Відкриття постійної (а отже, знакової для музею) виставки «Києво-Візантійська традиція: образ і пам’ять» у Львівському музеї історії релігії (ЛМІР) відбулося 12 листопада цього року в особливому приміщенні, яке, згідно з монастирською хронікою, у XVI столітті було дорміторієм (спальнею) обителі домініканців, що діяла тут до початку Другої світової війни. Проте, за гіпотезою провідних архітекторів-реставраторів, а також за письмовим свідченням самих домініканців, ця зала є частиною палацу князя Лева Даниловича. На це вказують специфічні колони романського стилю, які в ній збереглися. Колони, які, можливо, пам’ятають руських князів, і тематика виставки дивним чином «знайшли» одні одну, тому й починається вона з копії портрета князя Лева авторства Луки Долинського (1819 р.) з одного боку від входу, а з другого – з картини Василя Конаша «Хрещення Руси-України» (1938 р.), присвяченої 950-літтю події.
Виставка ця особливим чином зацікавила редакцію «Патріярхату», адже задум експозиції суголосний гаслу часопису «За єдність Церкви й народу» і є мистецьким відображенням історично-богословського дискурсу, який повертає нас до джерел християнства в Україні – Володимирового хрещення, в якому згадане гасло було фактом, а не ціллю.
«Дуже довго в нас був конфесійний підхід до експозицій. Ми окремо розповідали і представляли православ’я, Римо- і Греко-Католицьку Церкву. Крім того що мали власне ці конфесійно розрізнені постійно діючі експозиції, робили інші виставки. І в процесі підготовки завжди стикалися з тим, що коли хотіли показати якийсь період, то часто доводилося повторюватися. Є періоди і теми, які просто неможливо роз’єднати за конфесійною ознакою. Навіть окремі постаті релігійних діячів змінювали свої церковні позиції упродовж життя. Зрештою, нам було цікаво спробувати подати лінію співжиття і протистояння, взаємовпливів конфесій, вивести на яв, як це було в різні періоди, подати без прикрас, об’єктивно», – розповідає одна з кураторок виставки, історикиня, дослідниця, співробітниця ЛМІР Наталія Матлашенко.
Хоча виставка, як уже було сказано, умовно веде нас від Володимирового Хрещення та заснування Львова – міста, що ввібрало цілу мозаїку релігійних традицій з їхніми культурними проявами – до сьогодення, все ж екскурсійна розповідь починається від центру зали. А в центрі між колонами розміщений феретрон1 з іконами Непорочного зачаття Богородиці – свята більш притаманного Римо-Католицькій Церкві (до речі, з цього боку написи виконані латиною) – та на звороті (з кириличними написами) – святого Андрія Первозваного – апостола, який, за легендою, благословив Київські пагорби. Ця ікона створена в 1777 році для храму Покрову Пресвятої Богородиці, що в селі Верхній Дорожів теперішнього Дрогобицького району Львівської області. Загалом двобічні ікони, призначені для процесійної ходи, з’явилися ще в VI столітті у Константинополі і звідти поширилися на весь християнський світ. Двобічними процесійними іконами є також відомі чудотворні зображення Богородиці – Вишгородська та Холмська. Поруч із феретроном розміщене дуже оригінальне розп’яття початку ХХ століття (обидва зображення подаємо на обкладинках журналу – Ред.), про яке практично немає більше відомостей, окрім того що музей придбав його в приватної особи у радянські часи. Обидва експонати є двобічними зображеннями, обидва – з написами латиною і кирилицею, але між ними є суттєва різниця у віці та стилі виконання, попри подібність суті форми.
Біля згаданого портрета князя Лева Даниловича при вході до зали представлена невелика колекція хрестів та енкольпіонів2 ХІ – ХІІ століть. Продовжує їх серія портретів єпископів і митрополитів, а також декілька стародруків. Що цікаво, всі виставлені на огляд пам’ятки пов’язані між собою невидимими зв’язками. Наприклад, ікони святих Володимира та Ольги, Кирила і Методія, Антонія і Теодосія Печерських авторства Модеста Сосенка із золочівського храму, а також валізка підпільного священника, який після легалізації УГКЦ отримав служіння саме на цій парафії та відновив храм. У часи підпілля ця валізка служила йому для зберігання і перенесення богослужбових речей.
Простежуючи далі зв’язки між експонатами з різних часів, навіть століть, варто розповісти про вітрину з давніми книгами з одного боку та особисті речі Митрополита Андрея Шептицького з другого боку виставкової зали. Що спільного? – Катехизм 1618 року, в якому міститься присвята «Олександру Шептицькому з Шептиць в Угерську, який фундував видання цієї книги». Хто цей Олександр Шептицький? – Батько Варлаама Шептицького, першого відомого церковного діяча з цього славного роду. Олександр Шептицький був православним шляхтичем, а його нащадок – одна з найвеличніших постатей унійної Церкви – Митрополит Андрей.
«Заглиблюючись в історичний контекст цієї виставки, дуже хотілось би, щоб, ознайомившись з нею, ми змінили стереотипні уявлення про історію українських Церков, – веде далі пані Наталія. – Цікаво простежувати, як упродовж віків формувалася ментальність, яка нам сьогодні притаманна, адже, без перебільшення, Церкви були найважливішим чинником формування тої ідентичності, яку на початок ХІХ століття ми вже сміливо називаємо українською. Говорячи про стереотипи, варто поглянути на Берестейську унію з позиції нашого часу. У дуже швидкій перспективі українське православ’я потрапило до складу православ’я московського і втратило свою ідентичність, а унійна Церква, яку вважали перехідним містком до асиміляції, зберегла ідентичність київського християнства, законсервувавши її аж до ХІХ століття».
Першочергову роль у формуванні ідентичності та вектору руху релігійної спільноти відігравали її очільники. На виставці можемо приглянутися портретам церковних діячів, які у своєму житті змінювали світоглядні позиції і таким чином пов’язані з обома гілками християнства. Наприклад, князь Костянтин-Василь Острозький спершу був великим прихильником унії, але згодом обернувся на її противника. Його ж онук, Адам-Костянтин, став католиком. Митрополит Петро Могила, хоча й був православним, проте чимало запозичував у Західної Церкви. Єпископ Гедеон Балабан був одним з ініціаторів унії, але таки до неї не приєднався. Ікона святого Йосафата Кунцевича, з яким пов’язана зміна релігійних поглядів іншим єпископом – православним Мелетієм Смотрицьким. Мученицька смерть владики Йосафата так його заторкнула, що Смотрицький почав себе у ній звинувачувати і під впливом цього поступово відійшов від православ’я та приєднався до унійної Церкви.
Далі – портрет на прославу Митрополита Атанасія Шептицького, унійного церковного діяча, під ним – стародруки, теж унійного періоду, але видані вже не у Львові, а в Уневі. Тут варто зазначити, що Львівське ставропігійне братство погодилося прийняти унію за умови, що митрополит (як їхній конкурент у питанні книгодрукування) забере свою друкарню зі Львова.
Поруч – Требник 1645 року, що містить Чин вінчання, в якому подане звернення священника до наречених. Це звернення чітко показує, що в нашій традиції ми зберегли рівноправне ставлення до жінки: «Маєш свою жінку шанувати як свою подругу сердечну і товариша, а не як свою підніжку, тому що Господь створив її з ребра, яке близьке до серця, а не з ноги чи іншої частини тіла. Вона має поважати тебе, а ти – її, як рівну собі». Проте згадуваний Петро Могила, православний митрополит, готуючи до перевидання власний Требник (1646 р.), дещо змінив цю формулу, написавши: «Маєш шанувати чоловіка як свого господаря». Церковна традиція фіксувала суспільну ментальність. Очевидно, що в українському народі статус жінки зазвичай був рівним статусові чоловіка, і Церква це освячувала.
Нав’язуючи до модної сьогодні гендерної теми, не можна не згадати особливий портрет старшої сестриці при Успенській церкві у Львові Олени Попадинець. Існування чоловічих та жіночих братств показували демократичність Церкви, її живість, те, що миряни мали і мають дотепер вплив на ухвалення рішень у ній.
Своєрідним пунктом зустрічі історично-вихідного та завершальних пунктів експозиції є тематика Хрещення Русі, зокрема одного з його ювілейних святкувань – 950-ліття, яке було важливою подією як для греко-католиків України та діаспори, так і для Автокефальної Православної Церкви України. Зокрема, знаковим є процесійний хрест із села Великополе Яворівського району Львівської області. Він присвячений двом ювілеям 1938 року: Хрещенню Русі та 20-річчю визвольних змагань українців з-під влади Польщі. Ініціатором виготовлення цього хреста був тамтешній парох Михайло Войнаровський, племінник Марії Грушевської і учасник цих визвольних змагань. Тому на хресті зазначені обидві дати, які є важливими для національної ідентичності українців. Напис на ньому гласить: «Свята Ольго, святий Володимире, благословіть Україну в змаганнях». На зворотному боці хреста – традиційний український орнамент, що обрамлює тризуби на його раменах.
Містком, який пов’язує виставку про минуле із сучасністю, став фотоальбом, що презентує особливі моменти участі українських Церков ІІІ тисячоліття в житті суспільства. У виданні зумисне залишені вільні сторінки – сучасний візуальний синопсис відкритий до продовження…
підготувала Лідія Мідик
- Від лат. fero — носити, thronus — престол. Переносна ікона/образ на підставці, свого роду переносний вівтар, використовується для релігійних процесій у католицьких церквах.
- Енкольпіон – металевий хрест, який складався з двох частин — спідньої й верхньої. Як правило, всередину таких хрестів вкладали мощі святих.
