Ісус з Назарету – міт чи Спаситель

Під такою назвою появилась унікальна й цінна праця о. Івана Лужецького у Франції. Надрукована за дозволом церковної влади, Рим, 15 червня 1981 p., а появилась накладом автора наприкінці 1981 p., Мец — Страсбург — Мюнхен. Оформлення обкладинки належить мистцеві Омелянові Мазурикові. Книжка нараховує 420 сторінок.

Кілька слів на марґінесі книжки

Те, що тут скажу, не є нічим новим, ані оригінальним, радше підкреслю давно відоме, але воно не пошкодить, а може іноді навіть допомогти. Незаперечним фактом є що українська публіцистика, чи в загальному література з релігійної проблематики є більше, як вбога. Це ділянка, що у нас, як глибоко релігійного і побожного народу, не розпрацьована, і вважалось, що такий стан є задовільний. В той же час у інших народів — італійців, німців, французів і англомовних народів на цю тему є багата література. Звичайно, ми звикли шукати винних, а в кращому випадку обмежуємось до самого ствердження факту — є зле, без вказівки, як це зло направити, і що саме це зло спричинило. В цьому напрямку зробив правильний наголос Михайло Добрянський, але він обмежився до самого ствердження незаперечного факту. Тут належало б запитати: а хто цими справами повинен займатись? Хто повинен дбати за розвиток християнської думки? Церква і християнізм не є стоїчними структурами у суспільстві. Поширення євангелізації, поширення доброї вісті, благовіствування — це не є тільки повторення давно сказаного, але поширення і поглиблення того давно сказаного у новому зіставленні. В інших народів цими справами займаються люди з богословською освітою, а між ними також подибуються і світські. Хто цими справами займається і про них думає у нас, українців?

З жалем доводиться ствердити, що у нашій релігійно-церковній дійсності до цих проблем не було і, мабуть, ще сьогодні немає належного зрозуміння. Миряни, що їх ролю було зведено на протязі довгого часу та ще й до сьогодні до виключно пасивного чинника, не думали про те, що вони можуть бути також дослідниками цих проблем і розвивати християнську думку. І так по волі чи по неволі, у наших церковних колах було прийнято, що для нас цілком вистачають книги Старого й Нового Завітів. Тому й не було такої настанови, щоб деякі священики, які мали нахил до науково-дослідної праці, займались розпрацюванням християнської думки. Іншими словами, у нас виховували священиків на душпастирів, на парафії, а не було місця для священика-дослідника, науковця. Знаю особисто священиків, які по своїй природі не надавались на душпастирів по парафіях, але могли бути добрими, успішними дослідниками, істориками Церкви і науковцями в розвитку християнства, але, на жаль, такої можливості їм не дано.

Згадую про це тому, що ці проблеми не тільки варто, але й конечно потрібно взяти до уваги у розвитку релігійно-церковної праці. Якщо цього не візьметься до уваги, то не будьмо здивовані, що релігійно-церковна література у нас, українців, не поступиться ні на один крок уперед.

Під тим оглядом можна згадати книжку італійського автора Джюзеппе Ріцціотті під назвою: «Життя Ісуса Христа», яку у перекладі о. Лева Гайдуківського на українську мову, видав Український Католицький Університет у Римі в 1979 р. До речі, це одна з перших того роду праць в українській мові. Книжка Ріцціотті — це солідна аналітично-дослідна праця. Книжка «Ісус з Назарету» о. Івана Лужецького, яка є його особистим здобутком, під кожним оглядом є своєрідним продовженням першої праці Ріцціотті, поширенням і розвитком християнської думки та християнства як такого. Без найменшого сумніву праця о. І. Лужецького є цінним здобутком, за що авторові належить признання.

Завваження до «Супровідного Слова» автора

О. Іван Лужецький у свойому «Супровідному Слові» до книжки «Ісус з Назарету» згадує, що його книжка «Отче наш», себто пояснення та молитовні роздуми на слова Господньої молитви появилась в 1975 p., що її автор зараховує, як першу частину, а обговорювана — є другою. Здається мені, було б більше логічним змінити підзаголовок другої книжки, який звучить: «Міт чи Спаситель» на «Не міт, але Спаситель», бо з певністю можна сказати, що автор не хотів доказувати, що «Ісус з Назарету» є мітом, але спасителем, що виразно випливає з його праці.

