Істина, яку врешті мусимо собі ясно усвідомити

Церква, до якої Боже ПРОВИДІННЯ призвало нас і Церква, з якою те ж саме Боже Провидіння сплело всю нашу людську істотність — це Українська Католицька Церква у її теперішньому названні. У цьому якраз названні вражати декого може «несоціятивність», чи «неспівзвучність» сполучення: «українська» і «католицька». Для вихованців бо західньої цивілізації католицтво — це стільки, що моноліт одного обряду (ясна справа, латинського), одних і тих самих форм церковної ментальности і незамінного по — через віки стандарту. Власне і дивно тому, якщо вже не парадоксально у цьому контексті: який саме сенс і яке тлумачення під сучасну пору має панівне й крилате гасло екуменізму. Адже ж екуменізм по своїй суті вимагав би перш за все компромісу з двох сторін: дечого зректися, а дещо дефінітивно задержати; в дечому поступитися, а в дечому твердо сказати: ні!, тут і край! З уваги на це ми змушені перебудувати вихідне наше заложення і, рахуючись з фальшивими поняттями, поставити справу понад всякий сумнів недвозначно, категорично і чітко.

У час, коли Українська Церква починала на нашій землі своє існування, цього терміну — католицький — ще не було в загальному користуванні. Натомість Христова Установа називалась тоді ВСЕЛЕНСЬКОЮ ЦЕРКВОЮ. Коли ж у процесі віків оформились уже дві ривалізуючі з собою Церкви, то наше офіційне втілення одну з них, а саме в Католицьку Церкву (це сталось 1596 p.), звелося до чистої формальности. Бо ж ніяких розходжень у вірі в нас з Католицькою Церквою тоді не було і нашій Церкві не доводилось нічого з досі незасвоєного приймати або з практикованого досі зрікатися. ЦІЛА «УНІЯ» — ЦЕ ТІЛЬКИ РЯД ЗАСТЕРЕЖЕНЬ і ультімативних передумов, ЯКІ СТАВИВ НЕ ХТО ІНШИЙ, А НАША ЦЕРКВА, католицька ж сторона, тобто АПОСТОЛЬСЬКА СТОЛИЦЯ ТІЛЬКИ ТОРЖЕСТВЕННО ЗОБОВ’ЯЗУВАЛАСЯ ЇХ ШАНУВАТИ І ПОВІКИ ЗАДЕРЖАТИ. Серед цих передумов були: недоторкальне збереження нашого обряду, нашої церковної традиції, обрядової мови та всіх тих прав, що їх набула наша Церква за своїх попередніх шість століть, бувши «Світилом Сходу Европи».

Торжественно потверджені були тоді: самоуправність нашої Церкви, право ставлення і рукоположення єпископів нашої Церкви, які від хвилини своїх свячень підлягали митрополитові як найвищому своєму зверхникові; жонатість священства і вирішування про всі справи, пов’язані з традицією і віковими звичаями нашої Церкви.

Самим актом приступлення до вже тоді виразно названої Католицької Церкви наша Церква вносила з собою вперше найістотніший елемент — справжній зміст католицькости як такої, себто вселенськости Христової Церкви. І в цьому саме найбільша заслуга нашої Церкви. Бо ж католицькість на всякий спосіб не включає в собі монополю на обряд, на традиції, на церковну мову, навіть на законодавство і адміністративну уніформність. До того ж наша Церква, будучи першою Церквою Сходу, що приєднувалась до Вселенської Церкви, узасаднювала і виправдовувала само поняття католицькости, чи вселенськости.

Але ж скоро виявилося, що приступлення нашої Церкви до католицизму стало від цієї хвилі її найбільшою помилкою і нещастям. Західній світ і Західня Церква не розуміли ніколи католицькости як вселенськости. Для них католицтво визначав латинський обряд, уніформний і закостенілий лад латинських богослужень і релігійних практик, один і той самий канон церковного права, одне й непорушне латинське табу. І Заходові стало дуже вигідно з тим. Бо під плащиком такого католицизму, де зовнішня форма була альфою і омеґою, розкривалось широке поле для спекуляцій, маніпуляцій, політики і найжахливіших злочинів: братовбивства, розбою, грабежі і поневолення других.

Наша зустріч з таким католицизмом була для нас відразу фатальна. Ні римська столиця, ні римська адміністрація не називали нас католиками, а з правила «уніятами», тобто особливою категорією ікс-клясних католиків — неофітів, яким не можна було довіряти і залишити їх самими. Отож самоврядування своєю Церквою за нового режиму починалось у нас з того часу, коли нашу Церкву підчинено Конгрегації для Поширення Віри, тобто тій установі, що займалася поганами і новонаверненими з поганства. Наші сусіди і політичні спекулянти на наших землях, поляки, відразу удостоїлися стати довіреними            Апостольської Столиці і її авторитетними інформаторами, насправді ж підлими наклепниками сфабрикованих доносів і найчорніших оклевечувань нас перед цією ж Столицею. В устах поляків ми завжди були схизматики. При цьому не вільно забувати нам, що москалі відразу затаврували нас «зрадниками віри» і зробили все можливе, щоб такими ми стали й в очах наших кровних братів, які не прийняли унії.

