Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Інтерв’ю з владикою Венедиктом Алексійчуком «Вони неймовірно люблять нашу Церкву, бо ми являємо нероздільну Церкву першого тисячоліття»

Владика Венедикт Алексійчук має вигляд іконічного монаха Східної Церкви: з довгою посивілою бородою, завжди у підряснику, з чотками в руці. Його образу найбільше пасують краєвиди околиць Унівського монастиря. Тому трохи складно уявити його серед хмарочосів Чикаго – місті, яке в багатьох найчастіше асоціюється з гангстерами і джазовими клубами. Та вже п’ятий рік минає відтоді, як владику призначили правлячим архиєреєм єпархії Святого Миколая з осідком у Чикаго. Як монах-студит сприймає свою заокеанську місію? Хто є вірними УГКЦ на теренах цієї американської єпархії? Чому владика Венедикт вважає, що з євангелізацією найкраще справлятимуться миряни? На ці та інші запитання єпископ від- повів у нашій нещодавній розмові.

 Владико, ви очолюєте величезну за територією єпархію УГКЦ, яка простягається від Чикаго до Каліфорнії. Чи легко вам було перейти на такі масштаби після компактної Львівської архиєпархії, де ви були єпископом-помічником?

 – Так, наша єпархія одна з найбільших, але наші парафії розміщені далеко одна від одної, до найдальшої треба летіти годин шість. А штат Техас, який належить до нашої єпархії, за територією більший за Україну. Там є дві наші парафії та одна місія. Тому там справді цілковито інший формат, бо в Україні, якщо говорити про Галичину, парафії розміщені близько одна від одної. Парафії нашої Церкви в Америці ближчі одна до одної в східній частині. Це райони Філадельфії або Нью-Йорка. Що далі на захід, то вони далі одна від одної, часто за 300 – 600 кілометрів. Отож в цьому сенсі це справді інша дійсність, інше функціонування. Однак я б не сказав, що це щось дуже відмінне. Адже є дві фундаментальні речі, які присутні скрізь: той же Бог і ті ж люди. А де є люди, там ті ж радощі й проблеми. Тому не є аж надто складно.

З огляду на інший формат функціонування я визначив для себе дві найбільші площини діяльності, окрім багатьох інших. Перша – це організація ефективної роботи єпархіальної курії. Вже можу сказати, що ми створили дуже дієву курію. Чому дієву? Бо, наприклад, я їду до України на два-чотири тижні, і мені ніхто часто не дзвонить, ніхто нагло не потребує владики. Я цьому радий, бо це означає, що наші структури функціональні й самодостатні. Це те, що ми в Католицькій Церкві називаємо субсидіарністю. Звичайно, як я є на місці, то «підконтрольовую», підштовхую їх. Ми часто влаштовуємо різноманітні зустрічі, бо добре функціонування потребує постійного докладання зусиль.

Зараз наша курія має п’ять відділів. Перший – відділ стратегії та розвитку, де, окрім іншого, ми розпрацьовуємо англомовні й україномовні місії, розвиваємо фандрейзинг і Місійний інститут. Другий відділ – канцелярія. Третій – бухгалтерія і юридичні справи. Четвертий – відділ у справах священнослужителів, їхніх родин, монастирів. І п’ятий – відділ у справах мирян, який поєднує в собі різноманітні комісії: мирян, молоді, літургічну, катехитичну, оздоровлення.

Друга площина моєї основної діяльності – це парафії. Бо як би курія не працювала, таки найголовнішим аспектом життя є наші парафії, які я стараюся постійно відвідувати, щоби тримати руку на пульсі, відчувати життя громад, їхні успіхи та досягнення, труднощі та болі.

– Величина єпархії, очевидно, характеризується й різноманітністю парафій. Скільки їх загалом є і яка їхня чисельність, склад?

– Коли говорити статистично, в нас є 43 парафії і 55 священнослужителів. Це дуже різні парафії. Якщо мене спитали б, яка ваша типова парафія, то такої нема, кожна унікальна. І цю унікальність творить те, що вони далеко одна від одної, а також те, хто є членами парафій. Загально кажучи, в нас є три категорії осіб у парафіях. Перша – іммігранти, які приїхали протягом останніх 25 років. Друга – люди з українським корінням, народжені тут (від другого по шосте покоління українських іммігрантів). Третя – американці. До слова, вони неймовірно люблять нашу Церкву, бо ми являємо нероздільну Церкву I тисячоліття – є «два в одному» (одночасно і католики, і православні, західні та східні).

