«Інтрепідо Пасторі» («Неустрашимому Пастиреві»)

Під такою назвою приготовляється окремий Збірник
на пошану їх Святости Патріярха Йосифа
з нагоди 40-річчя владицтва на львівському престолі.
Збірник появиться друком при кінці місяця жовтня 1984 року у Римі.
Нижче передруковуємо вступну статтю до цього Збірника,
у якій є добре схоплені й представлені
біографічні дані про св. п. Патріярха Йосифа.

Першого листопада 1984 року промине 40 років від вступлення на митрополичий львівський престіл Блаженнішого Патріярха Йосифа. На жаль, тільки півроку міг він виконувати свій владичий уряд на волі, і то в постійній тривозі, що принесе з собою його Церкві, народові та йому самому наступний день.

Короткий життєпис

Він народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість, Теребовельського повіту, в Західній Україні. Його батьки називались Іван Коберницький (його тата прозвали «Сліпим») і Анастасія з роду Дичковська. Початкову освіту одержав у Заздрості та в сусіднім Вишнівчику, а середню освіту здобув в українській гімназії в Тернополі, склавши з відзначенням іспит зрілости в 1911 році. Після того вступив до Львівської Духовної Семінарії, і митрополит Андрей, пізнавши його здібності, восени 1912 року вислав його на дальші студії до Інсбруку в Австрії. Мешкав в конвікті «Канізіянум», який провадили Отці-Єзуїти з о. Гофманом, реґенсом. Середовище було інтернаціональне, 250 студентів, що студіювали на інсбруцькому університеті.

По третьому році теології поїхав на вакації до Галичини, і там захопила його війна. Галичину зайняли російські-царські війська, і він мусів залишитися один рік вдома. При найближчій австрійській офензиві він залишив Заздрість і дістався до Львова, а звідти знову до Інсбруку. В 1915 році вписався на четвертий рік семінарії і почав готуватись до докторату. По вакаціях приготовлявся до «риґорозуму» з історії права, а при кінці 1916-1917 академічного року зложив другий «риґорозум» з морально пасторальної богословії, катехетики і літургіки.

В 1917 році вертався через Швецію, Швайцарію і зупинився в Інсбруку «царський в’язень» — митрополит Андрей і покликав Йосифа Сліпого до ієрейських свячень в Галичині. Дияконат одержав у . Львові, а презвітеріят в манастирі в Уневі — 30 вересня 1917 року. Після свячень вернувся до Інсбруку докінчувати студії для докторату і там одержав болючу вістку про смерть брата Романа, який інвалідом повернувся з війни; в тому часі загинув на фронті брат Володимир, медик, і померла сестра Євгенія. Кінцевий «риґорозум» здав в 1918 році і захистив докторську працю п.н. «Поняття життя на основі Євангелії і послання св. Івана». Реляторами були професори Урбан, Гольцмайстер і Лікдер.

По докторській промоції о. д-р Йосиф Сліпий вибрався до Львова, по дорозі його запрошено на Велеградський З’їзд в 1918 році, і про це він написав звіт до «Ниви». По приїзді до Львова митрополит Андрей післав його на відпочинок до Словіти, але перед тим він поїхав до Заздрости і там відслужив першу свою Службу Божу, а проповідь виголосив отець парох Теодор Цегельський.

Війна ще не закінчилась, велися переговори в Бересті, цісар Карло обіцяв заснувати український університет у Львові для українців, а його основу мали творити існуючі вже катедри на утраквістичному львівському університеті. На інші катедри мали чимскоріше приготовляти габілітаційні праці доценти. Таке предложення зробив і о. Йосифові Сліпому митрополит Андрей. Отець д-р Сліпий радо згодився і вибрався до Інсбруку, де за порадою професорів почав писати працю з догматики про тринітарну науку патріярха Фотія і впродовж року написав її п. н. «Тринітарна наука візантійського патріярха Фотія». Надрукував її в 1920-1921 роках в інсбруцькому журналі «Католицька теологія». Крім цього зробив 100 примірників відбиток і розіслав до рецензії. Німецькі, французькі й англійські католицькі та протестантські журнали подали дуже прихильні оцінки. Ця праця була прийнята як габілітація на інсбруцькім університеті професорами догматики Йосифом Міллером і Йоганом Штуфлером. Вона давала право викладати в університеті.