Також варто зробити завваження до деяких думок, висловлених автором. На 9 сторінці написано: «Ще донедавна Християнство як релігія було загальноприйнятим і визнаним явищем в Европейських та Американських країнах. Воно було щось зовсім нормальне і самозрозуміле. Тим часом досвід показав, що це була радше сама зовнішня християнська «політура» в настанові до життя широких мас населення…, але нині воно вже не є вистачальним». Можна з автором погодитись, що це сьогодні не є вистачальним. Якщо так, то чи в тому відношенні щось змінилось? Якщо не помиляюсь, то залишилась сама «зовнішня «політура», і зосталось все, покищо без змін.

В іншому місці о. І. Лужецький твердить: «Сто чи навіть п’ятдесят років тому «Християнами» ставали «автоматично». Народившись, нас хрестили, вписували до метрикальної книги як християн, і всі — та й ми самі себе — нас за таких вважали»… «Нині це перше джерело — хоч-не-хоч — відпало, і на нього не можна вже покладатися, з ним рахуватися». Другим джерелом, що, як твердить автор, людину приєднувало до християнства — це була зустріч з глибоковіруючими людьми, які мали на нас вплив, а третє джерело — приєднання людей до християнства шляхом євангелізації, себто поширення доброї вістки, благої вістки, іншими словами благовіствуванням. Твердження автора повисають у повітрі. Треба припускати, що о. І. Лужецький міг мати на увазі Радянський Союз, але в цьому не є певний. Одне можна ще з певністю сказати, що, як сьогодні, так і п’ятдесят і сто років тому християнські родини хрестять своїх дітей, й «автоматично» вони стають християнами. Значить, ця автоматичність збереглася, і все ще цей шлях залишився, і ще на довго залишиться основним джерелом приросту християн. В цьому відношенні винятком є Радянський Союз, у конституції якого релігія дозволена, але фактично вона поза буквою закону, мало того, вона переслідувана, за виїмком режимової Російської Православної Церкви, під контролею кремлівських вождів. Те, що автор називає другим джерелом приросту християн, вони є незначним приростом, а більше чинником для утвердження і збереження вже існуючих християн. Третє джерело може мати застосування на місійних теренах.

Автор правильно підкреслює, що сьогоднішній християнин відмінний від учорашнього. Сьогоднішній християнин інтелектуально виріс, диспонує різними засобами комунікації й інформації, він не є залежний від священика, який ще вчора для мирянина був усім. Сьогодні мирянин ставить інші вимоги до Церкви. Цього не можна недооцінювати. З другої сторони ті, що відповідальні за християнські громади-парафії, залишились на тому самому інтелектуальному рівні, що були раніше, а в деяких випадках навіть на нижчому. В багатьох випадках їм чомусь тяжко прийняти до уваги, що сьогоднішній мирянин є інший і тому підхід і трактування його мусіло було змінитись. На жаль, цього важливого факту не зуміли схопити деякі наші владики. Але це проблема поза даною темою.

Хай мені читач вибачить, але ще наведу одне місце з «Супровідного Слова», на 12 сторінці є таке твердження: «…Справжня віра без раціонального підложжя не є Богоугодною, бо немає і не може бути противоріччя між справжньою об’єктивною наукою і вірою…».

Дальше автор пише про зовнішність, про бездушне повторювання незрозумілих, вивчених в дитинстві формул, що не промовляють до розуму. Всі ці похідні пояснення мають своє обґрунтування, але саме наголошення автором раціоналізму і розуму, що без цього віра не є «Богоугодною», дещо не витримує критики, це, мабуть, вплив західньої схолястики, тоді, коли Схід завжди був забарвлений містикою, яку відчував і відчуває серцем. Тут цікаво буде навести цитату з книжки «Життя Ісуса Христа» Дж. Ріцціотті. На 306 стор. написано: «Але більше ніж віра серця, це була віра розуму, а Ісус вимагав більше першу віру, ніж другу, і тому «не звірявсь їм, бо знав усіх їх» (Йо., 2, 24), тоді, коли невченим, але щирим учням з Галилеї він звірявся». Може не варто ставити ці питання в такій категоричній формі, що Богоугодне. Здається, що східне і західне християнство різнилось тим, що в перших віра у Христа-Бога випливала з серця, а в других — з раціональних розумових заложень. Отже тут, як випливає з наведеної цитати, обидва підходи сприйняття Ісуса Христа є Богоугодні.

