В цьому благословенному часі, в першому році існування Незалежної Української Держави, вшановуємо Патріярха Йосифа у 100-річчя його народження. І хоч його вже немає між нами, все таки незаперечним є вплив його відданої праці на ці знаменні події, до яких Господь дозволив нам дожити. Згадати б тільки його послання і проповіді, насичені великою любов’ю до Церкви і українського народу. Вся діяльність Патріярха Йосифа була спрямована на служіння Україні.
Згідно з волею Господньою він очолював Українську Католицьку Церкву в найтяжчі часи всієї історії. Він прийняв це призначення від Митрополита Андрея в повній свідомості, що бере на свої плечі тяжкий хрест і велику відповідальність, від якої в тому жорстокому часі він не міг відмовитись.
Тернистий шлях Патріярха Йосифа почався нічним арештом з 10 на 11 січня 1945 p., коли також арештовано інших Владик. Дня 12 квітня перевезено Блаженнішого зі Львова до найтяжчої Київської тюрми при вул. Короленка 33, де перебув майже рік. «Мене водили на слідство день і ніч, — оповідав Блаженніший, — так що я буквально падав з ніг і мене мусіли підтримувати, ведучи до слідчого судді» (Владика Іван Хома, «Шляхами каторги Блаженнішого Йосифа Сліпого», ст. 2). Слідчими були: Горюн, Защитін, Крикун і Майоров (ст. 4). Після остаточного суду, який тривав ночами при закритих дверях протягом кількох тижнів, і вироку на 8 років, вивезено Блаженнішого на залізницю. Але зараз після станції Москва вагон із в’язнями відчеплено і щойно після трьох тижнів чекання в холоді й голоді дочеплено до якогось поїзду, що їхав до Новосибірська. Після дводенного побуту там перевезено Блаженнішого до концентраку Маріїнськ, а далі слідували концентраки: Боїми, етапна тюрма в Кірові, Печори, Косью, Інта, Потьма. Етап із Інти на Потьму був особливо тяжкий і тривав цілий місяць. Доїхав туди Блаженніший із гарячкою, хворий на легені. В тих жахливих умовах він взагалі багато хворував.
В 1950 р. Блаженнішого з гарячкою викликали до Києва, а опісля знову повезли у безконечну дорогу до Потьми. І так домучували його етапами до концентраків у північні полоси імперії. Нераз рятували його від неминучої смерти співв’язні. Деякі, яким пощастило вирватись із того пекла, згадували опісля у своїх споминах мучеництво Блаженнішого.
У міжчасі у Львові відбувся нелегальний синод, ініційований московською патріярхією з Алексєєм на чолі у тісній співпраці з НКВД. На той синод привозили стероризованих священиків із парафій автами НКВД. Підготова до цього тривала досить довго. Найбільш відданих священиків кликано вже не групами до НКВД, а поодиноко. «На столі, де приймали такого священика, лежали знаряддя тортур: щипці, ножиці, сокира і т.д. Коли священик не злякався, ставлено його під стіною… і вистрілювано вліво, вправо від голови або понад неї. Але ті пострахи скоропостижної смерти не ламали священика… Зате багатьох ламали повільні тортури правдиво пекельного помислу. Священика, що не злякався щипців ані револьверу, кидано в темну холодну пивницю, де … з каналу під бетоном добувались бруди і маса голодних щурів, які не давали в’язневі ані хвилинки спокою, а як він, перемучений, сів або положився, щоб хвилину відпочити, щурі кидались на нього і живого гризли. (Із свідчення о. мітр. Василя Гриника, «Мартирологія Української Католицької Церкви», стор. 247). Священиків, які не погодились перейти під зверхність московського патріярха, масово вивозили на Сибір, а осібно вивозили їхні родини.
Українські храми забирала московська патріярхія, а також окупаційна московська влада. Ось один із прикладів, як це відбувалось: на день 28 квітня 1950 р. скликано у Пряшеві Конгрес Миру, на який кожне село було зобов’язане вислати хоругви і священика. Комуністична молодь скандувала: «Православна віра є запорукою миру». В короткому часі Конгрес Миру перемінюється у Конгрес Греко-католицької Церкви і учасників примушують проголосити уневажнення Унії. Коли єп. Павло Ґойдич відмовився дати ключі від катедри і резиденції, комуністичний натовп виломив брами і зайняв катедру. Єп. Гойдича, а після також єп. Василя Гопка заарештовано. До катедри увійшли два московські єпископи: Воронцов і Дехтярев і відправили Службу Божу в подяку за перемогу (Енциклопедичний довідник 1000-річчя християнства в Україні, ст. 247).
Через нових в’язнів доходили до Блаженнішого вістки про того роду насилля над нашою Церквою, про мучеництво єпископів, священиків та вірних.
В 1957 р. КГБ переловило письмо Папи Пія XII до Блаженнішого з нагоди 40-річчя його священства. У зв’язку з тим перевезено його до Красноярська, де слідство тривало кілька місяців. Опісля в тій самій справі перевезено його до Києва на нове слідство, в яке включено також Послання, які Блаженніший висилав, щоб піддержати на дусі страждущих вірних, яких Господь повірив його опіці. Ті переписувані Послання йшли з рук до рук.
