Хай буде вільно мені, як колишньому редакторові журналу «Патріярхат» і членові управ Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) і Українського Патріярхального Товариства у США, долучитись до глибоко вдумливих прощальних промов, і в такому самому дусі написаних, незчисленних пресових повідомлень, статей і посмертних згадок з приводу відходу у Божі засвіти Світлої Пам’яті Їх Святості Любомира, що переставився 31 травня 2017 р. , сказати: «Прощай, прощай у Божу безповоротну вічність».
Це був початок шістдесятих років (1963), після несподіваної появи у Вічному Місті – центрі Христової Церкви – Римі, 18-літнього в’язня, Ісповідника Віри, Києво-Галицького Митрополита Йосифа Сліпого, якого поява у вільному світі, сколихнула світову опінію. Ці роки стали також початком нашого знайомства і дружньої співпраці, а також спільної журби за долю і майбутнє Української Греко-Католицької Церкви, з Їх Святістю Патріархом Любомиром, як священиком-душпастирем, ігуменом, архимандритом, провідним членом Львівського Крилосу у Римі.
Це був час, коли про долю «мовчазної» Церкви у ватиканських колах часто говорили «про нас, але без нас». Отець Любомир Гузар жив у вирі цих подій, серед найближчого оточення Патріярха Йосифа і добре орієнтувався, як і куди віють вітри ватиканської «Остполітік».
До Риму о. Любомир прибув у 1969 р. , щоб поглибити студії, які завершив докторатом богослов’я у 1972 р. Рим мав значний вплив на подальший життєвий шлях о. Любомира. Викладав він у Папському місійному університеті «Урбаніана» та Українському Католицькому Університеті, що його оснував світлої пам’яті Патріярх Йосиф. Саме тут останній звернув особливу увагу на о. Любомира. У 1972 р. о. д-р Любомир вступив до монастиря Студійського уставу. Патріярх Йосиф довірив йому обитель студитів, призначивши ігуменом монастиря у Кастель-Ґандольфо. У 1977 р. у згаданому монастирі Патріярх Йосиф таємно висвятив трьох отців на єпископів, з призначенням для України. Ними були: о. Любомир Гузар, о. Іван Хома і о. Степан Чміль. Правдою є, що Ватикан не визнав їх єпископами, але свячень не заперечив. У 1978 р. Патріярх Йосиф надав о. Любомирові титул архимандрита студитів. На Надзвичайному Синоді УГКЦ, що відбувся 1980 року в Римі, і який був скликаний Святішим Отцем Папою Іваном Павлом ІІ та Патріархом Йосифом для вибору коадютора для Блаженнішого Йосифа, головним кандидатом Патріярх Йосиф проголосив о. Любомира, хоча остаточно було обрано владику Мирослава Івана Любачівського.
Архимандрит Любомир часто відвідував братів студитів у США й Канаді та при цій нагоді відвідував мене, як редактора журналу «Патріярхат», у канцелярії НТШ. Ділився новинами, подіями і планами патріаршого оточення. Після зустрічей, за домовленістю, ми відвідували пані Галину Кілляр, якої син Роман був ченцем-студитом у Римі, і яка гостила нас смачними варениками.
Мав я щастя бути гостем і у прекрасній обителі студитів у Кастель-Ґандольфо. Там побачив, що архимандрит Любомир є не тільки дбайливим духівником, а й бездоганним господарем монашої обителі. Тут ченці, на чолі з о. Любомиром, займались не тільки духовними роздумами і моліннями, а й сільським господарством, вирощували ярину, яку о. Любомир особисто доставляв для Патріаршого двору на Віа деі Монті у Римі та обителі Святої Софії на Віа Боччеа. Трапеза у ченців була смачна, особливо хліб, який неможливо було перестати їсти. Цю взірцевість, творчу настанову і молитовну життєрадісність ченців-студитів, слід завдячувати розсудливому, спокійному і багатотрудивому о. Любомиру.
Неодноразово о. Любомир, на прохання нью-йоркського відділу Патріярхального товариства виступав з доповідями, які завше були цікавими і збирали численних слухачів. Українська громада метрополії НьюЙорку, та й не тільки, знала о. Любомира, як вдумливого священика-проповідника, з його цікавих проповідей у відпочинковій оселі Українського Народного Союзу – «Союзівці», а також у літніх оселях молоді – Пласту і СУМ-у. Запам’ятався мені один з вечорів на якому доповідали о. Любомир Гузар та отець Ткачук з Української Православної Церкви. Виступи стосувались теми екуменізму, себто зближення Української Католицької й Української Православної Церков. Це було, після ІІ Ватиканського Собору, коли Вселенський Патріарх Православної Церкви Атенаґорас обійнявся з Папою Павлом VI поцілунком миру і любові і зняли взаємні анатеми. Отець Ткачук вказував на труднощі у зближенні Української Православної і Української Католицької Церков, згадуючи убивство св. Йосафата Кунцевича, питання «філіокве» у Символі віри й інше. В той час о. Любомир більше наголошував на тому, що нас єднає: спільному обряді та традиціях.
У 1993 році архимандрит Любомир залишив Рим і повернувся в Україну, до княжого города Лева, який у 1944 р. , з волі батьків покидав, втікаючи чим далі від більшовицького пекла, у невідоме, на Захід. Це був нелегкий шлях. Приходилось, майбутньому Патріархові Любомиру, виростати і формувати свій світогляд на руїнах жорстокої Другої світової війни. Спершу в Австрії, Відні, а згодом у Зальцбурзі. Тут, у таборовій гімназії, здобув середню освіту. 1949 року разом з батьками емігрував до США. Згідно з особистим бажанням Любомир поступив до Малої Духовній Семінарії у Стемфорді, штат Коннектикут. Зразу по тому вступив на студії до Колегії св. Василія Великого, де у 1954 р. здобув ступінь бакалавра. Далі продовжував вивчати богослов’я в Католицьких університетах Вашингтона і Нью-Йорка – Фордгаму. Сьогодні в університетській каплиці красуються портрети кардиналів – випускників Фордгаму і серед них також портрет кардинала Любомира. Любомир, як випускник Великої Духовної Семінарії св. Йосафата, у 1958 р. , одержав ліценціат богослов’я. Опісля прийняв єрейські свячення, які звершив владика Амврозій Сенишин. Нововисвячений єрей Любомир священнодіяв у Стемфордській єпархії як успішний богослов-проповідник, учитель і префект Семінарії св. Василія у Стемфорді.
Ще будучи юнаком, зі своїми друзями однолітками записався до Пласту і був взірцевим пластуном куреня «Червона Калина». Підтримував особисті дружні стосунки з колишніми гімназистами Зальцбурзької гімназії. Навіть, коли вже був на високому єрархічному становищі в УГКЦ, завжди був учасником з’їздів Зальцбурзької гімназії у «Союзівці» й особливих подій пластового куреня «Червона Калина».
Після майже півстолітньої еміграційної мандрівки о. д-р Любомир Гузар повернув на батьківщину з надбаннями: провідний богослов, член Львівського Крилосу, архимандрит студитів та єпископ, хоч тоді ще невизнаний. Святіший Отець Папа Іван Павло ІІ, 2 квітня 1996 р. , призначаючи о. Любомира екзархом Києво-Вишгородського екзархату, визнав його свячення. Водночас, владика Любомир став єпископом-помічником для Патріарха Мирослава Івана Любачівського, який помер 4 грудня 2000 р.
На Надзвичайному Синоді УГКЦ, 25 січня 2001 р. владику Гузара було обрано Верховним Архиєпископом – Патріархом Української Греко-Католицької Церкви. Сповнилась давня візія Патріарха Йосифа.
У червні 2001 р. Патріярх Любомир разом з Президентом Леонідом Кучмою величаво гостив надзвичайного Гостя-Паломника в Україні, Святішого Отця Івана Павла ІІ, спершу в Києві, а після у городі Лева.
Патріярх Любомир у 2005 р. відкрив нову сторінку в історії УГКЦ – повернув осідок Церкви туди, звідки у далекому минулому вона силою була усунена, до престольного города св. Володимира – Києва. Завдяки Патріярхові Любомиру, у Києві, на лівому березі Дніпра, вписався у прекрасну панораму київських храмів, Патріарший Собор Воскресіння Христового. Спершу там було споруджено каплицю для служіння, яку, на жаль, зловмисники спалили. Приходилось відправляти Літургії просто неба. На одній такій Літургії мені трапилось бути, а після закінчення я зустрівся з Блаженнішим Любомиром і запитав, чи відомо хто це зробив? «Звичайно відомо, але хай Господь їм простить», – сказав Блаженніший. Сьогодні Патріарший Собор УКЦ велично збагачує красу берегів Дніпра.
Пригадується ще одна особлива зустріч з Блаженнішим Любомиром на відпустовому місці, в сестер Василіянок у Словтбурґу, штату НьюЙорк, на святі Успіння Пресвятої Богородиці. Тоді владика Василь Лостен попросив мене зустріти Блаженнішого Любомира. Стою перед Блаженнішим: «Будь ласка, представте себе, бо я вас не бачу», – сказав він. «Микола Галів», – і далі все гладко попливло. При цій нагоді Блаженніший Любомир, несподівано для мене, вручив чудову, великого формату, у мистецькому виконані, Грамоту Вдячності за мою віддану працю на полі патріархального руху. Моїй радості не було кінця.
Цікавим Любомир Гузар був і для людей пера – журналістів, бо від нього вони могли завше щось особливого почути і з ним пожартувати. Він для кожного знаходив час. Навіть тоді, коли його здоров’я було підкошене і вже не бачив…, не відмовлявся від праці, не тільки у служінні Богу, а й у суспільно-громадській ділянці. Між іншим, тут можна назвати його участь у відомому колективі учасників «Першого Грудня». До його слова прислухалися всі, навіть його опоненти, але він їх сприймав з любов’ю. Пригадаймо, як Блаженніший Любомир на Революції Гідності, Господніми словами закликав «добро чинити». Він знав свої фізичні сили і відчував, що керму Церкви слід передати у більш надійні руки і попросив у Святішого Отця Бенедикта ХVІ про відставку. Після довгої призадуми, папа Бенедикт ХVІ 10 лютого 2011 р. задовільнив прохання Блаженнішого Любомира. Попри відхід від керма Церкви, він далі залишився творчо діючим і був маяком на лоні Христової Церкви і українського народу. Пройшов гідно достойно і творчо туземну мандрівку, записував книгу свого життя добрими ділами. Високо і міцно держав знамено Христа на славу Божу, для розвитку Христової Церкви і добро українського народу.
Хай же ці думки будуть моєю молитвою у пам’ять Їх Святости Любомира за спокій його душі. Нагорода його – у Небесах, у Всевишнього Триєдиного Господа Ісуса Христа.
Залишаюсь вірний у Христі Господі – Микола Галів
P. S. Miй доземний поклін з невимовною подякою Їх Святості Патріархові Святославу Шевчуку за молитовний, взірцево переведений Чин Похоронних богослужінь, які я прослухав з вогкими очима, починаючи від города Лева у храмі св. Юра, кінчаючи престольним городом св. Володимира – Києвом, у Патріаршім Соборі Воскресіння Христового, а також за всі прекрасно виголошені подячні слова для всіх і вся, що прийшли в імені Того, хто душею й тілом все був з нами – Їх Святості Любомира.
Микола Галів – нар. 1924 року у селі Літиня на Дрогобиччині. З 1977 по 2002 був головним редактором журналу «Патріярхат». Активний учасник українського патріархального руху в США.
