Із циклу: За точне й істинне розуміння слова і поняття «Церква» закінчення

ЧОМУ ЩЕ РАЗ І ЩЕ РАЗ УСЯ НАША МИСЛЬ І НАША МОВА МУСИТЬ БУТИ ВИКЛЮЧНО ПРИ НАШІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ, СКІЛЬКИ РАЗІВ МИ ВИМОВЛЯЄМО ЦЕ СЛОВО «ЦЕРКВА»?

Бо наша Українська Церква в усій повноті цього слова є ХРИСТОВОЮ ЦЕРКВОЮ.

Бо для нас, українців, наша Церква є не до заступлення ніякою іншою Церквою, нехай би вона й величала себе навіть первовибраною Христовою Церквою.

Бо, перш за все, наша Українська Церква відповідає усім первонаміренням Божого Основника Церкви, Господа нашого Ісуса Христа, який оснував Свою Церкву, як Церкви поодиноких народів.

Бо наша Українська Церква від перших своїх зачатків була понад всякий сумнів правовірною Христовою Церквою і впродовж тисячолітньої її історії була такою та й такою ж вона зосталась уже назавжди. Це, мабуть, єдина Церква у Христовій спільноті Церков, що її ніколи не було потреби реформувати, щось у її вірі виправляти чи хоч би додавати їй чогось, чого б вона практично і богосподобно досі не ісповідувала.

Бо наша Українська Церква виявляла себе завжди (а не тільки вряди-годи) СВЯТОЮ ЦЕРКВОЮ. Навіть Церквою Святих Божих.

Зовсім не важливою є справа, чи ці наші святі є офіційно канонізовані. Для нас, українців, християн із душі, наше сумління і наша людська пам’ять підказують нам, що ми мали повсякчас і то безперервно богосподобних і побожних наших предків, наших батьків і матусь, наших братів і сестер, що жили по образу Божому, а не по навіянні такого чи іншого часу; і не по суто людських законах, чи радше хитро-мудро придуманих людських формулах, а в той самий час по фарисейській спекуляції.

На стільки мучеників за свою Віру і свою святу Церкву навряд чи який інший нарід міг здобутися за всю свою історію, нехай вона б і була вдвоє довша за нашу.

Але попри те ми, українці, мали повсякчасно великих угодників Божих, воістину святих людей, що їх самі імена, які з правила ми, їхні нащадки, від свого хрещення носимо, заставляють нас бути гідними цих імен.

Канонізованими святими ви можете привабити відносно невеличку жменьку винятково побожних і віруючих людей. Час однак, своє робить. І найбільші святі з часом є і критиковані, і дискредитовані, і відходять у непам’ять. Не те саме з Божими судами. А в нашому випадку сам Бог піддержує у нас цю нашу віру в святих наших предків і піддержує цю віру безперервно. І наші святі переживають усі бар’єри часу і встоюються повсякчасно.

До того ж ще, наша Церква з віками розвинула й твердо встановила свій власний святий обряд і тільки собі властиве благочестя, що є непорівняльні з іншими Церквами у Христовій спільноті. У цьому обряді ми родимося, у цьому обряді ми формуємо своє життя і свою душу. І найбільше благословення спливає на нас, коли ми помираємо у цьому нашому незрівняному і Богом благословенному обряді. Тоді ми є цілими людьми, а не вічними проспекторами за чужими, для нас завжди невідомими та й до кінця нашого віку невловленими вартостями. Наша душа так уже створена, що тільки її рідне, а при цьому ще таке багатюще на велич, на красу, на святе служіння Богові, на ушляхетнення нашої душі і на піднесененя її до Божого первовзору, що тільки це її рідне може заспокоїти повністю нашу душу.

Цих відповідей на поставлене на початку «ЧОМУ?» могло б бути куди більше. Але ми обмежимося до заакцентування домінантної риси нашої Церкви.

Наша Церква — це Божа перлина серед усіх Божих Церков. Для нас же, українців, наша свята Церква – це такий самий скарб, як наша душа. Властиво ж, бо наша душа пронизана і просякнена нашою Церквою до тієї міри, що ми вже не можемо вирішити, де починається і де кінчається наше людське, а де вже діє Божественне, самим Богом піддержуване у нас. У нашій крові й кості відзиваються наші святі батьки, святі подвижники Божих заповітів, за ніяких умов не модульованих подувом часу, а так, як вони вийшли з Божих уст.

У нашій свідомості є повсякчасно ті гори трупів і ріки української крови, про які говорив наш Патріярх, Слуга Божий Йосиф. А ці жертви принесені були Богові за всю Христову Церкву і особливою мірою за Апостольську Столицю.

Ці саме жертви наших найдорожчих стоять і назирцем ходять за нами. І саме ці жертви запевнюють нас і дають нам запоруку, що наша Церква зостанеться по кінець усіх віків такою, якою вона починала свій дебют тисячу років тому.

Саме ж наше Тисячоліття, яке ось-ось будемо відзначати, це тільки перший наш етап. Після нього починатимемо в ім’я Боже Друге Тисячоліття. І намагатимемось втримати його на висоті Першого.

Віримо, що Бог буде його так само щедро благословляти, як і нас, немічних людей, Бог буде спомагати і укріплювати, як це Бог укріплював нас у пройденому вже тисячолітті.

Кінець

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt