Іпатій Потій і Волинь

(до 385-річчя з дня смерти і поховання
у Володимирському Успенському соборі)

Іпатій Потій народився 12 серпня 1541 р. у Рожанці на Берестейщині, помер 18 липня 1613 р. у Володимирі. Проживши довге, наповнене бурхливими подіями життя, він залишив глибокий слід в історії української Церкви. Завдяки наполегливості, кипучій енергії та цілеспрямованій діяльності І. Потія уніятська Церква здобула собі право на місце в тогочасній конфесійній структурі суспільства.

Варто зазначити, що унійні процеси кінця XVI початку XVII ст. були тісно пов’язані з Волиню.

І справа не тільки в тому, що головні подвижники унії — К. Терлецький та І. Потій — посідали волинські єпархії. Наприкінці XVI ст. Волинь була епіцентром культурно-національного та релігійного життя України. Тому доля унії вирішувалась саме тут. На це вказує і такий факт: найважливіші документи у справі руської Церкви та унії вносились до Володимирських та Луцьких земських і гродських книг, завдяки чому більшість з них і збереглась. Це, наприклад, універсали короля у справі унії, різноманітні скарги і протести уніятів і православних, навіть листи (зокрема, лист К. Терлецького та І. Потія з Риму до Г. Балабана, внесений до Володимирської гродської книги) та інші.

Зв’язки Адама Потія з Волинню започаткувались. вочевидь, ще 1561 p., коли він одружився з дочкою волинського князя Т. Головні-Острожецького, Анною. Ставши 1576 р. берестейським суддею, пізніше — каштеляном, він спілкується з волинською елітою та церковною єрархією. 1588 p., під час візиту Єремії II до Речі Посполитої, луцький католицький єпископ Б. Мацейовський консультувався з А. Потієм. На підставі згадки про ці консультації в листі Б. Мацейовського до папського нунція дослідники уважають, що в їх ході з’ясовувався плян укладення унії.[1] На початку 90-их pp. І. Потій брав участь у роботі Берестейських соборів, а також, будучи сенатором, налагодив зв’язки з князем К. Острозьким.

Після смерти Володимирського єпископа М. Хребтовича А. Потій постригається в монахи і очолює єпархію, яка була в ту пору однією з найбільших у руській Церкві. Цікаво, що саме князь К. Острозький спричинився найбільше до затвердження королем Потієвої кандидатури. Про це маємо згадку в листі І. Потія до М. X. Радзивіла від 12.02.1593 р.[2] 31 березня 1593 р. Адам прийняв у Володимирському Успенському соборі монаше постриження, акт якого здійснив К. Терлецький (Адам прийняв чернече ім’я Іпатій). Н. Теодорович стверджує, що на акті постриження був присутній князь К. Острозький з іншими знатними волинськими дворянами.[3] 27 травня він був рукоположений на Володимирського й Берестейського єпископа. Володимирський Успенський собор, при котрому знаходилась резиденція-замок єпископа, став його катедрою.

Унійна ініціятива у першій половині 90-их pp. належала К. Терлецькому. Лише 1594 р. до неї підключається й І. Потій, який бере участь у нараді в Торчині, неподалік Луцька. 2 грудня 1594 р. датована торчинська деклярація у справі унії, яку підписав і І. Потій. Саме в цей час розпочинається його листування з К. Острозьким, відоме з різних видань XIX ст.

1595 роком, який став вирішальним у підготовці унії, датуються листи І. Потія до М. Рагози (16.01, 02 та 20.05), а також до К. Острозького (17.03, 25.03, 16.06 та 23.08). Перший написаний у Рожанці, другий — у Бересті з повідомленням, що владика від’їжджає до Володимира, третій і четвертий — вже з Володимирської резиденції, п’ятий — з Кобрина, шостий — з Рожанки, сьомий — знову з Володимира. Як бачимо, владика багато їздив, писав, доклав чимало зусиль для підготовки унійних документів, з котрими і був делегований разом з К. Терлецьким до Риму.