Тож саме від того, яких осіб у громаді найбільше, залежить динаміка кожної окремої парафії. Є парафії, які на сто відсотків складаються з людей останньої хвилі імміграції. Є такі, де сто відсотків американців. Також є парафії, де по 30 відсотків мирян із кожної групи, хоча таких мало. Загалом парафії є міксом тих трьох частин. І, виходячи з того, там завжди послуговуються двома мовами (так є десь на 70-80 відсотках парафій). Поєднується це так: або одна літургія двома мовами, або одна літургія українською, а друга  англійською. Це залежить від величини парафії: якщо вона велика, то може бути дві літургії, а якщо мала, то нема сенсу звершувати дві. І, як на диво, в нашій єпархії немає якогось напруження між американцями і українцями, немає того, що я називаю єресями – «єресь українізму» і «єресь американізму». Мені це чомусь нагадує єресі щодо особи Христа, коли деякі визнавали, що Він лише людина, а деякі – що він лише Бог. Ми не є лише українською чи американською Церквою, бо наша Церква тут українсько-американська. Звісно, поодинокі особи можуть бути чимось невдоволені, але тенденції відсутні. Назагал усе добре. Хоча мені здається, що ми маємо бути більш відкриті до американців.

– Американці, які прийшли до УГКЦ, це люди, які навернулися у християнство в нашій Церкві, чи ті, що вже були християнами, але обрали нашу Церкву через певну «екзотичність»? Наприклад, люблять співати українською, як деякі люди люблять богослужіння латиною.

– Немає якоїсь чітко вираженої причини. Є певна кількість людей, які вже є християнами, тобто приходять з інших християнських Церков. Але є й частина людей, які до того ніколи не були в християнській Церкві. І з власного досвіду та переконання можу сказати, що це не так залежить від священників, як від мирян. Бо ж у Католицьких і Православних Церквах часто присутній певний клерикальний підхід: коли є діяльний священник – тоді й жива парафія. Але я спостеріг, що це не зовсім так. Тут більше залежить від мирян. Дотепер пам’ятаю приклад однієї нашої парафіянки, медсестри, яка привела до Церкви багатьох людей. Доглядаючи хворих у шпиталі, в трудні моменти вона свідчила свою віру, ділилася нею. І тоді люди запитували, хто вона, звідки. І вона розповідала, і таким чином приводила людей до Церкви.

Так справджується одна з моїх теорій. Бо ми, священнослужителі, здебільшого маємо стосунки з людьми, які вже є у Церкві, і в нас дуже мало оказій мати стосунки з людьми поза Церквою. А миряни мають стосунки з родичами, друзями, співпрацівниками. Тому підсумую: до нашої Церкви приходять і християни, і нехристияни, але частіше завдяки нашим вірним мирянам.

Тоді миряни мусять бути справжніми людьми у Христі, здатними євангелізувати.

– Бачите, я тут, у Америці, не ідеалізую мирян. Вони завжди від мене «дістають» за невисоку активність. Але хочу сказати, що тут на порядок чи на декілька порядків рівень мирян вищий. І це не залежить від того, чи вони приїхали з України, а чи народжені тут. Вони більше усвідомлюють свою відповідальність за Церкву, за парафію, більше усвідомлюють потребу нести свою віру, особливо американці.

Наприклад, не так давно я був у нашій парафії в Сан-Дієго. Мене запросили туди на біблійні читання. Це були біблійні читання виключно чоловіків! Я спитав, чому, адже ми знаємо, що жінки активніші в різних молитовних і біблійних групах. А там були лише чоловіки, які, до речі, дуже серйозно готуються до своїх зустрічей. Провадить ці біблійні читання один із колишніх протестантів, який прийшов до УГКЦ. Мене вразило, що там було майже двадцять чоловіків-мирян. І то невелика парафія, там навіть немає нашої Церкви. Вони там моляться на парафії в римо-католиків. Але це величезна активність. Тож у Америці активність мирян у Церкві є більшою, ніж в Україні.

– Як думаєте, чому?

– Думаю, що в Україні це, по-перше, глибока давня свідомість людей, що за Церкву відповідальні священнослужителі, що це їхня праця та їхній обов’язок. По-друге, якщо говорити про американську дійсність, то мені здається, що американці відповідальніші. Вони не нарікають, як у нас традиційно, на президента, міністрів, мерів. Вони відповідальніші там, де вони є: на праці, в родині, в суспільстві. Американці просто відповідальні за будь-що. Вони як працюють, то працюють. Так само як вони є в Церкві, то й там проявляють свою відповідальність.

