«Ісповідник віри нашої сучасности»

Під такою назвою з’явилась давно очікувана і потрібна праця о. А. Пекаря, ЧСВВ. Ця книжка видана у серії «Української духовної бібліотеки» оо. Василіян, Торонто — Рим, 1982 p., стор. 328. На третій сторінці під заголовком книжки є примітка: «Причинок до мартиролога Української Католицької Церкви під совітами». Добре, що є додана ця примітка, бо з самого заголовку випливає, що буде мова не про окремих ісповідників, але про ісповідників у загальному. У самій книжці йде мова виключно про українських ісповідників. Мабуть, у примітці слово «мартиролога» вжито неправильно, бо ж ідеться не про один випадок, не про одного мученика,але мучеників, отже тут краще було вжити слово — «мартирології».

Слід підкреслити, що ця ділянка у нас дуже занедбана. Ми не маємо написаних солідних праць про ліквідацію чи переслідування й нищення нашої Української Католицької Церкви за царської Росії. Є поодинокі статті й брошурки, але вони не вичерпують цього складного питання. У зв’язку з цим можна згадати цінну працю І. С. Мухина «За віру батьків», яка відкриває краєчок великої правди про переслідування Української Католицької Церкви, чи як її в той час називали «уніятської». Коли ж ідеться про переслідування і ліквідацію української Католицької Церкви після Другої світової війни, то про це немає жодної солідної праці. Можна зустрінути різні фрагментарні нариси, статті, а також мемуарного характеру праці. Тут можна згадати о. Севастіяна С. Саболя, ЧСВВ — «Голгота Греко-Католицької Церкви в Чехо-Словаччині» й інші праці.

У зв’язку з цим праця о. Пекаря заслуговує на окрему увагу, бо автор провів вагому піонерську роботу. Книжка охоплює певну цілість ліквідації, а зокрема переслідування членів нашої Церкви. У книжці зроблений наголос на ісповідників, які загинули, а деякі ще живуть, не зрадивши Христової Церкви. Звичайно, поданий у книжці матеріял вимагає перевірки фактів, опрацювання й аналізи.

Варто підкреслити, що праця о. Пекаря складається з поодиноких радіопересилань на релігійно-церковні теми, зокрема про наших ісповідників, що передавались через Ватиканське Радіо у Римі. Відомо, що передачі по радіо вимагають дещо відмінного опрацювання і часового пристосування, ніж історично наукові праці. Це дещо комплікує, бо, подаючи сильветки чи якісь епізоди про наших ісповідників віри, вони по радіопрограмах мусять бути тієї ж самої величини, що зрештою помітно з поданих сильветок чи окремих епізодів у книжці о. Пекаря. Коли це саме пишемо, кладемо на папір для публікації, виходить інакше. Бо про одну подію чи особу можна і треба написати більше, а про другу менше, це самозрозуміле. Якщо б автор о. Пекар був свої радіопередачі переглянув їх відповідно до потреби опрацював, доповнив і поширив, то його книжка була б куди краща і більше охопна. Основа, яку становили поодинокі радіопередачі, була добра, але, мабуть, автор не мав часу для відповідного опрацювання, себто для поширення та уточнення деяких фактів. Звичайно, такий підхід вимагав окремого зусилля, відповідного часу і належного вкладу праці, що іноді тяжко все це пов’язати.

Незалежно від названих завважень надрукована праця о. Пекаря має свою вартість і цілком заслуговує на признання та увагу. Книжка о. Пекаря буде дуже допоміжною дослідникам Української Церкви того часу. Автор зібрав багато цінного матеріялу, з яким варто запізнатись.

Спочатку автор присвятив увагу питанню унії, що відбулась в 1596 р. у Бересті, та св. Йосафатові, який у обороні унії з Римом віддав своє життя. Тут автор о. Пекар робить таке ствердження: «З усіх європейських народів українці найживіше відчувають, що це таке незгода, міжусобиці й ворогування, бо вони вже довгими сторіччями роз’їдають наш церковний і національний організм. Тим-то ми, українці, мали б найкраще збагнути вагу й необхідність церковного поєднання….» Та, на жаль, багато наших провідників і чільних осіб не могли,а ще й тепер не можуть зрозуміти Богом даного нашій Українській Католицькій Церкві посланництва — дати живе свідчення єдности Церков». «Все це свята правда, але, здається, треба все починати від самих себе. Сьогодні ми є безпосередніми свідками, як ця єдність виглядає у нутрі нашої Церкви і як виглядає на нашому громадсько-політичному відтинку. Клопіт у тому, що ми б’ємось у груди, підтверджуючи, що ми є грішні, але так себе не трактуємо і молимось… «прости нам провини наші, як і ми прощаємо довжникам нашим»…, але, на жаль, не прощаємо».