У генезі унії помітне місце належить творові І. Потія «Унія» (1595 p.). Важливо, що його основні положення увійшли до остаточних артикулів Берестейської унії, автором яких, найвірогідніше, був І. Потій. Усі програмні документи створювались, без сумніву, на Волині.

У середині травня 1596 p. І. Потій повернувся з Риму. Існують свідчення, що він відслужив служби в Бересті й Володимирі, об’їздив єпархію, пропагуючи унію.[4] Зрештою, він скликав у Бересті синод духівництва своєї єпархії, в якому взяло участь більше 100 священиків.[5] Через рік після Берестейського собору І. Потій провів черговий синод епархіяльного духівництва (липень 1597 p.), на якому повідомив про свою рішучість в обстоюванні проголошеної унії. Віднині висвячуватись мали лише священики, вірні уніятському єпископові.[6] Того ж року він заснував школу при Володимирському соборі, забезпечивши її прибутками Спаського манастиря.[7] І. Потій опікувався школою й пізніше: 19.04.1609 р. він записав на її потреби 3,5 тис. злотих щорічно, а її вчителеві — 350 злотих.[8]

Іншим важливим заходом І. Потія у Володимирі було реформування соборного крилосу (капітули) за зразком католицької Церкви. Було визначено обов’язки і привілеї його членів, керівництва. На потреби нової капітули призначались прибутки манастиря Святого Спаса з селами Янів, Підгайці й Радочижі.[9] Володимирський крилос підтримував І. Потія в його унійній діяльності. Це, передусім, протопіп Григорій Лозовицький, диякон і писар Леонтій Шепелевич, священики міських церков: Апостольської, Золотоуспенської, Миколинської, Прокопинської і Федорівської. Згаданий фундуш маєтків Спаського манастиря не був добровільним, оскільки манастир не прийняв унії і залишався ще деякий час православним. Але І. Потій діяв рішуче: його монахів він «виселив і вигнав, а те місце своїм ксьондзам правовірним католикам надав».[10] Як слушно зауважив М. Петров, Володимирська капітула з І. Потієм на чолі досягла того, що 1613 р. по його смерті її маєтки безперешкодно були передані І. Мороховському». Перейшли поступово на бік унії і місцеві шляхтичі-адміністратори: писар Андрій Дахнович, підсудок Григорій Кисіль і його син Адам.

Становлення уніятської Церкви відбувалося, як відомо, в умовах конфесійної боротьби в українському суспільстві наприкінці XVI — початку XVII ст. Однією з найголовніших перешкод на шляху переходу церков на унію навіть у тих єпархіях, єпископи котрих прийняли унію, було магнатсько-шляхетське патрональне право, юрисдикція котрого поширювалась, вочевидь, на значну частину церков і манастирів. У рукописній біографії Іпатія Потія мовиться про те, що волинська шляхта й магнатерія чинила спочатку впертий опір І. Потієві а духівництво, підкоряючись волі світських патронів, боялось приймати унію всупереч духовній владі.[11] Вочевидь, І. Потієві вдалося все ж таки частково зламати опір волинської еліти, в результаті чого відбулись відомі акції масового переходу на унію в 1598 та 1603 pp.[12]

Ще один цікавий момент, наведений у згадуваному життєписі, кидає світло на стосунки І. Потія з волинськими магнатами. Автор повідомляє, що І. Потій, борючись з патрональним правом, звертався за протекцією до короля, який надав йому князя Четвертинського, уповноваживши обох правом притягнення до суду кожного православного священика.[13] У творі йдеться, очевидно, про князя Григорія Остафійовича Четвертинського (р.н.н.-1651) зі Старої Четвертні, який став пізніше (1638-1651) луцьким підкоморієм. Історіографічна традиція зображує представників цього старожитного роду українських князів як оборонців схизми і ворогів унії та католицизму. Проте відомо, що князь Г. Четвертинський поставив 1603 р. свій підпис під унійною заявою «обивателів Волинського воєводства й иньших повітів».[14]