До змісту книжки

На вступі о. Іван Лужецький наводить статистику, скільки на тему Ісуса з Назарету написано різних солідних праць, студій та розвідок і в той же час в Українській Радянській Енциклопедії для Ісуса Христа присвячено всього 13 рядків. Автор поставив собі за завдання, щоб довести читачеві на підставі доступних документів і дослідів, що Ісус з Назарету не був мітичною особою. Про Ісуса, як людину, пишуть не тільки християнські, але також єврейські джерела. Для підтвердження сказаного автор подає і називає історичні факти. Треба сказати, що ми не раз сприймаємо Ісуса казково, як щось таке, що собі колись то було, але мабуть не на цьому світі. В книжці названо багато різних поодиноких деталів і нюансів з побуту і життя Ісуса Христа на землі.

Автор розгорнув широку суспільно-політичну та релігійну панораму того часу у Палестині. Це важливе для того, щоб краще зрозуміти ситуацію й обставини, в яких народжувався, жив і діяв Ісус з Назарету. Обставини не були такими, як нам не раз можуть видаватись. В книжці є також загальний перегляд Старого Завіту в географічному, часовому й духовому розумінні. При цьому підкреслено й відмічено передбачування старозавітних пророків про прихід на землю Месії. Передбачування пророків в той час мало вагомий вплив на тодішній вибраний єврейський нарід. Всі вірили, що Месія невідклично прийде, і що він прийде в першу чергу, як визволитель ізраїльського народу і тільки для ізраїльського народу, як володар, а не як Слуга слуг, не як Спаситель людства. Дійсність виявилась іншою до єврейських сподівань.

І. Лужецький поставив перед собою питання: хто був Ісус з Назарету, що він робив, як діяв, що ми знаємо про нього і на основі яких документів? На поставлені питання автор шляхом роздумування й аналізи того часу та обставин подає на них відповіді. В першу чергу він підкреслює, що, без найменшого сумніву, Ісус був людиною, яка жила на землі так, як ми. Жив, працював, допомагаючи батькам, а останніх кілька років свого життя навчав і проповідував свою науку.

На підставі тодішнього соціяльного, політичного й релігійного укладу Ісус, вживаючи сучасної термінології, був революціонером, а його вчення — революційним. Різниця полягала тільки в тому, що Ісус не прийшов валити старе, заперечувати існуюче, що звичайно робить революція. Він не прийшов заперечити основи Мойсеєвого Закону, себто заперечити Старий Завіт, але його доповнити, в деяких випадках удосконалити й виправити. Зрештою, всі ці основні засади доповнення і виправлення Мойсеєвого Закону випливають з нагірної проповіді Ісуса, яка відбулась, коли Ісус вже був добре відомий, про що згадують євангелісти Матей і Лука.

Дослідники життя Ісуса подають, що апостоли своїм суспільним станом і культурним рівнем належали до суспільно юдейського стану, що був трохи нижчим від середнього стану малих землевласників, але набагато вищим від найнижчої верстви вбогих. В той же самий час економічний стан Ісусової родини був нижчий від всіх його апостолів. Правда, цього не подає о. І. Лужецький, але це є виразно підкреслено в праці Дж. Ріцціотті — «Життя Ісуса Христа», що є важливим твердженням.

Знаємо, що садукеї і фарисеї належали до провідної верстви єврейського народу. До речі, обидві ці течії між собою ворогували і суперничали. Садукеї все стояли вище фарисеїв, вони вирішували всі справи, бо все мали більшість у синедріоні. Обидві ці провідні єврейські течії мали вплив на релігійне і суспільно-політичне життя. Це була та вища кляса. Садукеї, що вважались більше впливовими від фарисеїв, хоч останні не могли з ними конкурувати. З катастрофою в 70 р. садукеї зникли з кону історії, а залишились тільки фарисеї.

Отже, коли взяти до уваги ось цю провідну верству садукеїв і фарисеїв, які формували майже все життя, а з другої сторони — Ісуса з Назарету, з майже найнижчої кляси суспільної верстви, який намагався уводити нові, відмінні порядки, закони, то звичайно вони цього серйозно не трактували. На такому тлі виростав Ісус. Треба мати на увазі, що Ісус все таки був людиною, післаною Отцем. Йому треба було вкладатись в тодішні обставини, його сила була від Отця. Він мав всі людські прикмети: радости, смутку, страху й болю. Ось це Боже проявлялось в його чудах, які були йому потрібні, щоб себе об’явити народові, а точніше народам.

Автор ставить питання, звідкіля ми все це знаємо про Ісуса з Назарету, тоді, коли немає написаної якоїсь хронологічної біографії Ісуса. Немає книжки, яка б про це подавала точні й безсумнівні дані. Так ми знаємо, що є фрагменти про життя Ісуса, про його чуда, про його смерть й воскресіння у євангеліях. Хто писав, і хто були ті, що писали Євангеліє? Як подає автор на основі вже сьогодні доступної літератури, що спершу про Ісуса та його життя не було нічого написаного. Його ученики і близькі біля Ісуса були безпосередніми свідками його життя й чуд. Вони це передавали все усно. Кожний сучасник Ісуса Христа, зокрема апостоли, передавали свої добрі новини, добрі вістки, себто благовіствували, розказували все усно, щойно згодом вони мали біля себе осіб, які записували те, що вони говорили, і так поставали Євангелії. (До речі, слово «євангеліє» походить з грецької мови і означає «добра вістка», «блага вістка». У первісному розумінні це слово не мало жодної літературної коннотації, щойно в другому столітті названо чотири книги Нового Завіту «Євангеліон» — «Євангеліє»). Як вказують дослідні праці, всі ці усні передання від безпосередніх сучасників Ісуса, апостолів, а згодом їх наслідників, були дуже точно передаваними, в них не було нічого перебільшено чи доданого. Євангелісти всі ці вістки про життя Ісуса записали і усистематизували. Тут належить також відмітити, що не інакше постала книга Старого Завіту, де спочатку все передавалось усно, а щойно згодом було записано. Крім Євангелій, в яких подано життя Ісуса, треба також додати Послання св. апостола Павла і Соборні Послання. Слід підкреслити, що Послання ап. Павла є визначальними у формуванні, структурі й розвитку Христової Церкви. Також треба мати на увазі, що три перші Євангелії, себто від Матея, Марка і Луки є синоптичні тому, що вони своєю структурою, змістом дуже близькі й подібні до себе. Виняток становить Євангеліє від св. Івана, яке є повніше, обширніше, і в ньому є деякі події з життя Ісуса, що їх не подають троє перших євангелістів. Слід до цього додати, що Іван був один з найбільше улюблених учнів Ісуса Христа, і він був ближче ознайомлений з життям Ісуса. Він же був при самому розп’ятті Ісуса, коли розп’ятий на хресті Ісус передавав під опіку свою матір матері Івана.

Знаємо, що садукеї і фарисеї дуже докладно старались дотримуватись Мойсеєвого Закону, що не раз переходило всякі межі. На цьому тлі, як підкреслює автор на основі документів, фарисеї робили серйозні закиди Ісусові, що Він порушує суботу — оздоровляє хворих, робить чуда. Ісус каже: «Суботу встановлено для людини, а не людину для суботи» (Мт. 2,27). «Субота має служити людині, а не навпаки. Людина не сміє і не повинна бути невільником суботи, тобто рабом Закону. Він твердить: «Не те, що до уст входить, осквернює людину, а те, що з уст виходить, осквернює її» (Мт. 15.10). На другому місці (стор. 168) автор знову повертається до питання закону і пише: «Не сліпе, бездушне виконування Закону, але жива любов спасає людину і робить її спадкоємцем, учасником Царства». Так для Ісуса не буква, але дух Закону був важливим. Ми є сьогодні безпосередніми свідками, як Апостольська Столиця заступає і придержується букви, а не духу Закону. Це ми мали нагоду переконатись у відношенні до нашої Церкви.

Автор о. Іван Лужецький проробив вагому працю, можна сказати, продовжує зорювати багатовікову цілину у поглибленні знання про Ісуса з Назарету, а тим самим розвивати і поглиблювати християнську думку. Він бажає, щоб сьогоднішній християнин був достатньо познайомлений з Творцем Нового Завіту, який прийшов на землю не заперечити Мойсеїв Закон, але його доповнити для спасіння людства. З цього випливає похідна думка, що без юдаїзму немає християнізму. Автор бажає, щоб сьогоднішній християнин був всесторонньо познайомлений з життям і творчістю Ісуса, що став Слугою слуг, Спасителем людства.

Праця о. Івана Лужецького заслуговує на особливу увагу, і її повинні прочитати не тільки священики і студенти богословія, але також миряни. В ній є багато цінного і цікавого історичного матеріялу. Книжка «Ісус з Назарету» є надзвичайно цінним і тривким вкладом для відродження і поглиблення християнської думки у відзначенні 1000-річчя хрещення Руси-України, за що авторові належить подяка й признання.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

2 (477) 2020 2-2020-internet-web