Воістину, ця унія була страшною помилкою за сторони нашої Церкви. Згодом виявилося, що ця помилка стала й нашою безвихідньою трагедією. Стискувані тепер з двох сторін, ми могли тільки класти «гори трупів і виливати ріки неповинної мученицької крови» за те тільки, що ставши католиками, ми ніколи свого католицтва не виреклися і не важились ніколи квестіонувати авторитет Апостольського Престолу, який безперестанно нас кривдив. Для Апостольського Престолу було все першої ваги: політика, огляд на державні території, на політичні потуги і на якісь «пригожі умовини» у вимріяному майбутньому… тому наша помилка була неминуча і ми її зробити м у с і л и . Перед нашою Церквою стояли тільки дві можливості: втопитися в морі чужого нам московського «православ’я», або рятувати себе у Вселенській Церкві, яка будь-що-будь відповідала українській духовості. Українська Церква вибрала цю другу можливість і через майже 400 років заселяла не український ґрунт, а небо своїми безчисленними мучениками. Та найбільш трагічний момент стояв перед Українською Церквою 30 років тому. 1946 р. більшовики остаточно зліквідували Українську Католицьку Церкву на наших землях, засилаючи на заслання і каторгу 12 єпископів і тисячі священиків та вірних. Здавалось би, що Католицька Церква, яка досі в ніякої іншої національности світу не знайшла такої переконливої, випробуваної цілими століттями, геройської і безприкладної ВІРНОСТІ, то тим разом здобудеться, як уже не на якусь надприродну, то хоч принаймні на звичайну людську справедливість. Через 10 років (за св. п. Папи Пія XII) були справді усі заповідники направлення кривд цій вийнятковій Церкві. Та настали папи, для яких найважливішою річчю стали абсолютно нехристіянські і просто ірраціональні «діялоги» не з ким іншим, а якраз із здеклярованими більшовицькими безбожниками. А поки взагалі до них дійти могло, то першою передумовою цих божевільних і блюзнірських діялогів стало зобов’язання Апостольської Столиці: визнати Українську Католицьку Церкву неіснуючою і поробити всі заходи, щоб і ця, розбудована по всій земній кулі зусиллям українських вірних, Церква стала наперед «мовчазна», а згодом неіснуюча. Звичайно, навіть в обличчі таких умовин, існування, чи неіснування Церкви залежить остаточно від її єпископів, її священиків, а в випадку заламання одних і других, таки рішуче й остаточно від її свідомих і мужніх вірних. У всіх питаннях можна стосувати насилля, терору і всяку підлість, тільки ж не на релігійному людському сумлінні.

Рахунки і пляни римських політикантів виявились досить успішні. Наша ієрархія, вихована в більшості поза рідним краєм і поза межами впливу своєї святої Церкви, мала тільки щонайвище західне, латинське розуміння католицькости, згідно з яким Церкви Сходу неповноцінні і були зайвими пережитками. Католицтво в їхньому понятті тільки те, що виводиться з Риму і важливіше для них як їм говорить будь-який монсеніор з Риму — ніж уся історія і традиція рідної Церкви. Та вкінці цю історію треба б було в першій мірі знати. Цінувати українську христіянську духовість, і любити своє незаймане рідне… Та, ба! Яке рідне?…

У першу чергу, коли їх святили, то святили не в їхньому обряді і зобов’язання у них до радше чужого обряду, як до номінально їм рідного. Інших знову перед свяченнями «скринінґували», чи такий-то надається бути ідеальним знаряддям у руках своїх доброчинців. Це ж ясна справа, що ніхто не хоче свідомо ставити собі зайвих труднощів, чи перекреслювати свої задушевні пляни. У таких умовинах, якщо ще сьогодні існує Українська Католицька Церква, то це заслуга великої більшості її відданих і непідкупних священиків, а в першу чергу тих твердих і незламних вірних, з яких найкращі, бо увесь наш інтелектуальний капітал у всіх своїх 100 відсотках, став беззастережно і безкомпромісово на захист життя нашої Церкви. Це перший раз за всю трагічну історію нашої Церкви стається таке проречисте явище, що не її єпископи, а найкращі сили мирянства стали всією душею і всією мислю своєю за цю Церкву, яку прирекли могучі цього світу на зникнення з лиця.

Свідоме мирянство сказало тим разом твердо і рішуче перед цілим світом, ЩО ЦІЙ ЦЕРКВІ ТАКИ БУТИ! І бути нашій Церкві тільки в тій формі, в якій Вона завжди була почерез довгі століття своєї історії!

Кінець кінців не єпископи і не високо-титулований провід Церкви вирішує про існування Божої Установи, а здорове СУМЛІННЯ ще незіпсованих мирянських мас. За цим сумлінням стоїть повіки абсолютне Боже запевнення: «ДЕ (навіть) ДВОХ-ТРЬОХ ЗБЕРЕТЬСЯ В МОЄ ІМ’Я, ТАМ Я ПОСЕРЕД ВАС!».

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>