Складними були стосунки І. Потія з князем К. Острозьким, особливо після Берестейського собору 1596 р. 3.06.1598 р. владика написав до нього знаменитого листа, в якому виступив з догматично-богословським обгрунтуванням унії, критикою кризових явищ православ’я, звинуваченнями старого князя в розірванні вчиненої злуки з Римом. У листі є чимало погроз, автор намагається зняти з себе вину за міжконфесійний розбрат, проте він готовий до продовження переговорів, хоч князь, як відомо, відмовився від будь-яких контактів з І. Потієм. Не менш яскравою є і відповідь І. Потія Клірикові Острозькому.

У своєму протистоянні з І. Потієм князь К. Острозький спирався на волинських магнатів, хоч дехто з них давно вже златинізувався. Після смерти волинського воєводи Олександра Острозького, на якого покладались великі надії, король затвердив кандидатуру Івана Заславського, досить ревного католика. Проте вже незабаром виявилось, що І. Заславський не виправдав сподівань католицької сторони і, як повідомив папський нунцій 1608 p., перетворився на «головного гонителя» І. Потія.[15]

А. Пекар має, вочевидь, цілковиту рацію, стверджуючи, що зі смертю О. Острозького антиунійне спрямування волинської шляхти практично не змінилось.[16] Цьому сприяла, звичайно, тверда позиція К. Острозького, який не допустив І. Потія до місійної діяльности на Наддніпрянщині й на Великій Волині, протестуючи проти будь-яких його кроків. Він навіть протестував проти того, що, ставши митрополитом, І. Потій залишив за собою Володимирське єпископство й, таким чином, незаконно посідав два владицтва (цікаво, що папа римський, який дозволив І. Потієві одночасне посідання двох катедр, звузив його юрисдикцію над Володимиром до рівня суто адміністративних функцій).[17]

Після замаху на І. Потія опікування справами митрополії було значною мірою перекладене на коад’ютора Й. Рутського, а сам митрополит зайнявся справами своєї єпархії. 1609 р. він склав свій заповіт (тестамент), текст якого був внесений до Володимирських і Берестейських гродських книг. Документи з його архіву, що стосувалися справ єпархії, повинні були залишитись у Володимирі. Церковні ризи і посуд розподілялись між Володимирським і Віденським соборами, більшу ж частину особистих речей І. Потій заповів Володимирській катедрі. Частина бібліотеки митрополита повинна була залишитись у Володимирі.

Як повідомляють перші біографи І. Потія, 25 червня 1613 р. митрополит важко захворів у Володимирі. 17 липня його стан різко погіршився. Помер він 18 липня 1613 р. Похований був І. Потій згідно з його заповітом у Володимирському катедральному соборі в присутності великої кількості князів, земських урядників, шляхти, обивателів Волинського воєводства, ієрархів уніятської Церкви, а також духівництва й мирян міста Володимира.

На початку XVIII ст. побутувала чутка, що І. Потій лежить у склепі «тілом не порушений».[18] Наприкінці XVIII-XIX ст. храм Успення Пресвятої Богородиці (так зв. Мстиславів храм) зруйнувався. 1886 р. комісія, у складі якої були історики В. Антонович і О. Левицький, з’ясувала, що майже всі склепи храму пограбовані. Склеп І. Потія також виявився порожнім.[19]

На цьому можна було б закінчити оповідь про волинський період у житті та діяльності І. Потія. Проте знахідка у львівських архівах одного документа змушує повернутися до факту поховання митрополита у Володимирі. У документі, підписаному протоієреєм Н. Абрамовичем і датованому 9.05.1930 р. мовиться, що перед реставраційними роботами 1886 р. у Мстиславовому храмі проводились розкопки. Тоді нібито в «гробі одного з уніятських єпископів» була знайдена панагія, яка, вірогідно, належала І. Потієві. У джерелі згадується волинський археолог Є. Дверницький, який знав про цю знахідку й припускав, що панагію було надано І. Потієві в Римі. Потім панагія «разом з іншими раритетами» опинилась у колекції волинського археолога Г. Богуславського, який і передав її 1913 p. Н. Абрамовичу. Останній за порадою професора І. Шандрика передав панагію 1930 р. до музею митрополита А. Шептицького.[20]