З огляду на польсько-українську війну о. д-р Й. Сліпий не міг вернутися до Галичини, але завдяки товаришам поїхав дещо відпочити до бенедиктинського манастиря в Айнзідельн (Швайцарія). Потім повернувся до Тиролю і студіював клясичні мови, мистецтво й історію в інсбруцькому університеті впродовж двох неповних літ.

Довідавшись, що до Риму приїхав о. Ксаверій Бонн, як виконуючий обов’язки голови Української дипломатичної місії при Апостольськім Престолі у Ватикані, о. Йосиф звернувся до нього, щоб допоміг йому приїхати до Риму. Завдяки йому монс. Енріко Бенедетті повідомив о. д-ра Й.Сліпого, що Східня Конґреґація згідна, щоб він приїхав до Риму і замешкав в манастирі Отців-Францісканів на Люнґотевере Фарнезіна. Приїхавши до Риму в 1920 p., спершу удержувався з пожертв на Служби Божі, а опісля дістав стипендію від папи Бенедикта ХУ в сумі 1000 лір.

Студіював у Григоріянському Папському Університеті, відвідував курс догматики і почав писати другу габілітаційну працю «Ді прінціпо спіратіоніс ін СС. Трінітате», яку рецензували професори Делятай і Дербіні. Вона була одною з перших, не зважаючи на те, що на магістерії були найкращі кандидати з усього світу на професорів догматики, викликавши подив і признання для глибини богословської думки молодого богослова. Закінчивши дволітній курс магістерії догматики на Григоріянськім Папськім Університеті та предложивши другу габілітацію, о. д-р Сліпий здобув академічний ступінь доцента.

Під час побуту в Римі о. д-р Сліпий студіював також на «Анджелікум», тепер Папський Університет св. Томи з Аквіну, який є під проводом отців-Домініканів та на Папському Східньому Інституті, що був заснований в 1917 році. З помешкання в манастирі Отців-Францісканів він перенісся до французької колегії, а потім до «Руської колегії» (від 30 жовтня 1921 р. до 3 липня 1922 p.), яку відчинено після воєнної перерви в 1921 році.

Наприкінці 1921 року приїхав до Риму митр. Андрей і замешкав у манастирі Отців-Редемптористів на вія Меруляна, і тоді о. д-р Сліпий часто бував у Митрополита. Від митр. Андрея він довідався про найновіші події в краю, про смерть єпископа Дмитра Яремка на засланні, про поворот із заслання єпископа Йосифа Боцяна, про безвихідне положення українців в Галичині. До Митрополита приходило багато різних представників, він мав тоді конференцію у Східньому Інституті про східне монашество. О. д-р Сліпий супроводжував митр. Андрея кілька разів до папи Бенедикта ХУ в справі повновластей, даних йому папою Пієм X, а також і до різних дипломатичних представників у Римі. У вільному часі митр. Андрей супроводжував по римських церквах і музеях свого молодого священика і богослова, і під час тих розмов вони мали нагоду ближче себе взаємно пізнати.

З Риму митрополит Андрей виїхав на апостольську візитацію українців в Південній Америці, через Париж, Бельгію і Голландію, де давав конференції про Схід і про нашу Церкву, а о. д-р Сліпий через Інсбрук, Відень і Велеград в літі 1922 року вернувся до Львова і став професором догматики в Духовній Семінарії у Львові. Він розгорнув широку наукову діяльність, стаючи співосновником Богословського Наукового Товариства, а від 1926 року незмінним головою Товариства. В 1923 році став редактором основаного ним квартальника «Богословія», що виходив аж до 1939 року, а одне число вийшло і за німецької окупації в 1943 році. Це було одне з найповажніших українських наукових видань.

