Ірина Коломієць: «Усе, що я роблю для стареньких священиків – це в пам’ять про мого батька»

В Інституті Історії Церкви Львівської Богословської Академії — скромна дата: п’ятиріччя пасторального відділу. Усі ці п’ять років його очолює (та й виконує всю основну його роботу) пані Ірина Коломієць, дочка греко-католицького священика, який пройшов всі митарства, які випали на долю його покоління. Всі проблеми і потреби тих людей, вона, як ніхто, знає із середини, бо багато натерпілася ще дитиною, коли батька заарештували. Мама залишилася з п’ятьма дітьми, найменшій з них, Ірині, виповнилося лише два місяці… Сьогодні вона ділиться своїми спогадами.

Батька заарештували в сорок дев’ятому році й відправили етапом в Башкирію. Там він будував завод скловати, пізніше — Волго-Донський канал. Ми, діти, про батька знали небагато: лише те, що він у тюрмі й, що за нього треба дуже багато молитися. Від коли себе пам’ятаю, ми кожен день відмовляли вервечку за тата. І він відчував цю молитву. Вже згодом, коли повернувся, розказував: були дні, коли він лежав знеможений і безнадійно кволий, але якась невидима сила його піднімала на ноги. Ми з мамою жили то в містечку Брошневі на Франківщині, то в селі Надіїв. Їй, вчительці, відмовили у праці за фахом і запропонували норму буряків у колгоспі. Й маючи нас, п’ятеро, вона на тих буряках важко працювала. Батько повернувся із заслання, коли я вже була школяркою, влаштувався на тартак, а згодом — бухгалтером на фабрику. Нишком душпастирював: приходили люди, просили похрестити, повінчати чи відправити похорон, але за дуже короткий час батькові запропонували забиратися геть, інакше — Сибір. Якраз у той час формувався ешелон переселенців у Запорізьку область. Ми поїхали туди всією родиною. Донині пам’ятаю той товарняк, повний дров, меблів і всякої всячини, селянську хату з величезною пічкою в селі Мала Білозірка, де ми поселилися. Та велика українська пічка згодом стала капличкою: її закривали ковдрою і так батько правив Літургію. Люди, які приїхали з нами, знали, що батько священик і приходили по неділях на Літургії, але всюдисуще око КДБ це вислідило. Нас знову дуже швидко порозселяли по різних селах, доволі віддалених, й збиратися разом вже не було можливості. Але навіть за той короткий час батькова душпастирська праця мала великий вплив на людей. Десь чотири роки тому я мала таку випадкову зустріч зі священиком з Чернівецької області. В часи свого дитинства він з батьками теж був виселений і приходив до нашої хати на Літургії. Батькові проповіді так вплинули на нього, що він ще дитиною дав собі слово стати священиком і дотримав його. Для мене це було великою несподіванкою.

Як вдалося Вашому батькові поєднувати ті доволі дивні світські професії із душпастирською практикою?

Справді, ким він тільки не працював: конюхом, сторожем на курятнику і в корівнику, ходив у куфайці й кирзових чоботах, але всі бачили в ньому інтелігента, завжди зверталися на «ви». Правда, з роками та гнітюча обстановка навколо почала впливати на батька, гнітили і його, й у 1965 році ми повернулися на Львівщину. Тут зіштовхнулися з цілою низкою проблем, найбільшою з яких була прописка. Батька ніде не хотіли прописувати, і він жартував, що став громадянином Всесвіту. Мати з допомогою сестер-монахинь прописалася в Зимній Воді неподалік від Львова.

Лише тепер, з роками, я усвідомлюю, що священство для батька було справжнім покликанням. Він залишив нас, п’ятеро малих дітей, і їхав туди, де його чекали люди, де не раз збиралася повна церква народу. Завжди була та ниточка довіри між знайомими, родичами, і він поспішав на їх зов. Його вчасно попереджали про небезпеку. Бувало, що й штрафи платив: п’ятнадцять, а потім п’ятдесят радянських карбованців. До нас, час від часу, приїжджали молоді люди, і батько їх вінчав. Іноді вони були в звичайній, буденній одежі, іноді навіть переодягалися для більшої урочистості. Батько купував простенькі мідні обручки, благословив і вручав молодим.

На Львівщині батько нав’язав контакти з іншими священиками, які займалися підпільною практикою, і його життя набрало іншого сенсу. Уже тут, у Зимній Воді, траплялися різні курйози. Біля хати не раз крутилися незнайомі люди, щось намагалися вивідати. Але якась дивна сила помагала батькові. Навіть тим, що у відповідний момент могла голосно заплакати дитина наших родичів… Швидко весь літургійний посуд ховався, й коли до хати заходив голова сільської ради чи ще хтось — родичі гостилися. У підпільній батьковій практиці дуже допомогло те, що вдалося влаштуватись заготовачем лікарських трав в заготівельну контору. Це давало змогу безперешкодно пересуватися, куди завгодно «збирати трави». І це, до речі, не поодинокий випадок. Звичайно, батько мав певну норму, в заготівельну контору потрібно було здати відповідну кількість лікарських трав. В цьому йому допомагали сільські жінки.

