже 50 років підпілля повинна ще зміцнити свої структури не лише на Західній, а й по всій Україні.