В 1925 році митр. Андрей іменував його ректором Духовної Семінарії у Львові, яку він за благословенням митр. Андрея переорганізував на Богословську Академію в 1929 році і був її ректором аж до 1944 року.

В 1935 році о д-р Сліпий став архидияконом Митрополичої Капітули, а незабаром опісля мітратом. З приходом большевиків восени 1939 року митр. Андрей подумав про свого наслідника, і папа Пій ХІІ на його прохання іменував 25.XI. 1939 року о. д-ра Йосифа Сліпого архиєпископом-коадьютором з правом наслідства на митрополичому престолі, а хіротонія відбулася 22 грудня 1939 року в митрополичій приватній каплиці в присутності Митрополичої Капітули; святителями були: митр. Андрей, єпископ Никита Будка і єпископ Микола Чарнецький.

Після вибуху німецько-совєтської війни 22 червня 1941 року архиєпископ Йосиф чудом уникнув смерти з рук НК.ВД, а в роки німецької окупації відновив Духовну Семінарію і Малу Семінарію, Богословську Академію, журнал «Богословія», і восени 1941 року почались виклади в Богословській Академії. Крім цього помагав митрополитові Андреєві в проважденні Львівського Архиєпархіяльного Синоду, що почався за совєтської окупації.

В липні 1944 року большевики знову зайняли Львів, кілька місяців опісля, 1 листопада, помер митрополит Андрей, а водночас новим митрополитом став архиєпископ Йосиф Сліпий. На жаль, тільки півроку міг виконувати свій митрополичий уряд на волі, бо 11 квітня 1945 року його заарештовано, перевезено до тюрми в Києві, де після довгого слідства був перший засуд на 8 років каторжних робіт в Сибірі. Справжньою причиною засуду була відмова зірвати зв’язки з Апостольським Престолом і вимога підпорядкування Української Католицької Церкви Московському патріярхові. Подібна доля митрополита Йосифа стрінула і всіх інших українських єпископів.

Завдяки старанням папи Івана XXIII, митрополита Йосифа звільнено з заслання, і він 9 лютого 1963 року приїхав до Риму. Дещо відпочивши після каторжних знущань, негайно включився до праці Вселенського Собору і розвинув широку діяльність. В своїй першій промові на Вселенському Соборі 11 жовтня 1963 року підніс справу створення Києво-Галицького Патріярхату, два місяці опісля 8 грудня 1963 року підписав грамоту оснування Українського Католицького Університету ім. Климента папи, переємника Богословської Академії у Львові, і почав робити заходи для приміщення УКУ, будова якого тривала до 1966 року. Відновив Студитський Устав, закупивши для Монахів-Студитів величавий манастир біля Риму в 1964 році, де відбувалися перші виклади для студентів УКУ, і там почала працю Літургічна Комісія під його проводом над українськими літургічними перекладами. В 1963 році відновив видання журналу «Богословія» і видав цілий ряд наукових праць.

23 грудня 1963 року Апостольський Престіл признав йому давні права і титул Верховного Архиєпископа, 25 січня 1965 року став кардиналом, відбув кілька поїздок з архипастирськими відвідинами українських поселень по різних країнах і континентах, при тій нагоді Університет св. Павла в Оттаві вшанував Блаженнішого почесним доктором богословії 17 липня 1968 p., університет Лойолі в Чікаґо вручив Блаженнішому 28 липня 1968 р. диплом почесного докторату гуманітарних наук, а 2 серпня Католицький Університет Америки вшанував Блаженнішого почесним докторатом з правничих наук. Перед тим 10 червня 1976 р. університет Сіттон Голл передав Блаженнішому диплом почесного докторату гуманістичних наук. В 1976 році одержав почесний докторат УВУ в Мюнхені.

