Із промови Верховного Архиєпископа під час ювілейних святкувань у Римі 17 лютого 1972 року

У цих словах, що їх Верховний Архиєпископ сказав як додаток до ви­голошеної раніше проповіди у церкві, він висловив щиру подяку не тільки зібраним на прийнятті, але й також усім тим відсутним мирянам, що виказали так багато посвяти, жертвенности і трудів у цій тяжкій боротьбі нашої церкви за життя. Ніхто не повинен почуватися вражений тим, сказав Верховний, що за цю жертвенність не одержав може на час подяки,що виглядало б на певну неувагу або занедбання. Людина, продовжував Ювілят, відображуючи його положення, змучена й перемучена нераз, не в силі й виявити нераз цієї уваги і вдячности, які серце почуває. Але прихильність, жертвенність, свідомість і позитивна праця добрими остануться навіки і в кожної чесної людини знайдуть признання і вдячність. Нехай кожному із наших вірних власна совість скаже, що те, що він зробив – зробив щось добре для великої справи, і це буде найбільша заплата. Більшої нагороди треба очікувати лиш у Бога. Але й історія скаже про це своє слово. Може вона, ця історія, не буде супроти них так жорстокою як до тих мільйонів жовнірів, що впали на фронтах, що сотнями ішли на смерть і що безіменні погибли в жорстоких умовах. Бо ці люди, що так віддано працювали, робили це також безіменно. Ось, присилає такий безіменний, отой свій доляр, ту кривавицю свою, як цю лепту вдовину. Присилає – але не підписується. І хто ж про це буде знати? Це, як і ця шклянка води, подана недужому в найтяжчі його хвилини – не залишиться в Ісуса Христа без заплати.

Нехай у кожного з вас буде те почуття, що ви робите щось добре. Це буде й ця найвища свідомість,що «я сповнив свій обов’язок – я приніс свій довг…»

Прийшовши до вислову більш персональних почуттів Верховний Архиєпископ сказав, що він ніколи не старався в своєму житті пригорнути когось для своєї особи. Навпаки. Коли він бачив чиїсь намагання в тому напрямі – він таких відтручував. Бо не про персональні амбіції тут йдеться і не про особу. Особа нині є – а завтра її немає. А справа Бога, справа народу й Церкви – це справа вічна. І коли сьогодні говориться признання, звеличання, похвали – то усе це не для моєї особи – сказав Верховний. Навіть коли б був і патріярх, то це не є річ особи, а річ церкви і народу. І це є річ, яка спасає народ. Тому ніхто не сміє забувати, що нам треба чогось, що б нас держало й усі мусять боронити цього, чи це комусь подобається – чи не подобається, чи це комусь вигідне – чи не вигідне.

Сьогодні чуємо про багато невдоволених, тим чи іншим. «Ність раб Божий господина своєго» сказав Христос. Він не задоволив усіх, і ніхто з нас того не потрапить. Бо ось одні «Многая літа» співають, величають і дякують, а другі гудуть і шнурок посилають, щоб повіситися. І це все – сказав Верховний – це людська річ. «Я можу сьогодні хвалити вас усіх з вдячности за все,що ви зробили для церкви і запевнити вас усіх, що ніколи у мене нема якоїсь урази навіть до найбільшого ворога»… Одна свідомість повинна держати людину при житті: що вона зробила усе, що могла зробити. А це то напевно буде прийняте у Господа Бога. Та й нарід і історія зроблять колись цьому свій спокійний суд.

Щоб нині здобути волю, державу, це не є справа одної людини, ні одної години, одного дня, бо на це треба довгих і довгих нераз десяток років праці усіх і вся, в усіх ділянках. Ось кажуть, продовжує Верховний – що патріярхат, це пропавша справа. «То я вам скажу – пропавша справа України! За що боротися? Пропала так само! Бачите, яке це все безвиглядне і що ми нині представляємо собою. А все ж таки це було б глупе й нерозумне закладати руки й казати – опускаймося на дно. Це було б найгірше, що можна зробити. Так само і з патріархатом: нині не йде, а завтра буде інакше й на Бога надія. Бувало покійний Митрополит Слуга Божий Андрей, коли приходили хвилини безнадії, завжди казав: «ще Бог над нами»… І так було легше. І тим мусимо кріпитись сьогодні ми.

