Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Із циклу: За точне й істинне розуміння слова і поняття «Церква»

VII

Упродовж наших дискурсів про істотність Церкви ми мали змогу хоч ледь-ледь розкрити з того, що в загальному є оповите містерією і що є, власне, саме по собі містерією Церкви. Ця містерія залишиться далі містерією і буде супроводжати нас, людей, аж по кінець світу.

А все ж таки оте, для нас, людей, пізнавальне з цього поняття «Церква», ми настільки могли собі усвідомити, що можемо тепер приступити до висновків з цього поняття.

Багато безпосередніх висновків ми могли зробити таки в ході розгляду цього поняття «Церква». Та у цій частині наших заключних висновків нам ідеться виключно про ці висновки, від яких залежить життя, чи не-життя у першій мірі нашої Української Церкви, правильність дії нашого українського сумління, а понад усе спасіння наших українських душ.

Хіба ж не скрити нам цього факту, що всі ці народи, що навколо нас, наставлені тільки на те, щоб Церква була для них засобом максимальної для них наживи, а в першу чергу матеріяльної і політичної. За маскою «найпередовіших католиків», чи якихсь там «архиправовірних» те, що вилазить з них, — це безцеремонний грабунок, всякого рода насильства і навіть найпотворніші злочини, як от святотатське обезчещування наших храмів Божих, руйнування або палення їх, коли вже не насильне їх собі привласнення, чи заміна наших святинь на магазини, чи навіть на музеї безбожництва. їх хижацькі апетити не спиняються ні перед чим (для них же і сама Церква — це джерело їх земного збагачення і впливовости коштом других). Очевидно, вони при цьому дуже добре свідомі того, що їхні ці «побожні» побажання не можуть їм отак дістатися без спротиву до загину — їх або нашого… Тому вони й з самим дияволом ладні пактувати і входити з ним у союз, щоб тільки наше українське «Я» було викреслене з регістрів живих і творчих націй на цій землі.

Ми, українці, мабуть єдина нація на цій землі, що віримо у Церкву щирим серцем, без спекуляцій і всяких єхидних інтерпретацій, а прямо так, як слово Боже і Господня Воля її установили. Саме й тому так уся наша історія, як і сьогочасне наше життя витикають нам на кожному кроці цю нашу прямолінійність, цю нашу простодушність, нашу неакторськість у справах віри, моралі й Церкви, нашу навіть наївність і довірливість усяким «церковним канонам», які то можна на всі лади вивертати, аби тільки нас обманути і не розуміти їх так, як це ми їх від самих наших початків сприйняли і їх розуміли.

Вже ж був би найвищий час зрефлектувати на той факт, що ходить услід за нами, як довго ми себе пам’ятаємо. Кого тільки не підсуне нам історія на наших сусідів, а то й таки на наших безпардонних займанців чи поневолювачів нашої Батьківщини, для всіх них ми є повсякчасно скалкою в їхньому оці. І цю скалку вони стараються усунути так, щоб не мутила вона їм світа Божого і щоб раз на все ми, українці, були викорінені із цієї землі. Та навряд, чи це їм колинебудь вдасться. Ми свято переконані, що Бог до цього ніколи не допустить. Бог бо установляв свою Церкву не на те, щоб упривілейовувати і виплекувати всяких хижаків і паразитів під плащиком Церкви.

Ця наша певність, що нам, як народові, і нашій Церкві вижити аж до кінця віків, засновується на двох ясних, як сонце, істинах: на нашій щирій і глибокій вірі в БОГА, у БОЖЕ ПРОВИДІННЯ і БОЖУ СПРАВЕДЛИВІСТЬ. По-друге: на фактах кількатисячного нашого проіснування на цій землі (включаючи час нашої формації у народ і націю, отож нашу передісторію), і кожночасного нашого вижиття із, здавалось би, присуджуваного нам за кожним таким разом нашого остаточного кінця.

Ці наші висновки ми виводитимемо короткою серією статтів, які у центрі нашої уваги будуть мати виключно нашу УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ. Ці ж висновки не будуть спиратися у ніякому разі на т.зв. канонічному праві. Бо що певний період часу це «канонічне право» стає чомусь то перестарілим і його постійно треба виправляти. У дійсності ж воно за кожним разом складане є так, як за кожним таким разом чисто людська коньюнктура власть імущих і політичні рації підсувають редакції цього ж «канонічного права».

Натомість ми будемо у цих наших висновках спиратися єдино на об’явленому СЛОВІ БОЖОМУ, на логіці довговікової практики Церкви і на повсякчасно авторитетних, бо офіційних дефініціях Церкви, яких уже відмінити не можна.

