Іпатій Потій і Київщина

12 серпня 1996 року виповнилось 455 років з дня народження апостола унії — Іпатія Потія. Оскільки ювілей співпав з 400-річчям Берестейської унії, який широко відзначається в Україні та за її межами, він залишився практично непоміченим, хоч цій видатній постаті української церковної історії і присвячено останнім часом кілька цікавих публікацій. Пропонуємо читачеві маловідому сторінку історії української Церкви — зв’язкам Іпатія Потія з Київщиною.

Одним із важливих аспектів унійної діяльності Іпатія Потія після Берестейського собору 1596 р. була його боротьба за розширення сфери впливу уніятської Церкви на Київщині. Хоч Київська митрополія і перейшла після проголошення унії під юрисдикцію уніятського митрополита, проте Київ не став його резиденцією. Як довів С. Голубєв, вже з 1596 р. уніяти володіли в Києві Святою Софією та деякими іншими церквами та манастирями.[1] Зазначимо, що перехід до уніятів як київських, так і інших церков метрополії повинен був здійснюватися згідно універсалів польського короля Жигимонта який визнав рішення Берестейського собору. Митрополит Михайло Рагоза займав насамперед ті катедри, які йому безпосередньо належали.

8 квітня 1600 р. Жигимонт III сповіщав своєю грамотою, що по смерті М. Рагози він затверджує митрополитом Іпатія Потія, для введення якого в сан він посилає київського підчашія Лавріна Лозку.[2] Вже 15 липня 1600 р. останній доповідав королеві, що йому не вдалося заволодіти Києво-Печерською архимандрією і він передав І. Потієві лише Софіївський собор і Видубицький манастир.[3] Передача згаданих київських святинь від померлого М. Рагози до І. Потія відбулась, як бачимо, безперешкодно. Найважливішим свідченням щодо володіння уніятами Софіївського собору є напис під куполом храму: «…До лета 1596 правоверными митрополитами от Востока содержим бысть. В лето же то отступником Михаилом Рагозою в запустение прийде…»[4] М. Рагоза діяв у Києві через свого намісника Яна Хруслинського (за іншими джерелами — Якова Крушинського)[5] Я. Хруслинський, комірник граничний київський, як софіївський намісник митрополита, згадується в листах І. Потія 4 лютого 1602 р. та 22 січня 1603 р.,[6] а також у листі короля 18 листопада 1605 р.[7] Другим представником І. Потія в Києві був на початку XVII ст. пропопо Іван Мужиловський, який згадується під 1605 р. як «официал ксендза митрополита».[8]

До 1605 р. уніяти володіли в Києві лише Софіївським собором та Видубицьким манастирем. Близько 1605 р. до Софіївського собору була приписана Софіївська слобода, старе чи верхнє місто з церквами Десятинною, Василівською (Трьохсвятительською) і Воздвиженською.[9] Настоятелем цих «нагірних» церков був священик Пилип.

Пізніше з’являється в Києві ще один представник Іпатія Потія — Антоній Грекович, який був перед тим дияконом Віленського Святотроїцького братства. Перейшовши на унію, він допомагав 1605 р. у Вільні І. Потієві й був присланий ним до Києва «для нагляду вшеляких порядков в церквах божих».[10] Вочевидь, його приїзд до Києва був викликаний необхідністю підтримки уніятів, позиції яких у місті були в цілому досить слабкими. 1609 р. А. Грекович від імені І. Потія протестує в київський суд на православне духовенство, яке відмовилося йому підкоритися і підмовляло козаків проти уніятів.» 22 січня 1610 р. датована грамота І. Потія про призначення А. Грековича архимандритом Видубицького манастиря «в награду верной службы» (А. Грекович вже був на той час «наместником или протопопом киевским»). 24 січня 1610 р. в іншій грамоті І. Потія сповіщалось про призначення А. Грековича митрополичим духовним намісником у Києві, щоб він всілякі порядки встановив «яко теж и справ нашьіх посполу из врядником нашым паном Хрушлинским пилневал и обо всем з ним ся поразумевал».[11] 26 березня 1610 р. київське духовенство протестувало проти дій І. Потія, який через А. Грековича «покушается запечатывать церкви, вводит унию…». 20 серпня вже А. Грекович протестує до Володимирського гродського суду на київське духовенство, яке відмовлялося підкоритися І. Потію.[12]

Іпатій Потій услід за Михайлом Рогозою намагався заволодіти Печерським манастирем, проте ця древня київська святиня так і не підкорилась уніятській митрополії. 2 жовтня 1599 р. королівською грамотою Києво-Печерська архимандрія з’єднувалась з Київською уніятською митрополією,[13] однак вже 1603 р. король змушений був відлучити манастир від митрополії і затвердити на архимандритство православного Єлисея Плетенецького.[14] 19 липня 1603 р. і Папа Климентій VIII відмінив своєю буллою прилучення манастиря до уніятської митрополії.[15]