Побудував в 1969 р. собор Св. Софії, а в 1970 році купив церкву Жировицької Богоматері й святих мучеників Сергія і Вакха і патріярший двір. Відбув 7 Архиєпископських Синодів. В 1981 році став членом Папської Академії св. Томи в Римі за свої богословські праці і за те, що українським студентам богословії та українській інтелігенції популяризував вагомість особи св. Томи з Аквіну і його творів.

Наукова праця і вклад в українську богословію

Бувши понад 20 років професором догматичної богословії, Блаженніший Йосиф всю свою увагу зосередив найперше на головній темі в східній богословії про Пресвяту Тройцю, про походження Святого Духа. Крім вище згаданих двох габілітаційних праць на цю тему, тим дуже субтельним догматичним питанням про походження Святого Духа присвячує і дві свої наступні праці:

De amore mutuo et reflexo in processione Spiritus Sancti explicansda (Leopoli 1923). Num Spiritus Sanctus a Filio distinguatur, si ab eo non procederet? (Leopoli 1927).

Тринітарне питання про походження Святого Духа, одне з найтрудніших догматичних питань, було предметом світових контроверсій поміж Східніми і Римською Церквами, теж і в нашій богословській літературі. Блаженніший Йосиф старався з усією тонкістю спекуляції вияснювати це питання, або доказувати,г що східня форма «від Отця через Сина» не є противна західній «від Отця і Сина». В колах спеціялістів, догматистів і богословів-орієнталістів католиків, православних і протестантів, праці Блаженнішого Йосифа знайшли для себе високу оцінку і увійшли в загальну церковну богословську літературу. Після перевидання цих праць в 1968 році писав про них визначний італійський богослов монс. Антоніо Піолянті, ректор Папського Лятеранського Університету: «Із цього об’ємистого тому бачиться велику працю пера, знаходячи в ньому студію першої ваги про важні богословські теми, як наприклад про таїнство Пресвятої Тройці. Яке багатство, яка глибина і яка чудова ясність».

Наступним овочем зусиль творити нашу богословську науку в двадцятому столітті був твір «Про Святі Тайни», академічний підручник спеціяльної догматики для студентів Богословської Академії у Львові. Цей твір був опублікований в 1953 році в журналі Отців-Редемптористів «Логос» в Канаді. Щоб дати йому можливість побачити світ у такій формі, як плянував він у Львові, Блаженніший Йосиф доложив місяць мозольної праці у Ватиканській Бібліотеці, щоб відшукати пропущені у першім виданні оригінальні грецькі цитати і тим дати йому цю оригінальну наукову синтезу Сходу й Заходу у сакраментальній богословії. Цей твір був перевиданий у 1975 році.

Якщо до цих праць додати ще історично-аналітичний нарис «Св. Тома з Аквіну і схолястика», що появився в журналі «Богословія» в 1925 році, то не диво, що тодішній науковий український світ прийняв з признанням плодотворну працю молодого богослова, бо майже півтора століття не появлявся в Українській Церкві якийсь поважніший твір, присвячений стисло богословським питанням. Прочитуючи ті праці, можна сказати, що завдяки Блаженнішому Йосифові Українська Католицька Церква після довгих років оставання позаду створила в науці та інтелектуальному рівні свого духовенства зв’язок з іншими християнськими культурними народами. Це було також нав’язання до світлих традицій минулого Київсько-Галицької Митрополії з часів її найбільшого розквіту, а водночас це було свідоцтво, що Українська Церква опинилася на певному етапі своєї зрілости, задокументовуючи своє право завершити свою ієрархічну побудову у повній помісності, як частина Вселенської Церкви.

