Із записок священика-катехита

Вступ

Стах Дашо — син міщан Самбора. Після завершення середньої освіти в польській гімназії в Самборі поступив до Духовної Семінарії в Перемишлі із двома своїми товаришами П. Голинським та Стахом Кабарівським. У 1918 р. стає в ряди УГА, переходить з нею всі походи як підстаршина Полевої Лічниці Третього Корпусу. Після програних Визвольних Змагань опиняється в таборі полонених у Тухолі, звідки повертає у 1921 р. та кінчає богословські студії в Перемишлі. Одружується з Марією Гоцькою, висвячується та дістає призначення на катехитичну працю у школах Старого Самбора. Першу більшовицьку окупацію переживає трагічно, бо більшовики замордували його сина Юрка, гімназійного учня. За німців продовжує свою душпастирську працю але перед другим приходом більшовиків рішає виїхати на Захід, щоб врятувати решту родини від неминучої смерти.

Табори біженців, праця капеляна для біженців у Німеччині, звідки у 1950 р. виїздить до Сполучених Штатів Америки. Спочатку був парохом у Медісон, Ілл., аж до переходу на пенсію 1961 року. Поселився у Філядельфії і дальше працював капеляном Сестер Служебниць, аж до своєї смерти 1973 року.

Мої свячення та перше призначення

Коли я у 1918 р. перервав навчання в Духовній Семінарії в Перемишлі та прощався з нашим Владикою Йосафатом Коциловським, то він на прощання сказав такі слова: «Ідіть — сповніть свій обов’язок». Коли ж я повернувся з польського полону і заїхав до владики, щоб порадитись, що далі робити, то пригадав йому його слова: «Ідіть — сповніть свій обов’язок». Тепер я бажаю сповнити свій обов’язок до кінця. Владика врадувався таким моїм рішенням й прийняв без труднощів кінчати студії у скороченому реченці. Дня 31.7.1921 р. в катедрі св. Івана Хрестителя в Перемишлі я прийняв священичі свячення. З місця був призначений катехитом у школах Старого Самбора.

У Старому Самборі було тоді дві 7-клясові школи, хлоп’яча та дівоча та одна промислова вечірня школа. Крім того, до мене належали ще дві школи у Стрільбичах, що є 3 км. від Старого Самбора. Я навчав релігії та рідного обряду понад 500 дітей. Як кваліфікований катехит я був оплачуваний вповні Шкільною Кураторією. Але наперед треба було зложити приречення, що буду сповняти вірно та лояльно свої обов’язки супроти польської держави! З болем на серці прийшлось погодитись з тим зарядженням воякові УГА, але Владика Йосафат мене переконав, що для добра нашої Церкви та для добра наших дітей — таке приречення треба зложити. Так розпочав я свою працю катехитом для нашої шкільної молоді.

Праця важка й відповідальна

Праця катехита була не лише відповідальна за виховання та долю наших дітей, але важка з уваги на всякі намагання поляків завести не лише польську мову в наших школах, але й польського духа. Загальна настанова в Кураторії була, «що діти в школі мають не лише вживати польську мову але й думати по-польськи…». Під час візитації інспектори не лише провіряли систему та зміст навчальної програми, але вдавались до таких прийомів, як контроля книжок у бібліотеках, а навіть приватних у дітей. Я був свідком, коли інспектор особисто вирвав листок з молитовника, де була молитва за Україну «Боже великий…» і наказав учителеві повиривати сторінки з усіх молитовників. Знову ж учителька полька в українській школі змушувала дітей, коли мене не було, молитись по-польськи та співати «є дамі зємі сконд наш руд…». Діти мали до мене повне довір’я, тому з тими справами прибігали до мене й просили про пораду. Моє становище, як державного катехита було дуже складне. Скажеш, що думаєш, — попрощайсь зі школою, а кривити душею не годилося також. Я радив дітям — співайте, як вимагають, але думайте по-своєму, по-українськи.