Іпатій Потій, як і перед тим Михайло Рагоза, боячись козацької помсти, не ризикував з’являтися в Києві. За його словами, князь К. Острозький утискував його й «не дозволяв йому приїжджати до Києва і жити тут».[16] За деякими свідченнями, І. Потій зміг відвідати Київ лише після смерті К. Острозького. 10 вересня 1608 р. Жигимонт III доручив І. Потію, який збирався відвідати Київ, установити там порядок та перевірити видатки Печерського манастиря (у відповідь на скаргу ченців), а також «обозреть прочие монастыри и церкви киевские, …привести их в надлежащий порядок».[17] Того ж дня король надіслав листа київським міщанам з наказом сприяти І. Потієві.[18] На підставі згаданих свідчень С. Голубєв уважає, що відвідини Києва І. Потієм відбулись, вірогідно, наприкінці 1608 р.[19] На нашу думку, перебування І. Потія в Києві тривало й в 1609 p., оскільки саме цим роком датуються перші згадки про присутність у Києві А. Грековича, без котрого І. Потій не наважився б прибути до Києва. Вочевидь, присутність І. Потія в Києві мало допомогла поширенню тут унії, проте через кілька років, а саме 1 травня 1613 p., у місцевості Неводичі, була укладена угода між Печерським та Видубицьким манастирями, в результаті якої взаємні напади ченців на деякий час припинились.[20]

Якщо в Києві позиції І. Потія були досить слабкими, то на території Київського Полісся йому вдалось заволодіти кращими волостями та угіддями Печерського манастиря, у тому числі й землями так званої «Тетерівської волості», до якої належало з кінця XVI ст. й село Потіївка. Історики XIX ст. були впевненими, що ще в XVI ст. це село належало до володінь Печерської архимандрії.

Ще в XIX ст. краєзнавець Київщини Л. Похилевич висловив гадку про те, що ойконім Потіївка утворений від антропоніма прізвища Іпатія Потія.[21] Щоб перевірити згадану версію, довелось провести спеціяльне дослідження, в ході якого вдалося відшукати важливі документальні свідчення, у тому числі й невідомі архівні джерела. У 20-их pp. XX ст., у зв’язку зі спробою комуністичної влади перейменувати село, київський історик Іван Шабатін видав довідку, яка засвідчувала, що Потіївка була заснована наприкінці XVI ст. як маєток уніятського митрополита й в період 1599-1613 pp. була названа його іменем.[22]

Документ, датований 1614 p., засвідчує, що «Потіївка вже 30 років тому була заселена і завжди належала митрополиту».[23] Отже, село було засноване як митрополичий маєток близько 1584 p., за 12 років до Берестейської унії і належало спочатку православним митрополитам, а з прийняттям М. Рагозою унії стало, очевидно, уніятським. Найдавнішою писемною згадкою про Потіївку є свідчення з київських актових книг під 1607 p., у котрому йдеться про «добра Потіївщини».[24] Православного митрополита в ту пору не було, отже, Потіївка була володінням митрополита Іпатія Потія. Звідси і походження її назви: Потіївка — поселення Потія.

Низка документів першої третини XVII ст. доводить приналежність Потіївки митрополиту Й. Рутському. Важливим свідченням про Потіївку початку XVII ст. є документ, датований 1616 p., в якому йдеться про подію 1615 p.: «Там же від Потіївки, митрополичого маєтку, минулого року пан Василь Тиша над річкою Осєчею відібрав землі більше ніж на милю уздовж. І на тій землі над річкою Ломнею пани Єльці з Вороб’євич, митрополичого маєтку, містечко Ломня заснували…».[25]

Православному митрополиту П. Могилі вдалося повернути Потіївку православній церкві. Після Хмельниччини в краю поновилось польське панування, а наприкінці XVII ст. тут була відновлена юрисдикція уніятської митрополії.

Зберігся опис Потіївської церкви з 1784 p., який засвідчує, що це була церква Покрови Пресвятої Богородиці, дерев’яна, з дзвінницею. Наприкінці XVIII ст. було відомо, що вона дуже давня, проте час її побудови невідомий. В. Щербаківський датував її зведення XVIII ст., але точної дати не знав і він.[26] Джерельні матеріяли переконують, що Потіївка в XVIII ст. була маєтком уніятської митрополичої єпархії, центр якої знаходився за 25 верств у місті Радомислі й належала до Радомського деканату.

Повертаючись до версії про походження назви села від прізвища І. Потія, звертаємо увагу на те, шо сучасна назва села вимовляється з наголосом на другому складі: Потіївка. Цікаво, що дехто з сучасних істориків церкви подібно наголошує і прізвище митрополита, що відповідає власне українській традиції наголошування аналогічних прізвищ: Стеблій, Смолій, Палій і т.д. Варіянт вимови прізвища з наголосом на першому складі (Потій) є результатом аналогії наголошування до польської акцентуаційної традиції.

Цікаво, що неподалік Потіївки знаходиться село Гута Потіївська. Ще два сусідніх села — Стара Буда та Нова Буда — в XIX ст. також були Потіївськими. Проте це локативні назви, утворені за допомогою топоніма Потіївка, а не антропоніма Потій.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що поліське село Потіївка було засноване незадовго до Берестейської унії 1596 р. Якогось безпосереднього свідчення про те, що в основу його назви було покладено прізвище Іпатія Потія, ми не маємо. Проте низка дотичних документальних свідчень дозволяє твердити саме про посесивність (приналежність) топоніма Потіївка. Наявність ще трьох локативних назв, утворених за допомогою топоніма Потіївка — Гута Потіївська, Нова Буда Потіївська та Стара Буда Потіївська — які виникли в XVII-XVIII ст. і належали до потіївського приходу, дозволяє говорити про увічнення пам’яті про Іпатія Потія в поліській топоніміці.

Залишається наприкінці додати, що після ліквідації унії на Правобережжі потіївської землі перейшли в приватне володіння. За радянської «найгуманнішої та найдемократичнішої» влади церква Покрови в Потіївці (вже як православна) двічі закривалась, куполи її було знесено, у приміщенні влаштовано клюб, люди змушені були ходити молитися Богу в сусідні села. Ім’я Іпатія Потія настільки було ненависним більшовицькій владі, що вона вирішила перейменувати село. 1929 р. газета «Радянська Волинь» опублікувала замітку про те, що в Потіївці відбулись збори, які ухвалили перейменувати село на Червоноармійське, щоб «порвати з ганебним минулим району». Причиною для такого варварського рішення було те, що в 1919-1923 pp. в краю діяли загони («банди»), які боролись з Червоною Армією, що «заплямувало» минуле району, «та й сама назва Потіївка походить від патріярха Потія».[27] Вочевидь, з метою підготовки акції перейменування села було дано запит в архіви, який підтвердив (згадка нами довідка І. Шабатіна) походження назви села.[28] Невідомо тільки, чому акція не вдалася і село не було перейменоване.

1992 року громада села на власні кошти відбудувала церкву Покрови. Проте ніхто із сучасних мирян і не відає, що їхні предки від самого часу заснування села були уніятами. Село Потіївка є батьківщиною автора статті, який лише недавно довідався, що його пращури з поліських родин Тимошенків та Личних також були уніятами.

[1] Голубев С.Т. материалы для истории западно-русской церкви. Чтения в Историческом Обществе Нестора Летописца, 1891, кн. 5, ст. 145-227.
[2] Описание документов Архива западнорусских униатских митрополитов, т. І, Спб., 1897, ст., 106-107.
[3] Голубев С.Т. Назв. праця, ст. 196.
[4] Евгений (Болховитинов), митр. Описание Киево-Софийского собора и Киевской иерархии, К., 1825, ст. 34-35.
[5] Петров Н. Киев. Православная Богословская энциклопедия, т. Х, Спб., 1909, ст. 583.
[6] Описание документов Архива…, т. І, ст. 112-114.
[7] Левицкий О.Н. К истории водворения в Киеве унии. ЧИОНЛ, 1891, кн. 5, ст. 143.
[8] Там само, ст. 137.
[9] Там само, ст. 137-138.
[10] Грушевський М. Історія України-Руси, т. VI, К., 1995, ст. 599.
[11] Там само, т. VIІ, ст. 396.
[12] Описание документов Архива…, т. І, ст. 315-316.
[13] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Руси (далі – АЮЗР), т. ІІ, Спб, 1865, ст. 58-60, 65-67.
[14] Там само, ст. 1-3.
[15] Грушевський М. Історія України-Руси, т. VI, ст. 573-574.
[16] Архив Юго-Западной России, издаваемый временною кимиссиею для разбора древних актов, ч. 2, т. І, К., 1861, ст. 40-44.
[17] Петров Н. Назв. Праця, ст. 284.
[18] АЮЗР, Т. ІІ, ст. 47.
[19] Голубев С.Т. Назв. праця, ст. 208.
[20] Там само, ст. 28.
[21] Максимович М. Топографические заметки Киевлянина. Киевлянин на 1841 год, 1841, кн. 2, ст. 111.
[22] Похилевич Л. Сказання о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местностях и городах, в пределах губернии находящихся, К., 1864, ст. 118
[23] Державний архів Житомирської області (далі — ДАЖО), Ф. 442, Оп. З, спр. 38, Арк.
[24] Описание документов Архива…, т. І, ст. 152.
[25] Jablonowskiy A. Polska XVI wieku pod wzgl?dem geograficzno-statystycznym, t. X, Ziemie Ruskie, Warszawa, 1897, s. 113, 141.
[26] Jablonowskiy A. Op. cit., t. IX, Warszawa, 1894, s. 52; Материалы для истории Киевской митрополии, К, 1873, ст. 23.
[27] Щербаківський В. Українські церкви Київщини. Записки Чину Св. Василія Великого, 1958, т. ІІІ(ІХ), ст. 9-22.
[28] ДАЖО, Ф. 442, Оп. 3, Спр. 38, Арк. 69.