Як Бог дасть, за кілька днів виїжджаю до Львова на Синод Української Католицької Церкви. Багато священиків та вірних особливо палко зацікавлені, що повинно бути зроблено для здійснення цієї цілі, яка триває майже чотири століття, — повного встановлення та визнання патріярхату. Ця справа близька серцю кожному ієрархові нашого Синоду, і тому радився із досвіченими священиками й мирянами та кваліфікованими знавцями і сам застановлявся над цим. Здається, що тепер є час представити всім зацікавленим мої міркування, бо це відноситься до нас усіх. Пишучи це, маю тут на увазі справи та події, але не осіб.
Проблема території
Відколи Українська Католицька Єпископська Конференція була під проводом Митрополита Константина (Богачевського) у Філядельфії, в 50-х роках1[1] виринуло питання українського патріярхату з одним і тим самим застереженням. Як Католицька, так і Православна Церкви стояли на становищі, що патріярхату не можна створити поза власною територією. Ця «територія» не мусить конечно бути незалежною державою,[2] а Патріярхат не мусить відноситися до одної етнічної групи,[3] але він мусить мати визначене географічне місце, де він може мати свою сферу впливу. Папа Іван-Павло ІІ все готовий зробити дуже багато для добра нашої Церкви та шукати найбільш сприятливих обставин для канонічних принципів. Але Первосвященик Риму є сторожем традиції Церкви, і в цій справі Святіший Отець був зобов’язаний заявами Екуменічних Рад Першого Тисячоліття, які були зразковим періодом поміж Східніми Церквами й Римом.
Ця постійна відмова (Апостольського Престолу) викликала свого роду цинізм. Вкінці, не можна обмежувати українських католиків за те, що совєтська влада переслідувала нашу Церкву, — то в чому є причина, що відмовляли нам те, чого наш Верховний Архиєпископ, Синод і так багато священиків і вірних вважали за конечне? Дивлячись на минуле, ми певні, що всі, які мали з тим питанням до діла, старалися всіма способами зробити все можливе й найкраще для Церкви, до речі в тяжких і складних умовах. Ми не сміємо забувати. Молимося за всіх та просимо всіх до взаємного самопрощення.
Не було підстави на цинізм. У ранньому листі до Патріярха Йосифа[4] Папа Іван-Павло II писав, що осягнення свободи Церквою в Україні буде першим конечним кроком до повного патріярхату. Бувший Архиєпископ-Кардинал Кракова, новообраний Папа Риму Іван-Павло II через особисті контакти був близько обзнайомлений із ситуацією в Україні. Його
Святість знав, що переслідувана Церква — не ілюзія, а дійсність і потребує негайної допомоги. Святіший Отець також здавав собі справу з того, що коли Церква відродиться в Україні, стремління до патріярхату стануть набагато сильнішими. Тому поради Папи Івана-Павла II кардиналові Сліпому були чудові, а пастирська опіка, яку уділив нам Святіший Отець у критичних роках, під час яких досягли ми легалізації нашої Церкви, була вирішальною.
Тепер справа «території» є вже поза нами. Церква в Україні вже не є в катакомбах. Тлінні останки св.п. Патріярха Йосифа спочивають у крипті св. Юра. Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський, живе на терені того Собору. Тисячі парафій служать мільйонам мирян. Ніхто нам знову не скаже, що є якась «територіяльна» перепона до патріярхату.
Але це ще не є вповні відповідь на питання, що властиво є патріярхальна територія. Є такі, які вважають, що вона повинна обмежитись лишень до кордонів України. Інші вважають, що треба бодай додати Перемишльську єпархію в Польщі[5], ще інші додати Білорусь або навіть Росію[6] та Сибір. Менш сприятливо, але є і такі, які вважають, що патріярхальна територія повинна обмежитися виключно до Галичини! Свята Столиця просила нас уважно простудіювати це питання на Синоді та предложити конкретну пропозицію географічного визначення патріярхальної території, сперте на історичних, канонічних та пастирських основах.
Державна самостійність
Як я згадав раніше, Патріярхат не конечно вимагає визначеної самостійної держави. Але з українцями ці дві цілі були тісно пов’язувані. Останніх кілька десятків років багато людей старалося просувати можливу українську незалежність з визнанням ідеї патріярхату. Події нас перескочили, Україна стала самостійною і незалежною, скорше, як ми цього сподівалися. Тепер українці-патріоти мусять бути готовими помагати як тільки можна і підтримати, щоб вдержати цю самостійну, незалежну Україну, для добра якої ми вже так довго і послідовно працюємо.
До деякої міри це злагіднило натиск на Патріярхат. Ті, які більш зацікавлені світською політикою, можуть тепер працювати безпосередньо у цій ділянці. Наші старання до патріярхату вільні продовжувати церковними шляхами.
Кодекс прав
Папа Іван-Павло II проголосив Канонічне Право Східніх Церков, які сперті на основі старинних законів християнського Сходу. Ці закони — це крок вперед для нашої Церкви у різних відношеннях. Одне з найважливіших його основ — це представлення структури патріярхату. В тих законах в подробицях представлена патріярхальна система. Я б дуже бажав бачити українських католицьких спеціялістів і науковців, щоб вони видали праці та популярні пояснення до цієї частини Законів Східніх Церков, щоб нам показали, як ми, на різних своїх становищах, могли практично здійснювати Патріярхат.
Останні наради Синоду, що відбулись у травні 1992 p., зробили декілька кроків до тієї цілі. Синод затвердив Патріяршу Курію та вибрав членів Постійного Синоду. Синод вислухав та прийняв звіт про відокремлення Патріяршої Канцелярії від Канцелярії Галицької Архиепархії.[7] Кодекс вимагає такого відокремлення, і так є у всіх Східніх Католицьких Патріярхатах. Так є у і Римі, де Папська Курія чітко відокремлена від Канцелярії Римської Архидієцезії.
Християнська єдність
Від перших старань за патріярхати, ще у ХVІІ столітті, під час правління Митрополита Петра Могили та Митрополита Йосифа Вельямина Рутського, найбільшим стремлінням цього руху було об’єднання поділеної Київської Церкви. Це лишається нашою ціллю на сьогодні. Перший Синод, скликаний після легалізації нашої Церкви в Україні, не помилково, а з розмислом запросив нашого улюбленого брата, Владику Всеволода (із Скопеля) звернутися до Синоду з важною темою християнської єдности. Звернення до нас Владики Всеволода було друковане в багатьох мовах,[8] мало надзвичайно позитивні відгуки. Вірні в Україні спрагнені екуменічного поступу.
Наш Єпископський Синод благословив неформальні розмови поміж зацікавленими ієрархами та богословами Екуменічного Константинопольського Патріярхату та українськими католицькими ієрархами і богословами. Я предложив Синодові повний звіт цієї Київської Студійної Групи, яка вже успішно стрічалася чотири рази та плянує продовжувати свої зустрічі. Просимо всіх молитися, щоб Бог благословив ці зусилля та всі інші старання, які сприяють розвиткові Київської Церкви.
Варто повторити наше стремління: дійти до одного патріярхату в Києві, повноправного і без компромісу «православного у вірі і католицького у любові», як ми почули від надзвичайно гарного вислову Святішого Отця Івана-Павла II. Молимося і робимо всі старання, щоб цей один Православно-Католицький Патріярхат був у повній злуці з Римською Церквою, здвигненою мучеництвом святих Петра і Павла, та у повній злуці з нашою історичною Матір’ю-Церквою Константинопольською, заснованою св. Андрієм, перше покликаним з апостолів, який благословив Київські гори, на яких тепер стоїть Київ. Ми не хочемо ділити українських християн та не хочемо зривати цих зв’язків віри та любови, що єднають нас із Вселенською Церквою.