Коли ж та сама вчителька забороняла дітям хреститися три рази, бо «це соромно, по-простецьки», то я таки запротестував і вніс офіційне зажалення, що вчителька вмішується у не свої справи, у справи навчання Закону Божого та нашого обряду. За 20 років праці я здобув собі як серед дітей, так і серед міщан повне довір’я. Реакцією з польської сторони (може й згадана вчителька) був донос до Львівської Куратори: «Ксьондз Дашо єст комуністом та так виховує школьне дзєці».

А як виглядала праця моя в школі

Відносно програми катехизації шкільних дітей, то я притримувався вповні програми Єпископського Ординаріяту. В неділі та наші свята під проводом чергових учителів проводив півгодини екзорти (катехизація) у школі, а потім всі йшли до церкви на Службу Божу. Під час Служби Божої співав шкільний хор під дириґентурою учителя. А тому, що українська мова в шкільній програмі була упосліджена, то на лекціях релігії ми читали уривки з Біблії, щоб діти набирали вправи, як теж розучували церковні пісні та виучували напам’ять важливіші молитви чи правди віри. Після Богослуження, якщо була можливість, я пояснював призначення церковного утвару, іконостасу та ікон. Дома я заклав дитячу бібліотеку, з якої кожної суботи молодь могла користати, позичати. Поволі національна свідомість зростала.

Перші культурні імпрези У 1923 р. силами школярів я влаштував Шевченківський концерт, що додало відваги іншим нашим товариствам почати культурну працю. Пізніше силами самих школярів влаштував я ще кілька театральних вистав у залі Просвіти для ширшого громадянства. Як катехит на державній посаді, я мав подвійно важку ситуацію. Завжди мусів оглядатись, щоб не переступити законом дозволеного, щоб не наразити ні школи, ні себе на переслідування. Але перед очима завжди стояли й до праці заохочували ті сотні нашої молоді, що поволі ставали до праці на народній ниві вже як дорослі.

Для розваги та спорту Околиці Старого Самбора — це Бойківщина, гориста та лісиста. Знамениті терени для лещатарства. При допомозі одного з вчителів, який покінчив курс ручних робіт у Варшаві, ми почали виробляти лещата. Зразу самі почали відбувати короткі прогульки, а за нами потяглись школярі, що також самотужки майстрували собі лещата та саночки. Дооколичні гори та горбки вкрились дітворою, що вганяли навперейми з морозним вітром.

В пізнішому зорганізовано лещатарський клюб та навіть влаштовувано лещатарські змагання, які втішались численною публікою. Літом я організував шкільні прогульки з навчальною програмою. Чи то до гори князя Данила, чи до Спаса, чи на Спаський Камінь. Між дітьми були такі, що ще ніколи не їздили поїздом, тож переїзд із Старого Самбора до Тершова, що коштував пару грошів, для них було цілим пережиттям та радістю. Під час усіх тих прогульок завжди я приготовляв цікаву гутірку чи з історії, чи з природознавства, чи з географічним підкладом, а все пов’язані з нашими релігійними традиціями та звичаями.

Свято Серця Христового в Лаврові

Якось зговорились ми з ігуменом Модестом Пелехом, щоб провести велике окружне Свято Серця Христового у манастирі в Лаврові. Було це 1933 року, після славної пацифікації та загального пригноблення. У підготовку того свята вклали ми чимало труду й мусіли перемогти сотки всяких перешкод. До співпраці ми притягли всі села Старосамбірщини та Турчащини. Кожне село мало прибути на означений час до Старого Самбора із своїми парохами, шкільною молоддю та прапорами. Із ринку у Старім Самборі зорганізовано процесію, яка вирушила до Лаврова, щоб у храмове свято св. Онуфрія відбути там окружне свято. Раділо серце Владики Йосафата на вид тисяч бойківських дітей та численних прочан, що зібралися для вшанування Серця Христового у Лаврові. Святу Літургію целебрував сам владика, а чудову проповідь для дітей виголосив наш золотоустий о. Іриней Назарко. Після церковних урочистостей відбувся концерт під відкритим небом, у якому взяли участь хори із Старосамбірських шкіл під диригентурою учителя І.Вовчика. Після закінчення концерту приявні вітали свого владику із його 60-літтям.