Верховний Архиєпископ був би надзвичайно вдячний, як би із цього скромного ювілею кожний виніс цю свідомість, що він бажає великого й доброго, що він хоче для церкви зробити щось добре, що він хоче жертвувати чи причинитися до великої справи – бо це Божа справа. Чи свобода України, чи патріярхат, чи свобода церкви – це Божа справа. Людина може нею на всі боки повертати, на всі боки крутити, як кажуть по-українському, то усе це нічого не значить. Там, у Господа Бога усе має своє місце.

Ви чули сьогодні багато – говорив Ювілят – про вісімдесять років. Які це страшні роки! Не для мене. А для нашого народу і для нашої Церкви… Усе в руках Господа! Видите, мене не почитали, а мене били! Та я дякую Богу може більше за те, що били, ніж за почитання. Є така латинська приповідка: «Equam in ardui`s servare mentem». Навіть як є безвиглядне становище, то треба мати голову на карку. І не тільки одну голову, але дві треба мати. А що потрапить той, що лиш пів має? Чого слухати коли цей каже те, а цей те… Є поставлений плян і є напрям – і того держимося. Нині є гірше, завтра може бути краще. Верховний навів тут приклад з життя Ісуса Христа: ведуть на суд, б’ють, судять, плюють, найгірше, що можна видумати. А за три дні сценарія змінилася. Добра справа мусить у Господа Бога побідити.

«Ось мої слова, мої дорогі, слова старця-дідугана, якими я не нарікаю – борони Господи. Я вдячний за все. Бо як би нині цей грізний час вернувся, я ішов би до Христа тою дорогою, якою йшов. Не йшов я за кардинальськими почестями, ані за грішми не йшов. Ці всі пожертви, що ви складаєте – це не для мене. Собі я нічого не беру. Ось бачите усе, що я за них роблю. Ось сьогодні молимося перед іконою Жировицької Богоматері. Але як би ви знали скільки то крови, нервів і печінок пішло у те, заки це приведено до порядку, то ви це все оцінили б. Ми стоїмо сьогодні на цьому місці, на якому стояли ще 1640-го року, і мусимо того держатися. І завдячуємо це передовсім вам, що приїхали сюди, що виявили стільки труду, а також тим усім жертвенним мирянам, тому народові, в якого стільки посвяти, стільки жертвенности.»

«Треба здати собі з того справу, що нині усі ці патріярхальники, як їх у доброму чи злому розумінні називають, це є найідейніша група в народі!. Усім їм належиться подяка, і нехай Господь Бог нагородить їм. Як вони минулої осени сюди приїхали, то тут говорили,що вони приїхали з бизнесу… А я вам скажу одверто: з останнього зложив і приїхав. Приїхав з почуття обов’язку. З пожертвою приїхав. Хто міряє усе грішми – не може того зрозуміти.»

Наводячи контрастово духову й історичну вартість церкви святих Сергія і Вакха в порівнянні з мільйонами долярів Верховний Архиєпископ сказав, очевидно на адресу тих, що усе грішми лиш міряють, що йому пропонували гроші, і то в кількості що найбагатша еміґрація не в силі їх скласти. Але: «це нічого не представляє… Плюнути на те все! Історія свого народу, добро Церкви його – ось це найвище добро! А це, що хтось може сказати мені «Дай Боже здоров’я», або не сказати, забути, будучи подразненим – це не має також великого значення. Лиш оця свідомість, яка залишиться, що роблю щось добре. Як я роблю щось добре – то це є найбільша заплата для мене. Бо совість моя каже мені перед Господом Богом – я сповнив свій обов’язок. І чи мене хтось хвалить, чи поганить – я роблю це… Я сповнюю свій обов’язок. А як кожний із нас на своїй стійці сповнить свій обов’язок – то ніхто нас не побідить. Бо тоді Бог з нами!»

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>