Наведена архівна оповідь дуже нагадує легенду. По-перше тому, що 1889 р. була видана книга Є. Дверницького, який заперечив будь-які знахідки в склепі І. Потія.[21] По-друге, те ж саме засвідчує інший учасник розкопок О. Левицький.[22] По-третє, всі наявні джерела не повідомляють про надання І. Потієві в Римі панагії. По-четверте, в описі власних речей митрополита, зробленому по його смерті, панагія також не значиться.

До цього залишається додати, що в знайденому документі йдеться, властиво, не про панагію, а про амулет «в овальній інкрустованій роговій оправі», в якому знаходились «за шліфованим товстим склом, на шовковому підложу» «частинки св. Мощів з італійськими написами». Наші пошуки в Національному музеї у Львові, куди була передана колекція митрополита А. Шептицького, результатів не дали. Все ж таки, не втрачаємо надії на знахідку річі, яка, вірогідно, є святинею Церкви.

[1] Плохий С.Н. Панство и Украйна. Политика римской курии на украинских землях в XVI-XVII вв. К., 1989. ст. 46.

[2] Записки Чину Святого Василія Великого. 1956, т. II, ст. 466-467.

[3] Теодорович Н.И. Город Владимир Волынской губернии в связи с историей волынской иерархии. Почаев, 1893, ст. 65.

[4] Sacrum Poloniae Millenium (далі — SPM). V. 1, Romae, 1954, p. 105-106.

[5] Documenta Unions Berestensis eiusque auctorum (1590- 1600), ed. A. Welykyi (далі DUB). Romae, 1970, p. 314-316.

[6] SPM. V. 1, p. 113.

[7] Арх. ЮЗР. 4. 1, t. 6. K, 1883, ст. 388-389.

[8] Там само. Ст. 389-390.

[9] Арх. ЮЗР. Ч. 1, т. 6. ст. 208-211.

[10] Крушинский А. Исторический очерк Волыни. Памятная книга Волынской губернии. Житомир, 1867, ст. 127.

[11] Петов Н. Об учреждении Ипатем Поцеем униатской капитулы во Владимире Волынском и первоначальных ее действиях. Труды Киевской Духовной Академии. 1969, кн. 2, ст. 504.

[12] Архів Санкт-Петербурзького відділення Інституту історії РАН (далі — АСПБІІ). Ф. 52. oп. І. спр. 321, книги-арк. 22.

[13] Zochowsky Cypryan. Colloqium Lubelskie o unii gr. Cerkwi z rzymsk. kosciolem. Supraslii, 1680, str. 38.

[14] АСПБІІ Ф. 52, oп. I, cпp. 321, арк. 22 зв.

[15] Zochowsky C. Opt. cit, str. 38.

[16] Litterae Nuntiorum Apostolicorum historian Ucraine illustrantes, ed. A. Welykyj. Romae, 1959, V. II, p 295.

[17] Пекар А. Ігіатій Потій — провісник з’єдинення. Записки ЧСВВ 1996, т. XV(XXI), ст. 202.

[18] DUB, р. 493-494.

[19] Арх. СПБІІ Ф. 52, on. 1, спр. 321, арк. 24.

Левицкий О.И. Историческое описание Владимиро-Волынского Успенского храма. К., 1892, ст. 20.

[20] Центральний державний історичний архів України у Львові. Ф. 201, оп. 46, сир. 2165, арк. 43-43 зв.

[21] Дверницкий Е.Н. Памятники древнего православия в г. Владимире-Волынском. К., 1889, ст. 60.

[22] Левицкий О.И. Вказ. праця, ст. 119.