Крім стисло богословських праць Блаженніший Йосиф написав багато історичних і екуменічних студій, статтей, звітів, що були друковані в «Богословії», «Ниві» та «Дзвонах». Цінні є його численні рецензії в «Богословії» в чужих мовах. Окремими книжками вийшли його спомини з паломництва до св. Землі (1935), подорож до Англії (1936), подорож по Сіцилії (1937). Вони не стратили своєї наукової вартости, а навіть актуальности із-за трактованих проблем.

Унійна праця

Одне з дуже важливих питань, що золотою ниткою проходить крізь писання Блаженнішого Йосифа,— це церковне з’єдинення, його догматичні, екуменічні, психологічні, соціологічні та історичні аспекти, його труднощі й майбутні перспективи. Це є і сьогодні одне з дуже актуальних питань, відоме під назвою екуменічного руху. Актуалізацією цього руху займалися Велиградські Конгреси, колись осідок першого в Моравській державі єпископа — св. Методія. Організацією тих Конгресів займався Апостолят свв. Кирила і Методія, а надхненником і першим їх предсідником був митр. Андрей Шептицький. Перший Конгресу Велеграді відбувся в 1907 році, а потім що два роки, аж поки не перервала їх Перша світова війна. В 1922 році започатковано нову серію Велеградських Конгресів, що відбувалися опісля в 1924, 1927, 1932 і 1936 роках. Українську Церкву заступали на тих Конгресах її видніші науковці та церковні достойники. Вони брали живу участь в працях, дискусіях та резолюціях Конгресів, випрацьовували напрямні унійної праці, виголошували виклади і доповіді, які були пізніше друковані в «Працях Велеградської Академії».

Між цими доповідями Блаженнішого Йосифа заслуговують на увагу:

1) De valore S. Thomae Aquinatis riusque influxu in theologiam orientalem — 1924.

2) De septenario numero sacramentorum apud Orientales uti vinculo Unionis et conservationis fidei.1933

3) De cultu SS. Cyrilli et Metodii in Ucraina — 1936.

Блаженніший Йосиф був учасником Конгресу у Велеграді в 1922 році і в місячнику «Нива» (1922) описав перебіг конгресових нарад і передав свої враження з Конгресу. Цей репортаж, написаний живо і багатий рефлексіями, і на сьогодні є цінним історичним документом та ілюстрацією, як народжувався та оформлювався екуменічний рух. Автор завважує, що в Велеграді панувала дружня атмосфера, що проповідувано рівність обрядів у Вселенській Церкві, що докладано всіх зусиль, щоб екуменічний рух поставити на твердих богословсько-догматичних основах. Сміливо ставлено й обговорювано питання єдности всіх християн і в дусі братньої любови досліджувано все, що стоїть на перешкоді до з’єдинення.

При кінці 1936 року Блаженніший Йосиф з доручення митр. Андрея зорганізував Унійний З’їзду Львові з нагоди 300-ліття смерти митр. Йосифа В. Рутського. Це був величавий і успішний З’їзд, в якому взяло участь понад 200 учасників і було 12 доповідей, а по доповідях дискусія на високому академічно-науковому рівні. Першу доповідь мав Блаженніший Йосиф п.н. «Погляд на з’єдинені і нез’єдинені Церкви Сходу і догматичні різниці між ними». Доповідь, багату своїм ілюстративним матеріялом, можна зарахувати до студій з порівняльної догматичної і обрядової проблематики. Крім цікавих думок, які стосуються екуменічного руху в цілій Церкві, Автор доповіді дав проекцію унійної програми, яку повинна здійснювати Українська Церква, живий свідок змагань за єдність Христової Церкви впродовж століть своєї історії. Авторові йшлося про те, щоб Українська Церква, як твір унійних змагань в минулому, перестала бути об’єктом чи експериментальним полем різних мінливих унійних концепцій, але щоб вона виборола для себе повну підметність в обряді, дисципліні та в дальших екуменічних змаганнях і що ця Церква повинна домогтися тих автохтонних прав, якими легітимно втішаються інші Церкви християнського Сходу.