Чи батько займався вашим релігійним вихованням?

Ми всі мали обов’язок бути присутнім на Літургії в неділю і в свята, в інші дні — за бажанням. Нашою катехизацією здебільшого займалася мама. З батьком ми говорили про все на світі, лише не про тюрму і його побут там. Ці питання він завжди обминав. Він весь час був веселий, дотепний. Я знала й інших священиків з підпілля, його колег, і всі вони відзначались високим почуттям гумору. Саме це мене найбільше вражало й виховувало. Люди стільки перенесли терпінь, а залишились такими життєлюбами.

Чи статус доньки засудженого священика якось впливав на Ваше навчання в школі?

Шкільні роки я провела в Запорізькій області, у тій же Білозірці. У школі, за вийнятком директора, ніхто про це не знав. Директор виявився порядною людиною і мовчав. Коли сім’я переїхала на Львівщину, було важче зі вступом до вузу: довелось вибирати вечірнє відділення Львівської політехніки. А на старших дітей це не вплинуло: два брати і сестра закінчили медінститут, ще один брат — технікум. На час їхнього вступу батько рахувався колгоспником.

Зараз, як я розумію. Ви працюєте не за фахом…

Я маю велику ласку від Бога, що тут працюю, що маю змогу бути з тими старенькими людьми — священиками підпілля, ровесниками мого батька. А їх вже так мало залишилося: на теренах Львівської області — лише сімнадцять. Це мені компенсує те, що стільки років я не маю батька: він помер у 74 році у 64-річному віці. Міг би ще жити, але дались взнаки ті два мікроінфаркти, які він переніс у тюрмі, нервове напруження, якого вимагала праця в підпіллі. Усе, що я роблю для цих стареньких людей – я роблю в пам’ять про свого батька.

– А що саме Ви робите? Очоливши пасторальний відділ, Ви, здається, зайнялися доволі невластивою науковій інституції роботою.

Це справді так. Записавши на магнітофонну плівку спогади священиків підпілля, їхніх родин, ми не могли лише цим обмежитися. Ці контакти захотілось продовжувати. У більшості цих людей — похилий вік, є певні матеріяльні труднощі. Більшість з них за станом здоров’я не можуть працювати на парафіях, отже, є брак спілкування. Найперше, що ми зробили — це влаштували зустріч їм самим. Це було в жовтні 1993 року. П’ятнадцять священиків, які дожили до цього часу, владика Володимир Стернюк, кардинал Мирослав Іван Любачівський поєднались у спільній молитві в церкві Михаїла, а потім мали змогу поспілкуватися й погостювати в студитському манастирі у Львові. Це була дуже хвилююча зустріч. Згодом такі зустрічі стали частішими. Потім їх стали запрошувати ліцеїсти, члени організації «Українська молодь — Христові», студенти семінарії Св. Духа — майбутні душпастирі. У січні цього року 24 священики підпілля з усієї Львівської архієпархії були нагороджені медалями та грамотами Івана-Павла II за особливі заслуги перед Церквою та з нагоди п’ятдесятиліття їхнього священства. Це — за матеріялами, які представив наш відділ.

По можливості надаємо їм невеличку матеріяльну допомогу. До цього спричиняються допомогові організації із заходу: Інтернаціональна Християнська Асоціяція (ІХА) та Реновабіс. До акцій на Миколая приєднуються й наші доброчинці, зокрема, Самбірський цукровий завод. Не забуваєм привітати їх з ювілеєм, зі святами, пам’ятаємо про священичих вдів… Ось така робота.

Чи Ви бачите якусь суттєву різницю між священиками старшого покоління, тими, що пройшли гарт підпілля, і сучасною генерацією?

Мені чомусь здається, що в тої нової генерації нема такої сильної потреби в молитві. Це для них щось більш теоретичне. Для покоління мого батька молитва була постійною життєвою потребою. І вона давала свої плоди. Батько в семінарії весь час молився за те, аби Бог послав йому добру жінку. І так сталося. Мама теж була людиною молитви і сильної віри. Вона не побоялася в тяжку хвилину залишитися сама з п’ятьма дітьми. Я часто вдивляюся в наше старе сімейне фото: мама сидить, на колінах — однорічна, за спідницю збоку міцно тримається брат, а за спиною — ще троє… І з Божою поміччю вона вистояла…

Надія Пастернак, Львів