До Кураторії пішов черговий донос: «Ксьондз Дашо зорганізовал мобілізаціє в бойкуф». Тим святом Христового Серця відновлено давню традицію Лаврівського манастиря, що від давен давна був осередком рідної віри та плекання рідної мови на цілу Бойківщину. Руська школа при манастирі існувала від 1789 року. Коли Галичина топилася у заливі польськости, навіть у наших церквах, то Підкарпаття ввесь час було твердинею рідного духа та рідної мови.

Пам’ять борців за волю України

Щоб зберегти традицію наших Визвольних Змагань та вшанувати пам’ять тих, що загинули в обороні наших прав, гурток конспіраторів рішив на 1 листопада 1923 року висипати символічну могилу біля церкви та поставити пам’яткового хреста. Перед Першим Листопада така могила була вночі висипана біля церкви, а на ній високий дубовий хрест з таблицею в пам’ять поляглих. До мене звернулися ініціятори, щоб таку таблицю я поміг їм виготовити. На таблиці був випалений тризуб і напис «Борцям за волю України». Та поляки не заспокоїлись. Восени 1924 року зайшов до мене особисто комісар поліції та показав доручення з Воєвідського Уряду у Львові, що таблиця має бути стягнена, бо напис «Борцям за волю України» не відповідає фактичному станові — нема такої держави. А що ми були в добрих відносинах, то він порадив мені таблицю зняти з публічного місця добровільно, щоб не дразнити поляків, які можуть знищити зовсім. Після наради ми таблицю зняли і примістили її у церкві, при дверях. А під час Листопадової Панахиди приміщували її на символічній могилі в церкві.

Смичкова оркестра

Користаючи, що у школі працював здібний диригент, Іван Вовчик, який диригував шкільним хором, ми зорганізували смичкову оркестру, складену із здібних і музично обдарованих учнів. Складалася вона із 18 музикантів. З уваги, що діти до мене мали довір’я, а я мав серед них пошану, прийшлось мені стати ще головою тої оркестри, хоча я був вже головою хору та аматорського гуртка. Наші мистецькі ансамблі влаштовували свої виступи не лише у Старому Самборі, але часто виїздили по селах і містах. До замітніших треба згадати три виїзди до Дрогобича, двічі до Добромиля, раз до Самбора та на свято Серця Ісусового до Лаврова. Тепер диригентом хору став учитель Д. Мінчак, який постійно виступав з дитячим хором у церкві та часто у залі Просвіти. У Самборі ми брали участь у ювілейних святкуваннях М. Лисенка.

Українська захоронка

Хоча була вона зорганізована зразу після війни, та до моїх обов’язків входила також духовна опіка над нашими маленькими. Захоронку вели Сестри Служебниці, які своєю працею поза захоронкою здобули собі загальну пошану та признання від міщан. Вони ж бо вщіплювали дітям любов до Бога та вірність своєму народові, з якого вийшли. Часто ми відвідували захоронку з нашим шкільним хором у час Різдва, Великодня, де школярі приносили якісь дарунки своїм молодим товаришам.

Повінь завдала чимало шкоди

Мене обрано головою Допомогового Комітету Потерпілим від повені. А наш неурегульований Дністер завдав таки поважні шкоди людям. Збірка фондів для потерпілих українців випала задовільно. Порозділювавши потрібну допомогу після встановленого наперед роздільника — ще чималі фонди залишились в касі. Щоб гріш не змарнувався, ми закупили парцелю землі біля ринку та розпочали будову крамниць-кіосків. Поляків і це заболіло, що українці опановують центр міста. Один з бувших старостів раз сказав до мене: «Якби я зараз був старостою, то я ніколи не дозволив би будувати тих крамничок в ринку». А наші міщани та проворніші люди із сіл повідкривали собі в ринку маленькі крамнички. Місто ставало чимраз виразніше українським.

Музей «Бойківщина» у Самборі

Хоч я не належав до основників того музею, але як родовитий син Бойківщини і по батькові, і по матері, я ввесь час відчував спорідненість і з нашими бойківськими горами із кришталевим Дністром та звичаями бойків, які з найдальших закутин прибували зложити поклін своїй Бойківській Богоматері у Самборі. В такому дусі я виростав і тою красою сповнялась моя душа. А коли я став душпастирем у Старому Самборі, я глибоко відчував вдячність до Божого Провидіння, що саме серед своїх бойків мав змогу проповідувати Слово Боже і любов до свого рідного.

Тому, з хвилиною, як я став катехитом у Старому Самборі, я став також прихильником та збирачем всякої старовини, яку створила працьовита рука бойка. Ось декілька речей, які мені вдалося придбати для нашого Музею в Самборі.

  • Зуб мамута, знайдений під час купелі в Дністрі, що важив 5 фунтів.
  • Сокільський прапор, під яким старосамбірці маршували на Сокільському здвизі у Львові у 1914 році. Прапор виконаний жінками Старого Самбора дуже майстерно. Ввесь час переховувався від ока польської поліції в бані церковній.
  • Ікону св. Кузьми та Дам’яна з перед 300 років, мальовану на дошці, збережену у дочерній церкві в Буневичах біля Добромиля.
  • У тій самій церкві на стриху я знайшов багато всяких старих речей, там закинених. Дерев’яні свічники дуже старі, калатала та дуже цікаві щипці до вугілля. Також я там знайшов підручник лікарський без обкладинки, писаний латинською мовою. Директор Музею Бойківщина дуже ним втішився, бо це був свого рода унікат на наших землях. Музей «Бойківщина» робив у той час надзвичайно важливу роботу для усвідомлення національного бойків та до повного зрівняння з рештою українців, бо вороги старалися бойків принизити як темних, некультурних хлопів, напівдиких.

Перебираю додатково опіку над Бачиною

До своїх шкільних обов’язків я погодився перебрати під свою опіку село Бачина, що 3 км. від Старого Самбора. А ця опіка була не лише важлива, але й конечна. Бо саме поляки розпочали свою наполегливу акцію для сполонізування нашої старої шляхти у своїх «Колах Шляхти Загродової». А Бачина була шляхецького походження. Ксьондз Мойденскі своїми науками, обіцянками та підкупством бідніших, старався переманити на римо-католицизм. На перешкоді цій акції станула наша церква, наша 7-клясова школа в Старому Самборі, Просвіта та інші установи. Тому я радо погодився заопікуватись тим селом та церковцею священномученика Йосафата. Я полюбив тих людей та це село, й коли упокоїлася моя мати Марія, яка жила при нас, то саме в Бачині я її похоронив, так як вона собі сама бажала.

За німецької окупації я дальше помагав у Бачині. А щоб покласти край полонізаційній праці, я заохотив місцевих людей здвигнути твердиню українства — новий великий дім Просвіти. Українське Товариство Інженерів у Львові виготовило проект, і у 1942 році дім здвигнено при великому здвизі довколішніх людей. У домі була велика театральна заля, два гардероби, світлиця для читальняних потреб та сходин людей, кухня, кооператива та магазин. А нагорі гостинні кімнати для гостей. Будову вдалося довершити швидко завдяки допомозі інженера Петра Савдика, посадника Старого Самбора, який дозволив використати звезену цеглу більшовиками для будови казарм. Сам інженер Савдик згинув під Бродами в Дивізії.

Солтис Бачини Атанас Ігнатович керував будовою та всякими доставами. 19.7.1943 р. довершено посвячення дому в приявності голови УКЦ д-ра Костя Панківського і ред. М. Добрянського.

Друге нашестя більшовиків

Після втрати сина та особистих поневірянь під час переслухань я не мав вже сили жертвувати решту родини й себе. Рішили ми виїхати на Захід. 25 липня 1944 р. ми попрощалися з останнім клаптиком нашої землі та опинилися в німецькому переходовому таборі Штрасгоф під Віднем. Там перебули ми у жахливих умовинах три тижні. Потім нас перевезено до Бреслав’я на Шлеську, де завдяки опіці німецького єпископа нами зайнялась німецька секція «Карітас». Там нам приділено помешкання та приділено харчові картки.

Там мені вдалося пов’язатись з нашим візитатором о. д-ром Петром Вергуном, і він скерував мене на душпастирську працю серед наших переселенців в єпархії Ротенбург у Віртенберґії. При тому я мав також дозвіл обслуговувати німців у римо-католицькому обряді. Так у серпні ми опинилися у Ротенбурґу над Некаром. Місцеві сестри, які вели заклад глухонімих дітей, примістили нас у тому заведенні. Але посадник Ротенбурґу, затятий нацист, загрозив нам, що вишле нас як непотрібних, до кацету. Місцевий німецький єпископ дав нам скерування до села Еннабауерн до римо-католицького священика Кульмуса. Сповняючи обов’язки душпастиря для біженців, я набавився запалення легенів в зимі 1944 р. та пролежав у шпиталі у Мінсінген до 14.3.1945 р.

Упадок Німеччини й що далі?

Після капітуляції Німеччини я опинився з родиною в таборі Д.П. в Новому Ульмі. Цей табір своїми впертими інтервенціями заснував полк. Долуд, старшина Армії УНР. Але ще до заснування того табору я жив приватно та сповняв обов’язки душпастиря біженців так греко-католиків, як і православних у церкві св. Юра за згодою місцевого єпископа. В тому також часі я зорганізував курси навчання релігії для 18 учнів так католиків, як і православних у розбитій пивниці. Коли ж засновано табір Д.П. під проводом полк. Долуда, то мене запрошено до управи. Наладнано всякі референтури й свою поліцію, щоб мати охорону від напасливих візит більшовиків.

Таборові церкви та школи

У таборовому гаражі ми влаштували нашу та православну церкви. Очевидно як престіл, так і все влаштування було виконане в нашому стилі, різьблене. Мені довелося зорганізувати різьбарський варстат, де я сам вчив різьби, інкрустації в першу чергу для потреб церкви, а пізніше як для дарунків чи для комерції, роблено всякі касетки, рямці до образів, хрести інкрустовані тощо.

Наша Таборова Рада заклала такі школи:

  • Вселюдна школа із 81 учнями
  • Реальна гімназія із 152 учнями, хлопців та дівчат
  • Матуральні курси для 18 учнів.

Таких матуральних курсів за час існування табору від 1945 до 1949 р. відбулося 5, а іспит зрілости склало 59 матуристів та матуристок. Праця, зокрема у школах, була важка, брак підручників, брак навчальних програм, достосованих до обставин, та дуже різноманітний учительський склад.

Таборовий Пласт

В таборі попри школи відновлено також працю Пласту. Хоч я не мав досі діла з Пластом, але як активний у шкільництві та вихованні молоді, я старався бути помічним і в цій ділянці. Враз із пластунами ми відбули дві прогульки до Ділінген, на виставку самодіяльности та на Свято Весни, а три в гори до Оберсдорфу. Там у одного священика я знайшов Плащаницю, яку він як вояк німецької армії знайшов у Галичині біля розбитої церкви (назву села призабув). Ця Плащаниця висіла над його ліжком, як прикраса стіни. Він обіцяв, що як Україна буде вільною, то він цю Плащаницю поверне на своє місце.

