Історичний звіт про стан і діяльність манастиря Студитського Уставу, представлений на Соборі, 7 жовтня 1966 р.

В ім’я Боже!

Воістинно важко переоцінити ролю манастирів в історії нашої Церкви й народу — протягом століть вони були вогнищем віри, просвіти, культури. Як дзеркало, відбивали вони ріст та падіння духовного життя Божого Люду. Саме у чернецтві зберігаються і виявляються всі багатства нашої духовної традиції, безцінні скарби Східних Отців. Не випадково Святіший Отець Іван Павло II в Апостольському листі «Світло Сходу» розглядає східне християнство на прикладах чернечого життя. Бо на Сході монах завжди вважався саме зразковим християнином. І маємо, в покорі та здивуванні схиливши голови, дякувати Господеві за пророчий дар нашому Митрополитові Андреєві Шептицькому, який біля сотні років тому відродив у нашій Церкві давнє студитське чернецтво, наче передбачаючи майбутній Ватиканський Собор II та його наслідки.

Отож, нова історія чернецтва Студитського Уставу в Україні почалася біля 100 років тому. Слуга Божий Митрополит Андрей відшукав побожних юнаків, які жили у спільноті монашим життям, і попровадив їх згідно зі старинним чернечим уставом студитських манастирів. У 1904 р. Митрополит, уже як Архимандрит студитів, побудував манастир у Скнилові біля Львова, у 1906 р. написав для нього «Типікон» у 1908 р. послав кількох монахів до Боснії, для обслуги українських селян-емігрантів. Каменицький манастир невдовзі став осередком релігійного життя українців у Боснії, деякий час у ньому проживали три майбутні ісповідники віри — Леонід Фйодоров, Климентій Шептицький, єромонах Анд. Абрагамович. У 1909 р. постав знаменитий Студіон у Львові, на вул. Петра Скарги, що вславився чудовою книгозбірнею.

Перша світова війна зруйнувала Скнилівську Лавру, багато ченців було арештовано і вивезено до Талергофу та Енгтергому. Тим, хто уцілів. Митрополит Андрей віддав свою резиденцію в Уневі. Так у 1918 р. відновилося чернече життя в Унівській Лаврі й почався бурхливий розвиток студитського чернецтва в Україні. У 1938 р. в Галичині були дві лаври (в Уневі та у Львові), два манастирі (у Львові та Зарваниці), скит у Підлютім та парафіяльний дім у Коростові. Були доми у Флоринці на Лемківщині, в Дорі (Гуцульщина), у Хуторах Мерлінських та в Ольнені. Ченців-студитів було 196, з них 19 єромонахів, 11 єродияконів, 82 схимники, 41 рясофор та 43 архарії. Ченці займалися сільським господарством, ремеслами, опікувалися сиротами, вчилися іконопису. Дехто їздив на богословські студії до Львова та до Риму. Працювали й на парафіях, вели місіонерську роботу на Підляшші й Поліссі. Ще з 1923 р. ченці з Унівської Лаври заопікувалися гуртком побожних дівчат у с. Якторові, який у 1924 р. став Святопокровським манастирем монахинь Студитського Уставу.

Почалася II світова війна… В Галичину прийшли червоні «визволителі». Ченців виганяли з манастирів, арештовували. Багато з них загинули як мученики та ісповідники. Невелика група монахів опинилася в Західній Европі, згодом — у Канаді… Так виник Святоуспенський манастир у Вудстоку.

Після злощасного «собору» 1946 р. були насильно розігнані, знищені всі манастирі в Галичині. Святоуспенську Унівську Лавру перетворили спочатку в концтабір для «непідписаного» чернечого духовенства, а пізніше — у притулок для перестарілих. Біля 50 старих немічних монахів там і закінчили своє земне життя. У 1947 р. арештовано о. Климентія, засуджено на двадцять два роки й вивезено в страшну Володимирську тюрму, де він згодом і помер. Студитську родину після його арешту очолив о. Архимандрит Никонор (Микола Дейнега). У жахливих умовах підпілля він, важко хворий, жертвенно служив усім уцілілим монахам і монахиням — а тільки ченців залишилося 150. Після його смерті в 1982 р. Архимандритом став Ігумен Юрій (Іван Макар), настоятелем — о. Юліян (Юрій Вороновський), який з 1985 р. виконував обов’язки ігумена, а з 1990 р. став архимандритом. У 1990 р. ігуменом став єромонах Петро Гладій, у 1991 р. єромонах Севастіян Дмитрух. У 1994 р. відбулися вибори на наступний термін.

Студитами в діяспорі з 1963 р. особливо заопі­кувався Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий. У 1964 p., 16 серпня, був урочисто посвячений «Студіон» біля Риму. 23 липня 1978 p., з нагоди благословення єромонаха Любомира Гузара на архимандрита студитів поза Україною, Патріярх видав окреме послання, в якому пригадані основні напрямки розвитку студитів в Українській Католицькій Церкві, їхні обов’язки, мета діяльности.

Після чудесного воскресіння нашої Церкви Студитська монаша родина заліковує рани 45-річного підпілля, піднімається з руїн. У 1990 р. студитам віддали Лавру на Чернечій горі, у 1991 — костел кармелітів у Львові. У 1993 р. почалася відбудова Унівської Лаври. На сьогодні маємо 90 монахів-студитів: 24 схимонахи, 23 рясофори, 20 єромонахів, 16 архаріїв. У новіціяті — 25 монахів. Є дві Лаври, 8 манастирів, з них один — в Білорусії (Полоцьк).

Місійний осередок у Канаді. Відбудовується скит у Підлютому. Три єромонахи перебувають на парафіях, 13 монахів студіюють в Рудно, 7 — у Любліні, 1 — Німеччині. Основою життя студитських ченців у всі часи є молитва. Ченці займаються сільським господарством, вирощують лікарські рослини, катехизують дітей. Видаємо дитячі журнали «Зернятко» і «Галицький дзвін» з додатками, при манастирі працює видавничий відділ «Свічадо», майстерня церковно-сакрального мистецтва «Розвій», крамниця релігійної літератури, телевізійна передача «Спадщина», аптека. Щороку манастир у Яремчі приймає на відпочинок та оздоровлення 200 дітей-чорнобильців. В опіці над ними та катехизації допомагають сестри-студитки. У плянах — опіка над дітьми-сиротами, в Уневі вже є декілька хлопців-сиріт. Унівська Лавра має в плянах ще й катехизаційний та реколекційний центри, цього року почалися зайняття у літній богословській школі. Працює школа іконопису, реставраційна майстерня. Усі манастирі та доми розбудовуються, ремонтуються.

Проблеми студитських манастирів, як і проблеми всього українського чернецтва, не можна відділити від проблем нашої Церкви. Адже чернецтво є в Церкві, з Церквою і для Церкви. Якщо в Церкві немає єдності — немає її і в чернечих спільнотах. Якщо немає любові в манастирях — немає її і в Церкві… Брак дисципліни, послуху, карності — спільні болячки монаших інститутів, отже, й Церкви. Часто можна чути закид про недостатню «духовність». Чи не залежить вона від кожного з нас? Адже манастир, за словами Святішого Отця, — «пророче місце», і ця «пророчість» уже передбачає духовне, надприродне відношення до кожного чину, який виконується в цьому місці. Невже ми повинні бути «духовними» тільки 8 годин молитви, а 8 годин праці й 8 годин відпочинку — недуховними? Чи не повинні ми весь час і всюди «ходити перед лицем Господнім»? А цього не можна навчити, цього треба просити й навчатися, пам’ятаючи, що Східна Церква від самих початків творилася і росла на євангельському аскетизмі, метою якого є «обожнення» людини, з’єднання людини у любові з Богом. А ми хочемо духовності без аскези, без подвигів, без жертви. Так, наше покоління приречене багато будувати, відбудовувати, ремонтувати. Але ж і Отці-пустинники постійно будували нові й нові {печери, залишаючи своїм учням-послідовникам. І не переставали жити духовним життям…

Варто серйозно застановитися над здобуттям богословської освіти ченцями та черницями. Ми дуже вдячні братам-римокатоликам з Люблінського університету за їхню самовіддану працю для нашої едукації, але, коли направду маємо стати собою, то мусимо організувати освіту для нашого духовенства в Україні. Щоб «навчатися чужого», треба не тільки «свого не цуратися», але й те своє досконало знати. Маємо Академію, треба їй допомагати, сміливо підбирати викладацькі кадри, мати більше довір’я до себе, до своїх сил. Щодо самого предмету богословія, то першочергове завдання, на нашу думку, є вироблення термінології. Адже без термінології немає науки! І тут якраз відкривається чудова перспектива плідної співпраці з нез’єдиненими братами: мусимо виробити єдину термінологію та єдині літургічні тексти для всіх Церков України того самого обряду. Не забуваймо, що «кожне царство, розділене в собі, запустіле, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться» (Мт. 12, 25). Мусимо змагати до єдності, мусимо благати про неї Господа. Зупинімося й запитаймо себе, куди йдемо? Дорога ж у нас одна — Христос. А конкретні завдання нашої Церкви дуже чітко викладені Святішим Отцем в Апостольських листах «Світло Сходу» та «Наближається день»: «Вірність давнім східним традиціям є одним із засобів, що мають у своєму розпорядженні східні католицькі Церкви, щоб сприяти єдності християн… Слід усім пам’ятати, що надзвичайно важливим є: знати, шанувати, охороняти й плекати цю багатющу літургійну та духовну спадщину східніх, щоб вірно зберігати повноту християнської традиції і довести до поєднання із християнами Сходу й Заходу» (Набл. день 12 Г). Безпосередньо для виконання цієї місії відродив нас Слуга Божий Митрополит Андрей 100 років тому. І ми, чернецтво Студитського Уставу, прагнемо, з Божою поміччю, якнайкраще виконати це святе завдання на славу Божу й для добра нашої Церкви та України.

Ігумен Святоуспенської Унівської Лаври
єрм. Севастіян (Степан Дмитрух)