VІІІ

УКРАЇНСЬКА ПОМІСНА ЦЕРКВА ЯК ЗА СВОЇМ ІСТОРИЧНИМ БУТТЯМ, ТАК І ЗА ВСІМИ ЦЕРКОВНИМИ НОРМАМИ ПРЕДСТАВЛЯЄ СОБОЮ ІСТИННУ Й ЗАВЕРШЕНУ В СОБІ ХРИСТОВУ ЦЕРКВУ ДОСЛІВНО ТАК, ЯК БОЖЕ БЛАГОВОЛІННЯ ЦЕ ЗАРЯДИЛО

Як легко це можна завважити із самої стилізації назви цієї статті, я особливою мірою наголошую найсуттєвіший факт із усіх наших роздумів про Церкву Господню. Вірю, що Шановні Читачі таки з перших моїх вияснень побачать, що таке наголошення і така формуляція були конечні, зокрема у наш час.

Українська Церква від перших своїх початків жила і виявляла себе так, як це зформульовано вище, і постійно уважала, що вона представляє собою воістину Христову Церкву з усіми тими постулятами, що складаються на істинну Христову Церкву.

Рік 1596 нічого не змінив із субстанції нашої святої Церкви, ані не додав до повноти нашої Церкви чогось такого, що ще бракувало б нашій Церкві. Хотів би теж, щоб ми всі собі це ясно усвідомили й жили послідовно тим святим переконанням, що, властиво, ця дата (988 рік) представляє собою найвищу добу нашої Церкви, рівної якій ледве чи колинебудь спроможні досягнути.

Сам же акт Берестейської унії, що коштував нам, українцям, безмежно багато страждань дослівно багато-багато рік нашої крови та ще й гір українських святих трупів, відбувся хіба тільки для того, щоб ми, українці, і наша Свята Церква могли перед очима погано поінформованих, а то й зловорожо наставлених суперформалістів Апостольської Столиці, були все ж таки регабілітовані. На жаль, саме цієї регабілітації ми не дочекалися й по сьогоднішній день. А сам акт Унії повернувся усією своєю суворістю проти нас. Він же, цей саме акт, став радше для нас мечем Дамокла, що завис із того часу над нашою Церквою і над кожною поодинокою душею її вірних.

Яка жахливо мерзенна іронія постигла наших, по-Божому таки думаючих, ініціяторів цієї Унії? Зразу таки нашу Церкву віддано під ніколи не очікуваний «протекторат» спеціяльно створеної для цього Конгрегації, що займалася… НОВОНАВЕРНЕНИМИ З ПОГАНСТВА ТА ІДОЛОПОКЛОНСТВА!!! Ледве чи сам Люцифер придумав би таку штуку.

Адже ж, ще так недавно до того часу наша Церква була світилом усього Сходу Европи і була «видима і слишима єсть во всі конци землі», а ось вона тепер до всеможної розпорядимости Конгрегації для… іновірців («Конгреґаціо де пропаганда фіде»).

Пройшовши цю пробу вогню й крови не рік, не два, а майже два століття, замінено цю конгрегацію на, здавалось би, відповіднішу, бо цим разом на конгрегацію для номінально всіх Східніх Церков. Але це була собі тільки назва. Бо фактично всі ці Східні Церкви, що всі разом (поза нашою українською Церквою) не представляють і половини того числа душ, що їх нараховує наша Церква. Але вони жили, як могли, своїм життям, бо були очолені своїми патріярхами. Це тільки наша Церква, найбільша і найбільше вистраждана, мусіла переживати на собі й безпосередній диктат і неабиякий режим для цього ж таки створеної конгрегації.

І хоч яких Божих Велетнів послав нам Господь в останньому столітті, чи радше в цьому столітті, що кінчається, як от неперевершеного Слугу Божого Митрополита Андрея і такого ж його наслідника, святої пам’яти нашого Патріярха Йосифа. Проте навіть вони не здолали зламати тієї патериці, що знайшлася у руках зовсім чужих нашій Церкві узурпаторів. Адже напевно не з Божої настанови і не з Божого зарядження було їхнє урядування над нашою Церквою.

Вправді, останніми роками сучасний Папа Іван Павло II і сам побачив, що таке трактування нашої Церкви несумісне з Божою Установою, то й для самого «годиться» іменував на пост секретаря цієї Конгрегації — уперше за всю нашу історію — українського владику. Адже й час його номінації був теж неабияк скалькульований.

Це сталося тоді, коли вже й святий із самого неба безсилий був би знівечити цей плян, що старанно плекався довгими століттями.