В дорозі до Києва він дуже голодував і мерз. Слідство тривало приблизно один рік із постійним натиском відректися від своєї рідної Церкви. Опісля в 1958 році відбувся новий суд при замкнених дверях із новим вироком на сім років концентраку. Тоді везли Блаженнішого аж під Камчатку три місяці у жахливих під кожним оглядом умовах. У 1960 році з Тайшету Блаженнішого перевезли знову на Потьму. А далі слідували: Свердловськ, Вихоревці, Новочунка…
В кінці грудня 1960 р. Блаженнішого знову везли до Києва, де він перебував у тюрмі при вул. Короленка. Після довгих виснажуючих допитів його вислали назад до Мордовії, куди ледве доїхав, тяжко хворий. Там допоміг йому врятуватись литовський священик о. Сваринскас, який чудом роздобув конечні ліки.
Поміч давали Блаженнішому не тільки ув’язнені українські священики і вірні, але також в’язні різних національностей і віровизнань, які до нього ставились із великою пошаною, як до свого духовного батька.
У Мордовії перебував Блаженніший від жовтня 1961 року. У висліді заочного присуду в 1962 р. Блаженнішого забрали до тюрми, де умови були ще гірші і де він знову тяжко захворів.
А при кінці 1962 р. несподівано дали Блаженнішому ліжко та кращий харч. На домагання начальника табору написати якесь письмо в справі звільнення. «Блаженніший написав про всі кривди та знущання і про розпучливе становище».
Опісля у своєму Завіщанні Патріярх Йосиф написав: «Звільнено мене та не привернено волі моїй рідній Церкві! Тому моя внутрішня постанова була залишитися на рідній Землі і дальше спільно зі своєю Церквою нести наш важкий хрест… Та голос бл.п. Папи Йоана ХХІІІ кликав мене на Ватиканський Собор. Його голос був для мене наказом, бо і в ньому вбачав я незбагненний задум Божого Промислу. Чи не був це поклик дати живе свідчення нашій Церкві? Чи не був це поклик завершувати те, чого не міг довершити як в’язень?.. Надіючися на скорий поворот після закінчення Ватиканського Собору, на поворот до свого духовного стада і вчинивши все, що вимагав від мене архипастирський обов’язок для забезпечення безперервного апостольського наступства в Українській Церкві, прибув я, фізично зморений, душевно незламаний, до Петрової Столиці…».
З великою пошаною зустріли Блаженнішого учасники Собору, перед якими він виступив 11 жовтня 1963 року і у своєму знаменному слові підніс справу важливости Патріярхату УКЦеркви, і цей його внесок був прийнятий спонтанними оплесками всіх зібраних на Соборі владик Вселенської Церкви. Про Блаженнішого писала тоді світова преса, як про Патріярха. Писала також про мучеництво українського народу.
Але тоді на перешкоді став московський патріярх, і справу Патріярхату УКЦеркви відложено.
Із приїздом до Риму Блаженніший використовував усі можливі нагоди, щоб стати в обороні українського народу. Він також після довгих років старань об’єднав усі розкинені по різних континентах вітки нашої Церкви. У своїх посланнях писав про важливість любови до українського народу: «Навчіться, що все своє рідне треба любити. Любіть свій нарід, за нього постійно моліться, для нього працюйте, вчіться і жийте»,— нагадував Патріярх Йосиф. «Любов Батьківщини є природнім обов’язком кожної людини. У християн є вона чимось вищим, а саме надприродньою релігійною повинністю…, що походить з заповіді Божої — пошани й любови до батьків, а остаточно виростає з великої і загальної заповіді любови до ближнього, яка домагається, щоб ми любили всіх людей; одначе щоб особливою любов’ю любили найближчих ближніх, а найближчими ближніми є наші батьки і батьківщина. Батьківщина — це наш рідний край, наша мова, наша історія, наша віра, всі наші предки, що впродовж століть будували свою державу… Тільки в батьківщині через законну рідну державу нарід вповні заспокоює свої духовні й суспільні потреби та осягає найвищий степень ладу, безпеки і добробуту».
Під час своїх гльобальних подорожей Патріярх Йосиф зустрічався з головами різних держав і в розмовах знайомив їх із трагічною ситуацією України. Розбудував Український Центр у Римі, який був немов амбасадою України у вільному світі. Там Патріярха Йосифа відвідували різні визначні особистості й амбасадори різних держав та високі церковні достойники. Плекав Патріярх Йосиф ці зв’язки і знайомив своїх гостей з долею українського народу, стараючись здобути йому приятелів.
Слід додати, що Патріярх Йосиф знав 12 мов і міг, коли була нагода, звертатись до своїх гостей у їх рідній мові. Це знання мов мало також велике значення у наукових працях Патріярха Йосифа, що їх високо цінять у чужинному науковому світі.
Залишив Патріярх Йосиф великі духові й матеріяльні ціннощі для українського народу, хоч на його долю припали найгірші переслідування; можна сміло сказати, що саме він терпів найбільше з усіх владик від початків християнства в Україні.
Знаючи важливість єдности, Патріярх Йосиф звернувся до своїх сучасників і майбутніх поколінь словами: «Найбільша наша сила — це єдність. Єдність в середині наших громад, в середині нашої спільноти, єдність духова з нашою спільною Батьківщиною, єдність поміж усіми нашими поселеннями. Ця єдність переходить вузькі межі часу і простору. Вона сягає в тисячоліття нашого християнства, в дальші навіть століття нашого народу на українських землях. Вона виходить поза межі України, а сягає через усі континенти, охоплює нас усіх… Ми є український нарід, де б ми не знаходились».
Дарія Кузик