– Які відмінності та схожості греко-католицьких парафій у Америці та в Україні відразу впадають у вічі? Які позитивні речі парафії УГКЦ в Америці та парафії УГКЦ в Україні могли б перейняти одні від одних?

– Я вважаю, що ділитися і запозичувати досвід – взагалі дуже добра ідея. Думаю, ми можемо багато черпати і в римо-католиків, протестантів, православних, а вони в нас. Однак УГКЦ, на відміну від багатьох інших Церков, має вселенський характер. Це наш феномен. Декілька днів тому ми мали форум нашої Церкви. Там були присутні представники Аргентини, Австралії, Франції, Іспанії, України, Америки, Канади та інших країн. Кожен із нас має унікальний досвід у різній культурі, в різному середовищі. Ми вже багато здобули, але мені здається, що ми повноцінно цього не використовуємо. На моє переконання, нам усім потрібно над цим багато працювати, ділитися навзаєм набутим досвідом.

Якщо говорити про Америку, то мій досвід тут символічно виглядає як хрест, що має дві перекладини: вертикальну та горизонтальну. Вертикальна – це наші стосунки з Богом, а горизонтальна – наші стосунки одні з одними. В Америці ми маємо і одне, і друге. Що я маю на увазі? У нашій Церкві в Україні це добре відображає російське слово «приход»: люди приходять до церкви і йдуть. Ми часто називаємо це «анонімним християнством». Людина може ходити до церкви 10 років і нікого не знати зі своєї парафії, хіба що одну-дві особи. В Америці не так: тут невеликі громади, і парафіяни дуже добре знаються між собою. Тому тут близьке відчуття того, що було в перших віках християнства, – однієї родини, спільноти.

Наприклад, ви чули, що в часі карантину через ковід у церков були фінансові проблеми – в Україні. В Америці такого не було, тому що люди знають, що це їхня громада. І деякі священники розказували, що фінансово парафії стояли навіть краще, аніж поза ковідом. Чому? Тому що люди відчували відповідальність за свою парафію.

В американських парафіях є низка цікавих практичних досвідів. Це, до прикладу, постійні щонедільні зустрічі після літургії за обідом чи кавою, що є нагодою зустрітися, поспілкуватися, побути разом. Також люди тут дуже солідарні, відгукуються на потреби іншого і майже щонеділі у парафіях влаштовують збірки для тих, що в скруті. А ще мене страшенно тішить те, що люди у церкві стоять із книжками в руках і беруть активну участь у богослужінні. З практичних речей є також парафіяльні щонедільні вісники, де вміщені оголошення, новини, слово священника, розклад богослужінь. Це дуже зручно.

Владико, але ж це елементарні речі користуватися книжками під час богослужінь, організовувати зустрічі, на які люди можуть приходити після відправ… Так, ці речі можуть допомогти мирянам гуртуватися, взнавати ближче одне одного, і та солідарність буде таким чином розвиватися.

– Так, це елементарні речі, які зовсім не складно організувати. І, як я вже казав, це формує той горизонтальний рівень – стосунки між людьми. Він тут більше функціонує, ніж в Україні.

– Чи не думаєте ви, що це пов’язане з іншим суспільним устроєм. Америка має іншу культуру суспільства, це правова держава, де взагалі більший рівень довіри між людьми. А отже, це впливає і на солідарність, і на відповідальність. Натомість українське суспільство – це суспільство, зранене радянським минулим, де панували взаємна недовіра і страх.

– Це правда. В Америці дійсно є те, що ми називаємо «верховенство закону і порядку». Так, тут дуже розвинена бюрократія, яка в декілька разів більша за радянську і не завжди виправдана, а проте є більше позитивних речей від її існування, тому вона й функціонує. Це один із чинників – горизонтальний (знову повернуся до тих двох перекладин хреста). Щодо вертикального, ціннісного виміру, то мене турбує, що буде далі з Америкою, коли відкидаються християнські цінності, на яких, власне, й була побудована демократія. Боюся, що почнуться проблеми, почне це суспільство «трясти», бо мусять бути, основа, орієнтири, компас. В іншому випадку демократія не працює.

Що стосується України, то є одна велика проблема – корупція. Думаю, тут варто вдатися до етимології: corruption означає «гнилість», «пошкодженість», «зіпсуття». Корупція процвітає, коли погано працює система, коли вона гниє, коли закони не працюють. І щоб ця система запрацювала, в нас дають хабарі.

За останні кілька років з України до Америки емігрувала велика кількість людей. Проте, розмовляючи зі священниками окремих американських парафій, ми знаємо, що їхні громади майже не поповнилися новими членами. Не можна сказати, що нові українські мігранти не мають духовних потреб, але Українська Католицька Церква не є одним з перших місць, куди вони приходять. В Америці багато різних Церков і форм релігійності. Як конкретно згаданий вами відділ стратегії та розвитку планує «конкурувати» з ними?

– Це досить багатогранне питання. Відповісти на нього прямо і коротко можна так: розкажи Богові про свою стратегію або плани – і Бог з тебе посміється. Не думаю, що апостол Петро або апостол Павло мав якусь стратегію. Вони жили та діяли в Святому Дусі, і їхня діяльність проявлялася в тому, що вони несли людям Господа. Тому, на моє глибоке переконання, якщо ти сам преображений в Ісусі Христі, то можеш іншим принести Христа. І якщо ти сам досвідчив Бога, то можеш про Нього розказати іншим людям. Інакше воно не буде. Бо фундаментальним є питання, наскільки всі члени Церкви – від Папи до мирянина – переживають досвід Бога. Якщо ти цього досвіду не маєш, то ким би ти не був, як каже Святе Писання, ти «мідь бриняча» (1 Кор, 13, 1). Тому тут будь-яка стратегія не піде. Тут не підходить методологія щось передати, навчити, тут ключове – поділитися. А поділитися ти можеш лише тим, що маєш.

Тому, вважаю, помилки в тому і є, що ми будуємо якісь плани, розробляємо стратегії, а воно мертве. З чим ми тут завжди стикаємося? Зі свобідною волею людини. Як би ти не розпинався, як би не проповідував, а бачиш, що навіть навколо Ісуса Христа тисячі людей ходило. Тисячі! А лише одиниці слідували за Ним і зцілювалися. 

Та все ж таки, як ці дві речі об’єднати: свобідну волю та донесення Доброї Новини? Вважаю, що люди потребують доброго прикладу. Тому важливо, що в нашій Церкві є традиція вшанування святих. Зазначу, що в початковому розумінні святим звався кожен християнин. Відтак у ІІ і ІІІ століттях це поняття перейшло до мучеників, а пізніше – до певної категорії осіб. І для мене, коли ми говоримо про євангелізацію, це важливо, бо люди хочуть побачити свідка віри. В християнстві одна з найважливіших речей, поруч із Воскресінням, це Воплочення. Христос воплотився, і християнство потребує воплочення. Це не релігія знань чи стратегій, чи ідей. Це релігія Воплочень. І в моєму житті на мене найбільший вплив мали не ті особи, які здобули великі знання чи титули, а ті, що провадили життя як досконалі християни. Тому я вважаю, що ми як християни в сучасному світі дуже часто лишаємося тільки зі словами: багато говоримо людям, але не можемо запропонувати їм Ісуса Христа, якого б самі досвідчили.

Що стосується нових мирян у наших церквах в Америці, то, як мені відомо, до нас увесь час хтось долучається. Звісно, все залежить від окремих парафій і міст. Наприклад, у Чикаго в нас чотири парафії, і ми постійно маємо в них нових осіб. Але це також кримінальне місто, де за вихідні може бути вбито і 10, і 20 людей. Тому тут у нас є одна парафія, куди ходить небагато вірян, бо в тому районі ніхто з новоприбулих не селиться, тож ніхто новий і не може прийти. А ще Америка має таку особливість, що люди тут часто мігрують з одного міста в інше. Середньостатистичний американець за життя може переїжджати п’ять, а то й 10 разів. Тому є проблема: ми збудуємо церкву в якомусь місці, а через 20 років найближчий потенційний парафіянин проживатиме за 10-20 кілометрів від неї. Тож коли ми чуємо, що в Америці продають церкви, то питання не в тому, що тут люди до церкви не ходять (згідно зі статистикою, Америка в цьому набагато випереджає Європу), а дуже часто переїжджають. Тому продаєш церкву в одному місці і купуєш в іншому. Це і є сутність міграції – десь хтось виїжджає, десь хтось приїжджає.

– Якого церковного календаря додержують ваші віряни?

– В нас є одна парафія, що застосовує юліанський календар, на всіх інших – григоріанський. У деяких парафіях на Різдво і Великдень служать за юліанським календарем.

– Чи не думаєте ви, що в Україні також варто запровадити григоріанський календар?

– Я не вважаю, що григоріанський календар когось спасе, бо спасителем є Ісус Христос, а не календар. Але з практичного боку думаю, що його можна запровадити. Просто треба докласти зусиль, пояснити людям, дійти згоди. І знову ми вертаємося до діаспори. Вона може поділитися своїм досвідом, бо вже пройшла цей шлях, на якому були і успіхи, і невдачі.

– Доктор Андрій Сороковський у своїй статті «УГКЦ в США: виклики і відповіді» («Патріярхат» №2, 2021 р.) згадує Томаша Галіка, який спонукає Церкву провадити місію серед «шукачів» поза Церквою. Але, як влучно зазначив автор, у цій справі вона повинна змагатися з великим спектром інших форм релігійності та духовності. Що про це скажете?

– Цілком згодний з цією думкою. Ще років сто тому в неділю у селі люди не мали куди піти, окрім як до церкви. Добре, що потім читальні повідкривали, і вони йшли туди після відправи. А тепер у церкви є конкуренція – інтернет, телебачення, радіо і так далі. Проте Церква має покликання провадити людей до Бога, і річ у тому, що вона є не лише в площині земних пропозицій – Церква говорить про вічне. Нещодавно після божественної літургії, коли я був із людьми на обіді, один чоловік сказав мені: «Я ніколи не думав, що буду щонеділі ходити до церкви». Виглядає так, що він дуже рідко ходив чи не ходив узагалі. Просто щось у його житті сталося, і він почав брати активну участь в житті церкви. Це мені показує, що «на війні атеїстів не буває». Людське життя непросте, і рано чи пізно людина починає шукати свого Творця, адже створена на Його образ і подобу.

Але повернімося до того, що я вже казав: Церква має репрезентувати Бога, а не конкурувати з кимось. Сама сутність християнства – це Добра Новина. Ми не конкуруємо ні з ким, просто несемо Добру Новину про вічність. Саме те Церква  – священнослужителі та миряни – й повинна робити.

І тут мирян я називаю «атомною зброєю» УГКЦ (я вірний цієї Церкви, тому говорю про неї). Я шаную єпископів і священників, однак не думаю, що вони особливо приведуть людей до церкви, бо мають набагато менше нагод зустрічатися з людьми поза церквою. Завдання священнослужителів – допомогти нашим мирянам у формації, щоб вони мали свідомість того, як нести Добру Новину. Бо часто наші вірні мають досвід Бога, але не вміють ним ділитися. І завдання священнослужителів навчити наших парафіян ділитися своєю вірою. Ми в єпархії пробуємо дещо робити в цьому напрямку, зокрема створили Місійний інститут. Звичайно, найбільша проблема – це те, що в нашій Церкві мало місіонерів, хоч іноді ми кажемо, що вона місійна, наводячи приклад того, що наші парафії є у Південній Африці та в Кувейті. Але ж вони там не для місцевого населення, вони там для українців! Ми як Церква не маємо великого досвіду, як нести Добру Новину, але можемо цього навчитися в римо-католиків або протестантів.

Отож у Місійному інституті пробуємо над цим працювати. В нас є три напрямки роботи: перший – вишкіл священнослужителів, другий – школа євангелізації для мирян і третій – богословський напрямок. Це чотирирічний курс, де ми вишколюємо дияконів, дяків, катехитів і християнських лідерів. Робимо це все під кутом місійності. Більшість часу проводимо навчання онлайн, однак маємо можливість зустрічатися, як тепер кажуть, і офлайн у нашому монастирі в Каліфорнії. Там ми ближче знайомимося, разом молимося, вчимося, дискутуємо. Загалом намагаємося більше працювати з нашими мирянами, бо миряни в Америці – це 99 відсотків членів Церкви. А в Україні це взагалі величезна енергія – 99,9 відсотка мирян. Священнослужителі, монахи, монахині разом із Патріархом – це лише 0,01 відсотка. Тому нам важливо розрухати цю силу, цю енергію, яка була б потугою, що несла б Добру Новину як для україномовних, так і для англомовних.

розмовляла Світлана Бабинська

Поділитися:

Популярні статті