Ватиканська посвідка рятує від вивозу

У той час в Німеччині під американською окупацією безкарно розгулювали більшовики і виловлювали наших людей та вивозили «на родіну». Обслуговуючи наших людей поза табором, я часто мусів віддалятись з табору, де ми почували себе доволі безпечно. Але поза табором грозила справді небезпека. Отож, за порадою нашого місцевого єпископа мені виставлено ватиканську посвідку, яка звучала так: «Ватиканська Місія Секція у Ульмі — Німеччина. Цим стверджується, що Дашо Станислав, нар. 1891 року в Самборі, є католицьким священиком східнього обряду, має доручення виконувати духовні потреби осіб української національности в околиці свого замешкання. П. Контінелі Джюзепе Ульм 9 жовтня 1945 Ватиканська Місія — секція Ульм.»

Отже, в тому часі моя праця зосереджувалась на таких ділянках:

  • Організація релігійної опіки в таборі та в околиці
  • Катехизація дітей по таборових школах
  • Участь в організації таборового життя як член Таборової Ради
  • Допомога в праці Пласту
  • Організація столярсько-різьбарського варстату
  • Нав’язання добрих відносин з місцевими священиками-німцями.

III. Кінець таборів — виїзд за океан

Вже від 1948 р. почалися виїзди з табору наших людей до Америки. Табір сповільнював свою розбудову, школи тратили своїх учнів та вчителів. Врешті і ми отримали афідавіт від єп. К. Богачевського, мого бувшого професора з Духовної Семінарії в Перемишлі. 3.3. 1950 р. у Бремені ми всіли на пароплав «Генерал Горсей» та щасливо побачили Статую Свободи в Нью-Йорку 11.3.1950 року. Від єп. Богачевського я одержав доручення як сотрудник хворого о. Стиранки у Боффало. Та недовго прийшлось побувати у Боффало із його славним на ввесь світ водоспадом. Вже восени 1950 р. мене призначено парохом у Медісон, Ілл., де я провів повних 11 років аж до відходу на пенсію.

Праця у Медісон

Почав я від віднови занедбаної церкви. Влаштував гарний іконостас, прикупив нові лавки, поставив новий престіл із мармуровим кивотом. Потім почалась віднова церковної залі та прикупив сусідню ділянку для потреб всяких церковних імпрез — фестинів, здвигів тощо. Розпочав теж влаштовувати показові богослуження для запрошених римо-католиків, які зовсім не знали про наш обряд. Ці богослуження теж сильно підносили на дусі наших людей. Щороку ми влаштовували богослуження (різні) для римо-католицьких семінаристів, зацікавлених нашим обрядом, з пікніками на площі. У 40-ліття існування парафії влаштовано величаві святкування з візитою нашого Преосвященного та видано з тієї нагоди добре опрацьовану Пропам’ятну книгу парафії в Медісон.

Пенсія

Ще з часів Визвольних Змагань о. Дашо мав підірване здоров’я. Праця по таборах та фізична і психічна напруга стан погіршували. А вже запалення легенів у Німеччині знищило здоров’я до решти. Постійно на дієті, постійно під лікарським доглядом, маючи ледве 70 років, о. Дашо мусів податись на пенсію.

У 1961 році переїздить з родиною до Філядельфії, де має багато знайомих та осідок правлячого єпископа, купує хату та допомагає Сестрам Служебницям як їхній капелян. Щоденно править Службу Божу для них та уділяє порад та духовну поміч до самої своєї смерти у 1973 році. Вказівка єп. Йосафата Коциловського, дана перед вступленням богослова до Галицької Армії — «Ідіть — сповніть свій обов’язок» — була дотримана до кінця. Душпастир, катехит, капелян до останніх своїх днів сповняв вірно свій обов’язок.

Ці спомини опрацював сьогодні вже покійний В. Гоцький,
додавши до них вступ і кінцевий абзац.
Спогади о. С. Д. були у його посіданні.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>