Це широка, амбітна та далекосяжна мета, гідна українських християн, які у цім столітті пролили ріки крови за вірність Ісусові Христові та Його Святій Церкві. Мученики моляться за нас перед Божим престолом. Нам тільки треба долучити наші молитви. Ті наші стремління згідні з волею нашого Спасителя. Будьмо терпеливі з Богом, сильно вірмо в Бога, а Господь знову здивує нас вислуханням наших молитов. Цинізм не для християн, як я вже згадував вище, цинізм не оправдав себе у минулому. Нема причини на цинізм і тепер. Ми мусимо бути реальними, оптимістичними християнами і стреміти до високих подвигів з християнським довір’ям[9].
Наша християнська віра повчає нас, що ми, співпрацюючи з Богом, мусимо мати віру в Бога. Так, наприклад, ми стремимо до християнської єдности, але ми не можемо знати, коли ми це досягнемо, тому що правдива церковна єдність — це дар Божий. Її не можна осягнути політичними переговорами, як, скажім, якийсь договір між воюючими державами. Але ми можемо приспішити цей дар, якого шукаємо від Бога, простеляючи до нього шлях, працюючи із послідовним зрозумінням, що справа в Божих руках, але що Бог вимагає нашого труду і нагороджує наші зусилля навіть тоді, коли ми не все здаємо собі з цього справу.
Сам Синод дає нам добрий приклад. Патріярх скликує Синод, Паріярша Курія і Постійний Синод приготовляють його порядок нарад. Єпископи присилають звіти та пропозиції[10]. Ми кооптуємо різних досвічених фахівців, яких може бути нам потрібно, і запляновуємо час та програму. Але, як зібрання починається, ми співаємо гимн Вечірні на Квітну Неділю: «Сьогодні Святий Дух зібрав нас разом». В історії Церкви бували незаконні Синоди та незаконні збори. Вони залежали тільки від людей. Правдивий Синод зібраний Святим Духом. Для цього, звичайно, ми уповаємо на Бога.
Наша надія
Чекаю так само нетерпеливо, як кожен з вас, щоб завершився наш Патріярхат. Моє серце прагне видвигнення на престіл Св. Софії в Києві одного Патріярха разом із Папою в Римі, екуменічним Патріярхом у Константинополі, разом із Східніми Патріярхами, провідними єпископами, священиками, монашими чинами та вірними в радіснім «Аксіос», що лунатиме з українських сердець по цілому світі. Бог лишень знає, коли це буде, але вірю, що ця благородна хвилина прийде. Але прийде вона багато скорше, якщо ми всі будемо спільно співпрацювати, молитовно і в єдності, щоб це досягнути.
[1] Часто забуваємо, що наші єпископи піднесли це питання, як також наші репрезентанти Підготовчої Комісії до Другого Ватиканського Собору; їхні намагання уможливити появу цього у нарисі, який з часом постав як Декрет про Східні Католицькі Церкви.
[2] Антіохійський Патріярхат не має особливих зв’язків з якою-небудь незалежною державою.
[3] Патріярхат Александріївський служить грекам, арабам, коптам, кенійцями, угандцям, етіопцям і т.д. Його «територія» — це континент Африки.
[4] Історія не відбере Йосифові Ісповіднику титул Патріярха, хоч Його Святість не дожив до повного визнання патріярхату.
[5] Фактично нам належиться повна Митрополія в Польщі, на це е досить парафій та мирян.
[6] Тому, що Рим узнає Московський Патріярхат як «Церкву-Сестру», це може бути проблематичне. Але, без сумніву, ми маємо право і обов’язок надати повну душпастирську опіку та послуги українським католикам у Росії (так як Москва має таке саме право для російських православних в Україні чи навіть у Римі). Одиноке питання — це структура і спосіб.
[7] Називаємо Львівською Архиепархією, тому що митрополити проживали у Львові останніх кілька століть, але це не правильна назва.
[8] Навіть друковане у католицькім журналі в Індії.
[9] Сьогодні, коли діялог поміж Православною і Католицькою Церквами продовжується по цілому світі, було б не до подумання, щоб українські католики та українські православні не шукали всіх можливостей, щоб загоїти наші непорозуміння.
[10] Заохочуємо священиків і мирян надсилати свої зауваги та прохання до своїх єпископів або прямо до Синоду.