Серед багатогранної наукової, організаційної і педагогічної праці Блаженніший Йосиф написав кілька історичних монографій, важливих з точки погляду церковного з’єдинення і для Української Католицької Церкви. Перший нарис присвятив св. Йосафатові п.н. «Богословське образовання і письменська творчість св. Йосафата Кунцевича» (1925). В наступному році — 1926, в «Богословії» появився нарис п.н. «Молодечий вік нашого Митрополита» з нагоди 25-ліття вступлення на митрополичий престіл митр. Андрея. Це дуже цікава, переломова праця, яка поставила Митрополита в іншому світлі, а саме як ідеальну молоду людину, а не як очорнювали його ліберали.

З інших історичних монографій треба ще згадати нарис про луцького єпископа Йосифа Боцяна п.н. «Кілька дат з першої половини життя Луцького єпископа Йосифа Боцяна» («Богословія», 1927).

Львівська Богословська Академія

У 1925 році, ставши ректором Духовної Семінарії і деканом богословського факультету, Блаженніший мріяв, щоб піднести рівень Духовної Семінарії у Львові на зразок славних Богословських Академій-Університетів і за благословенням митр. Андрея переорганізував Духовну Семінарію, зладив окремі статути і видав їх друком. 22 лютого 1929 року митр. Андрей, користуючися своїми історичними правами, окремою Грамотою оснував Богословську Академію, подавши її завдання: а) берегти та плекати глибоку побожність, яка має творити духовну атмосферу християнської високої школи; б) берегти та плекати «чисту і незіпсуту науку Вселенської Католицької Церкви; в) пильно досліджувати богословію, право та богослужбу Святої Східньої Церкви; г) відкривати та виучувати минуле Церкви українського народу та щирі змагання наших батьків до Святої Єдности.

Водночас митр. Андрей іменував Блаженнішого Йосифа ректором тої ж Академії.

При нагоді офіційного відкриття Богословської Академії, що відбулося 6 жовтня 1929 року, Блаженніший сказав: «Академія постала як конечність здійснення бодай частини нашого університету, постала як вислів повоєнного ідеалізму і старань над піднесенням рівня нашої богословської науки… Завданням Богословської Академії є стати об’єднуючим чинником цілого народу, з’єдинити нез’єдинених, створити для Унії наукове середовище на її терені, бути її заборолом і твердинею, привернути блукаючих на роздоріжжях модерних філософічних і соціологічних систем до Божої Правди і заспокоїти їх спрагу знання. В Академії мають духовники перейматись одним і тим самим духом і тими самими ідеалами і споювати роз’єднану націю… З Академії мають виходити оборонці віри. Академія має гуртувати біля себе і дати приют науковим силам і виробити їм спромогу посвятитися науковій богословській праці, звільнити їх від інших обов’язків і уможливити трактування теології, як головного життєвого, а не побічного зайняття… В цей спосіб збільшиться наукова продукція і виповниться бодай частково велика прогалина в католицькій теології на Сході… Крім інтелектуальної сили — бо наука то потуга — Академія є і буде виховуючим чинником всенароднього значення…

Загалом кажучи, Академія має стати на сторожі своєї традиції й скріпляти знаменні ціхи богословської науки. Розвій богословської науки мусить поступати накресленими шляхами св. Отців. Очевидно, не може вона замикатися до історичного відтворення, але мусить займати становище до сучасних напрямків і проблем і використовувати здобутки західньої теології: розвинені теорії, з’ясовані терміни, найновіші наукові і педагогічні методи, які підняли західню теологію до високого лету».

Блаженніший високо підніс науковий рівень Богословської Академії, згуртував найкращі наукові сили, не тільки між духовними, але й між світськими вченими. Він зробив її інституцією всенароднього значення. Вона була першим кроком на шляху до відродження українських високих шкіл і українських університетів в Україні й на поселеннях.

Крім філософсько-богословських предметів, студенти Академії мали змогу слухати викладів з ділянки історії, літератури, мистецтва, археології і ін. Серед 400 студентів були слухачі з цілої Галичини, з Югославії, Чехо-Словаччини, Румунії і Болгарії, а навіть православні з Волині і Холмщини. Програма навчання теологічних і загально-освітніх предметів була найкращою, яку тільки можна було в тодішніх обставинах організувати, побудована на зразок кращих католицьких університетів і Богословських Академій в Західній Европі, які Блаженніший Йосиф кожного року відвідував.

Богословська Академія стала осередком нашого наукового й культурного життя, що лучила в собі світлі традиції Могилянської Академії, з новими течіями Заходу, бувши синтезою найкращих складників Сходу і Заходу. Так міг провадити високу богословську школу той, що сам знав і дорожив українською традицією, пов’язаною історично зі Сходом, а рівночасно сприймаючи добрі елементи Заходу, які теж досконало знав,як із глибоких студій, так і з частих наукових подорожей.

Наше духовенство цілими віками набувало свою званеву освіту в чужих богословських школах і з підручників, що були чужим імпортом, виданих на чужих мовах і побудованих на чужому ґрунті. Блаженніший Йосиф змагав до того, щоб майбутній український священик в зорганізованій ним Богословській Академії і в інших українських богословських школах набував свою освіту своєрідного характеру. Цього вимагали час і течії в нашій Українській Церкві, наприклад, перевірка літургічних книг, кодифікація східнього права, наша самозрозуміла причастність до пожвавленого в християнському світі унійного руху.

Блаженніший Йосиф вимагав від професорів Богословської Академії, щоб вони в тому дусі писали підручники з предметів, які вони викладали в Богословській Академії. За розмірно короткий час існування Богословської Академії вийшла ціла низка наукових праць і академічних підручників, якими користувались і інші Духовні Семінарії в Галичині:

«Св. Тома з Аквіну і схолястика», «Патрологія», «Біблійна герменевтика», «Нарис історії старовинної філософії», «Основні напрямки новітньої соціології, «Катехитика», «Догматика нез’єдиненого Сходу», «Педагогіка», «Огляд історії української музики», «Огляд історії старохристиянського мистецтва», «Коротка археологія західньо-українських земель», «Граматика української церковнослов’янської мови» та ін. Серед цих творів-підручників є і твір Блаженнішого Йосифа «Про Святі Тайни», що, хоч як був зайнятий своєю виховною і адміністраційною працею, хотів дати від себе приклад професорам і зробив те, що міг зробити, видаючи теж постійно й нові та оригінальні публікації.

Професорський збір Богословської Академії мав понад тридцять висококваліфікованих сил, а всіх студентів з закінченими повністю студіями вийшло коло шестисот. їх було б багато більше, якби Богословська Академія дістала право надавати докторати, про що наполегливо старався її ректор у Римі. Тоді більше наших студентів було б старалось здобути університетську освіту в Богословській Академії у Львові, замість студіювати в чужих університетах, а вслід за тим число багато більше нашої інтелігенції було б приготоване до наступу безбожного комунізму.

Блаженніший Йосиф дуже цікавився нашою мистецькою старовиною, зокрема іконами, і тому збирав мистецькі церковні твори і заснував при Богословській Академії Музей церковної старовини, щоб навчити кандидатів на священиків, як треба зберігати пам’ятки нашого минулого. Богословська Академія мала можливість збирати музейні матеріяли, бо питомці, знаючи, що тим зискають собі прихильність у ректора, привозили з вакацій з різних сторін Галичини цілі збірки старих ікон, хрестів і інших предметів церковного вжитку.

Блаженніший звернув велику увагу і на бібліотеку при Богословській Академії, яка нараховувала кільканадцять тисяч томів, крім великого числа цінних старовинних книг-унікатів, рукописів та архівних матеріялів.

Далі буде