Треба сказати, що до питання унії слід підходити аналітично, з певною візією, а не такими стереотипними фразами, як: «Боже, нам єдність подай…». Не забуваймо, що всякі післанництва вимагають дії, бо в іншому випадку післанництво не буде післанництвом.

Після вступної статті слідують поодинокі розділи. Перший розділ присвячений ліквідації УКЦеркви у Західній Україні. Спочатку автор пише про перший прихід більшовиків на Західню Україну. На цьому тлі подає коротку сильветку Слуги Божого Андрея і всі його заходи і спроби християнського екуменізму. Дальше автор подає другий прихід більшовиків у Західню Україну та висвітлює процес ліквідації Української Католицької Церкви. Слід відмітити, що цей процес з нашого боку не є тільки достатньо й докладно, але й в загальному не є досліджений. Автор о. Пекар подає, що після того, коли «Ініціятивна група» у складі: о. Г. Костельник — голова, о. А. Пельвецький і о. М. Мельник — члени, себе оголосила, знайшлося 300 відважних священиків, які 1 липня 1945 р. вислали до Москви протест проти переслідування УКЦеркви та осудили діяльність «Ініціятивної групи». Автор о. Пекар при цьому навіть наводить цитату, але не подає джерела, звідкіля він це бере. Так само в цьому самому розділі є мова про те, скільки осіб брало участь у т.зв. Львівському «соборі» 1946 р. У книжці є подано, що в «соборі» взяло участь 204 священики і 12 світських, знову ж не подано джерела. Звичайно, по радіо можна так подавати, але у книжці було б добре подати, на основі яких інформацій взято ці числа. Більшовицькі джерела подають, що було 216 священиків і 19 світських. До речі, в радянській книжці «Соборові діяння Греко-католицької Церкви» навіть є поданий поіменний список усіх священиків, які брали участь.

У книжці є під числом 7 вміщене «Торжественне засудження т. зв. «Львівського собору» з 1946 р.». Очевидно, знову ж для радіо така новина була добра, але такою подати у книжці без вияснень до цього питання не є все в порядку. Знаємо, що цей документ з грудня 1980 р. був заперечений Папою Іваном Павлом II. Тут аж напрошувалось подати обмін листами з приводу цього документу московського патріярха Пімена до Папи Івана Павла II і відповідь останнього Піменові. Тут треба було хоч кількома рядками подати пояснення, щоб правда була такою, якою вона дійсно була, а не уявною.

Після «Торжественного засудження…» слідує другий розділ: «Судьба Української Католицької Ієрархії у Західній Україні». В цьому розділі подано сильветки ісповідників віри наших владик.

У цих сильветках є стереотипні повторення, немов би вони були зроблені на один шабльон. Можна було про кожного із ісповідників написати більше цікаво, кольоритно, у гарному літературному оформленні. Знову ж доводиться підкреслити, що для радіо воно могло бути вистачаючим, але коли вже це саме кладеться на папір, утривалюється, треба особливого опрацювання, чого можна було сподіватись від такого вдумливого автора, як о. Пекар.

Деякі факти варто було б устійнити. Ось о. Пекар, пишучи про владику Григорія Хомишина, написав, що він помер у київській в’язниці 17 січня 1947 р. Знову ж є і друге джерело, яке подає іншу дату смерти, це є Василь Прохода у своїй мемуарній книжці «Записки непокірливого», книга II, На чужині, Новий Ульм, 1972 р. Західня Німеччина, у якій написано, що владика Григорій помер наприкінці вересня 1945 р. Можливо, що В. Прохода помішав з роками але дозволю собі навести з книжки В. Проходи обставини, у яких помирав владика Григорій.

«У в’язничній лічниці в кожній палаті було від 12 до 16 ліжок. Склад в’язнів був мішаний: політичні й битові та урки, звичайні селяни, службовці і робітники, а по віку — від 16-літ-ніх до старших, серед яких я був може найстарший, коли не рахувати греко-католицького Єпископа Кир Григорія Хомишина зі Станиславівщини. Привезли його із Львівської до Київської в’язниці цілком хворим, де відразу положили до в’язничної лічниці. Тут, у Києві, мали додатково перевести слідство в справі Греко-Католицької Церкви в Галичині, якої московські можновладці боялись не менше Української Автокефальної Православної Церкви. Допитувати Єпископа Хомишина київським слідчим не довелося, бо він з ліжка вже не вставав і смерть йому тут була прискорена.

До прибуття Єпископа Хомишина в палаті лежало більше десятка політичних в’язнів і один 16-літній хлопець, досить інтелігентного вигляду, який поводив себе чемно. Був він досить розвинений і всім цікавився. На моє запитання за що попав до в’язниці, відповів, що, виконуючи завдання одного блатного вуркогана, вирвав у однієї пані торбинку, але втекти йому не вдалось і він потрапив до тюрми. Впродовж тижня він так гарно себе поводив, що не можна було вважати його приналежним до вуркоганів. Я спостерігав позитивний вплив середовища, серед якого він тепер перебував у палаті. Він не вживав вульгарних висловів і огидних слів та говорив досить чистою літературною мовою.

У той час у палаті лежали: один старий інженер, два якихось службовця, учитель та кілька непомітних тихих селян. Інженер був мовчазний і хоч наші ліжка були рядом, ми майже не говорили. Тоді ніхто нікому не довіряв, звичайну балаканину він, як і я, не любив. Як видно, він мав рідню у Києві, бо діставав передачі, в яких найціннішим для нього був турецький тютюн. Цей інженер архітектор багато мовчки курив і часом пропонував мені закурити. Я більше обмінювався думками з учителем українцем, з яким виходив на прохід на подвір’я лічниці, за огорожею якого були майстерні трудової колонії Лук’янівської в’язниці.

Потім до палати дали ще одного хлопця. Як лише цей другий з’явився, першого ніби хтось підмінив. Вони відразу почали розмовляти на своєму блатному жаргоні і безцеремонно лазили по всіх ліжках. Старого архітектора вони боялись, але коли він виходив з палати, вони хотіли з його передачі щось украсти. На мій окрик «Куди лізеш?» — вони лише огризались «А тобі яке діло?». Та проте повністю не розпаношувались.

Коли до палати принесли Єпископа Хомишина, а разом з ним і куфрик з речами, за пару годин санітар, що, очевидно, належав до блатного гурту, вивів з палати двох селян, а на їхнє місце привів двох урків. Спочатку вони тримали себе порівнююче тихо. До них приєднались молоді вуркогани і поінформували їх про всіх перебуваючих у палаті, головно про Єпископа та архітектора, від яких можна було поживитись. Потім один із блатних підійшов до ліжка Єпископа, який тихенько молився. Урка нахабно оглянув його, а потім заговорив на своєму жарґоні:

— Так що, батя, попався! Не поможе тепер тобі і твоя… (з огидним епітетом) Богородиця. Даремно ти їй тут молишся. Всерівно подохнеш. Що там у тебе в куфрику? Дай то сюди!

— Що вони говорять? — запитав, не розуміючи їх, Єпископ. — Як вони називають Богородицю?

— То, Ваше Первосвященство, огидне слово. Вони найгіршими словами лають Бога. Для них немає нічого святого. Вони хочуть взяти ваш куфрик, — відповів я Єпископові по-українському.

— Боже, прости їм, бо вони не знають що творять! Хай беруть все що хочуть, мені вже нічого непотрібно.

Блатні взяли куфрик, в якому були харчові продукти. Все то вони з жадобою зжерли. Далі почали радитись, що можна взяти у Єпископа. Його одяг їм не подобався. Ряси вони не потребували, а з підрясника також великого вжитку не могло бути. Охочих купити ці речі тяжко найти. Хіба рясу можна порізати і як шматки доброго вовняного матеріялу «спустити».

— Слухай! Може у нього е щось золоте. Цей піп мусить мати золотий хрест, — додумався один урка.

— Гей, батя! Де твій хрест? — запитав другий.

— Немає у мене хреста, його вже відібрали, — слабо відповів Єпископ.

— Ми ще перевіримо. — пообіцяли урки.

Потім вони забрали у архітектора, коли він вийшов для потреби з палати, його торбину з рештою передачі. Після цього вони закурили і лягли на; свої ліжка, ніби відпочивати. Єпископ продовжував тихо молитись. ..

Був гарний вересневий день. Користаючи з сонячної теплої погоди бабиного літа, я з учителем пробули довший час на подвір’ї лічниці. Навіть і архітектор виходив. Коли ми повернулись до палати, Єпископ лежав накритий ковдрою і ніби спав. Блатні перейшли до іншої палати. На мій запит, що тут було, селяни сказали, що блатні «допомогли» санітарові переодягти Єпископа до шпитальної білизни, забрали речі й зникли. Коли принесли вечерю, Єпископ не пробудився, він був без свідомости. Тоді архітектор сказав санітарові покликати лікаря. Останній щось довго не приходив, а коли прийшов, Єпископ Кир Григорій Хомишин був уже мертвий. Було це в кінці вересня 1945 року.

Окремий третій розділ о. Пекар присвячує галицьким священикам. У цьому розділі згадує поодиноких священиків-героїв, які не відреклись своєї віри і витримали мужньо до кінця. Їхня постава, витривалість і безприкладна посвята викликає у кожної людини велике почуття зворушення і подивугідности. У книжці названо тільки імена тих, про яких інформації продістались на Захід. Багато було священиків, монахів, монахинь і вірних, про яких ми нічого не знаємо.

У четвертому розділі, який є присвячений нашим монахиням і мирянам, є надзвичайні, потрясаючі й зворушливі описи про поставу наших монахинь. Про ці факти є розповіді чужинців, які в той час були у тих місцях і бачили на власні очі. Описані події важко собі усвідомити, і очевидці також не могли цього ніяк пояснити, а називали це чудом. Справді чуда діялись не тільки в минулому, але вони відбуваються також у наш час. На іншому місці передруковуємо з книжки про геройську поставу наших монахинь і Божу силу у цьому.

Не менше цікаві є розповіді у п’ятому розділі про ліквідацію Української Католицької Церкви на Закарпатті й у шостому розділі про геройське свідчення віри на Пряшівщині. Читаючи рядки про події та боротьбу нашої Церкви за своє існування на всіх вітках України, можна з певністю сказати, що немає на світі другого народу, який віддав би більше жертв за Христа-Бога, як український нарід. Коли ми самі трохи більше вдумаємось над тим і приглянемось ближче до страждань нашого народу за Христову Церкву, то робиться прямо моторошно. А тепер ми поставмо самі собі питання: що ми зробили для прослави цих відомих і невідомих сотень і тисяч наших мучеників?

У минулому ми відзначали сім мільйонів жертв, що загинули з голоду, і неоднократно підкреслюємо, що тоді, коли вони вмирали з голоду, вільний світ мовчав. Це правда і свята , незаперечна правда. Дозвольте перекинути це саме обвинувачення на наш час і запитати, що ми зробили, коли наші брати і сестри гинули, як мученики? Ми досьогодні не спромоглись на одну солідну працю, хоч в українській мові, а що ж тоді говорити про працю на чужих мовах, яка говорила б про трагедію українського народу, української Церкви? Доводиться повторити за Богданом Мартинюком, який писав у «Нашому слові», Варшава, У обороні наших церков на Лемківщині слова: «Прошу… благаю…» і звертаю ці слова прохання і благання у першу чергу до наших владик, які керують нашим церковним кораблем. Це також не менше стосується і до наших наукових і політичних установ, а всі вони хотять діяти і голосити правду про Україну… Боюся, що заклик Б.Мартинюка залишиться тільки голосом розпуки. Мабуть, не інша доля зустріне заклик нашого журналу.

Праця о. Пекаря кінчається «Молитвою Папи Пія XII за переслідувану Церкву». Не тільки варто, але було конечним до цього зробити «помітку, що ця молитва Папи Пія XII від деякого часу у Ватикані є заборонена. Варто було написати, чому цієї молитви сьогодні не відмовляється. Чому вона зникла, хто її заборонив? З цього випливало б, що вже немає більше переслідуваних Церков у більшовицькій дійсності. Чи справді є так? Чому так пильно слухається тих, які є переслідувачами і ліквідаторами Христової Церкви, а промовчується переслідуваних?

Дивіться, наші ісповідники віри переносили всі тортури й віддали своє життя, і не відреклись своєї віри, не відреклись Бога, а ми тут у вільному світі не маємо відваги написати правди такою, якою вона є. На жаль, і цінна праця о. Пекаря не вільна від цього. Хоч у оцінці праці о. А. Пекаря я був критичний, вказуючи на деякі недоліки, але, незалежно від цього, треба визначити, що автор провів піонерську працю, за яку йому належить признання і подяка. На основі його праці можна буде написати більше охопну працю, бо багато для цього вже пророблено.

Микола Галів