Тепер треба хіба спеціяльного для цього Вселенського Собору, що покасував би більшість тих намножених конгрегацій і курій, що й так виникли з ініціятиви того чи іншого папи, а яким дано компетенції, що йдуть у розріз із принципами і нормами Христової Церкви.

Для вияснення скажу, що ні одна конгрегація не фігурує в офіційних і зобов’язуючих Церкву грамотах чи документах. А в конституції Церкви ні слова не згадано про ці конгрегації.

На всякий випадок 400-річна практика Апостольської Столиці залишила вже невигойні стигмати на нашій Церкві. Нам виховувано аж задовгий час наш церковний провід у римському дусі, у чужому для нас обряді, осторонь від наших священних традицій, від нашої української, чистої, мов сльоза, істинно християнської духовости та ще й із тенденцією викорінити з душі наших адептів їх українську самобутність, а натомість запевнити їх призначення не до якоїсь іншої, а саме до української Церкви.

І час таки своє зробив. Церква, яка перед 1,000 роками втішалася повною помісністю і була у всій своїй повноті автономною і самобутньою Церквою, зійшла вже за наших днів до ролі Церкви без ніякої ідентичности, без ніякої самобутности, без ніяких їй належних прав, а натомість під командою і безапелятивним диктатом чужих владарів над нашою Церквою та ще й владарів аж зачасто зовсім не по-Божому думаючих.

За наших днів вже якось нібито нормально сприймається такий вираз як «держава-сателіт». Навіть декому здається , що це зовсім нормальний порядок життя. Як би це не звучало у відношенні до Церкви парадоксально, то до нашої Церкви навіть не можна застосувати цієї парадоксальної назви «Церква-сателіт». Це було б неабияке прозріння. Тоді щойно навіть отой осліплий світ, що навкруги нас, прозрів би і ствердив би, що з Божою Церквою зовсім не все в порядку.

Усвідомлюю собі, що гірко декому слухати ці жалі-ереміяду. І мені не менше гірко їх виливати. Але ІДЕТЬСЯ ПРО БОЖУ СПРАВУ І БОЖУ УСТАНОВУ. Божа істина мусить взяти верх! І БОЖА ПРАВДА МУСИТЬ ПЕРЕМОГТИ!

Як мирянин і християнин у душі, може покористуватися привілеєм називати речі своїми іменами, на що духовні особи ніколи собі дозволити не можуть, маючи зв’язані силою свого духовного уряду руки й уста, а навіть своє сумління, цей живий голос Божий у їхніх грудях.

Отже, приступимо до вияскравлення тієї тези, що виражена дуже ляпідарно назвою цієї статті.

Ісус Христос оснував свою Церкву НЕ як якийсь Інтернаціонал із чомусь би то спеціяльно упривілейованими якимись народами, що мали домінувати б над другими або щоб могли собі добирати по своїй дуже химерній волі відповідних їм політичним думанням партнерів. Байдуже навіть, що ці обрані партнери самі по собі варті, аби тільки вони мали гегемонію у світі. Зовсім певно, справа мається зовсім навпаки.

Слова нашого Господа ясні, як сонце. До одинадцяти апостолів, зібраних на Галилейській горі, на яку звелів їм Ісус прийти, як записано у євангелії, — промовив і сказав до них:

Дана Мені всяка влада на небі і землі. Отож ідіть і зробіть ВСІ НА РОД И за учнів Моїх, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я заповідував вам. І ото Я з вами повсякчасно аж до кінця світу. Амінь.

(Мат. 28: 18-20)

Навіть це «Амінь» у св. євангелиста Матея дуже багатозначне. Ісус Христос оснував Свою Церкву не як якийсь попідхмарний символ, а як ЦЕРКВУ НАРОДІВ, що існували за Його перебування на цій землі з людьми, але й не в меншій мірі тих народів, що ще не з’явилися на цьому світі. І тільки в конкретних народів ця Христова Церква є справді живуча чи просто тільки існуюча. Але ж вона з установи Ісуса Христа існує для всіх народів.

При цьому у Церкві Христовій немає ніякого значення, від якого апостола чи від якого апостольського учня основана була дана одиниця Господньої Церкви. Але, чи дана Церква є воістину Христовою Церквою — згідно з первоначальною установою самого нашого Господа Ісуса Христа? Вже за часів апостола Павла була дуже актуальною ця проблема. У першому листі до Коринтян цей же апостол пише:

Бо стало мені відомо про вас від Хлоїних, мої браття, що між вами є суперечки.

Я ж кажу про те, що кожен з вас говорить: «Я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Петровий, а я Христовий».

Чи ж Христос поділився? Чи Павло був розп’ятий за вас? Чи у Павлове ім’я ви хрестилися? (І Кор. 1: 11-13).

Нарешті й сама Христова Церква останнім своїм Ватиканським II Собором офіційно проголосила, що Церкви всіх народів, які складаються в одну, з’єднану у тій самій вірі, Христову Церкву, є самобутні й самоуправні Божі Церкви. Це відзначила Церква і деякими, дуже переконливими і помітними змінами.

У протилежність до тієї практики, що її трималася Церква повних 19 століть, а згідно з якою тільки три мови, вже давно завмерлі, є священними у Церкві, Церква змінила свої «канонічні» закони і впровадила живі мови народів у Богослужбу і св. літургії. Навіть колишній непомильний автократичний принцип папи в Церкві став неймовірно змінений. Бо замінено цей принцип на колеґіяльне управління Церквою, репрезентоване усією ієрархією Христової Церкви.

Отже Соборним рішенням визнано і проклямовано по всі часи самоуправління Церков народів, а ці Церкви окреслено назвою «партикулярних» Церков. У чому ж суть «партикулярних» Церков?

Ці Церкви є самоуправні й самобутні, а очолені своєю власною ієрархією разом із своїми вірними творять конкретну й живучу частину Христової Церкви на цій землі. Це зовсім інша справа, що найвищий провід цих Церков з’єднується на вершинах єдністю однієї і тієї самої віри в одну Святу, Соборну й Апостольську Церкву. Церкви самі по собі є самоврядні та мають служити виключно потребам душ того народу, з якого виросла дана партикулярна Церква.

В українській мові перекладено цю назву «Партикулярні Церкви» на «Помісні Церкви». Переклад не зовсім точний. У дійсності «Помісна Церква» — це щось більше, як «Партикулярна Церква». Партикулярна Церква — це радше Церква даного народу, у багатьох навіть випадках — це Церква даної країни чи держави, що складається із різних народів. Практично тільки Церква того самого обряду і одного народу є цією Партикулярною Церквою. Помісна Церква — це зовсім не те.

Помісна Церква — це та Церква, що за своє довге історичне буття виплекала своє, собі питоме християнське благочестя, свою, собі властиву, церковну традицію, свій святий обяд (Українська Церква навіть від перших своїх початків мала свою священну церковну мову), свою церковну духовість і навіть собі питоме теологічне мислення.

Самобутність і самоуправність такої Помісної Церкви спирається на зовсім інших підставах, як це є з усіма іншими Партикулярними Церквами. Тоді, коли права чи привілеї якоїсь Партикулярної Церкви даються їй з ласки або добуваються настирливими заходами й проханнями, то права Помісної Церкви випливають із самої природи цієї ж Помісної Церкви.

Із волі Божого Провидіння Українська Церква від самих своїх початків, тобто від майже 1,000 років тому, була завжди Помісною Церквою. Такою вона зосталась по сьогоднішній день. І такою вона мусить залишитися по всі віки аж до кінця світу. Це не справа якогось привілею, за який треба б побиватись у власть імущих. Ні. Це справа природи і шляху історії нашої святої Церкви.

Ми, живе тіло цієї святої Церкви, мусимо бути свідомі того факту, що Українська Церква не зрікалася ніколи своїх прав, ані не дала найменшої причини для того, щоб ці права нашої Церкви були умертвлені. І ця Українська Церква не збирається у майбутньому таких причин проти себе вишукувати і свою загибель собі напитати.

В чому, отже, проблема? Проблема в тому, що деякі органи Апостольської Столиці покладають великі надії на те, що некористування із своїх прав через довгий період часу — стає цим самим ануляцією цих же прав.

Що ж, отже, нам залишається? Залишається нам хіба хрестовий похід наших всенаціональних молінь і щирої нашої молитви до Триєдиного Бога, щоб збудив передовсім у душах наших ієрархів ту свідомість і живе відчуття, що Бог їх покликав не іншій Церкві служити, а нашій Українській Церкві та що Бог їх обтяжив цим самим обов’язком стояти в обороні й захисті прав і тисячолітньої святої традиції нашої Церкви.

У неменшій мірі треба нам і всенародніх молитов, щоб Бог зробив розсудливими й тих, що ведуть Вселенську Христову Церкву, у тому, що помісність нашої Української Церкви належить до самої субстанції нашої Церкви і що Українська Церква була завжди помісною і такою вона мусить зостатися по всі віки.

Поділитися: