Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

КДБ, Російська Православна Церква і патріярх Пімен – уява й дійсність

Здається нам, що заголовок статті найбільш образово й змістово відповідає документам, які друкуємо нижче. У журналі «Ґласность», що друкується в Москві, у 13-му числі появились документи, в основному присвячені теперішньому патріярхові Піменові та Російській Православній Церкві, які подав полковник КДБ, тепер вже пенсіонер, А. Плєханов. Редакція не має повного комплекту цього журнала, тільки частину, себто документи згаданого автора у англійській мові. Переклад зроблено з англійської мови. Було б добре, щоб з цими документами запізнались ватиканські актори від «остполітік» і щоб могли сконфронтувати свою уяву з дійсністю. Водночас вважаємо, що є корисно запізнатись з тими документами також і нашим читачам. До цих документів редактор журнала «Ґласность» написав стосовний, довший коментар, у якому проаналізував ці проблеми. Редактор пише, що він «відчуває, що їх (розумій документів) публікація с особливо важна напередодні великого святкування 1000-ліття християнства Росії». Як бачимо, і редактор «Гласності» не може користуватись правдивими фактами. Він навіть не застановився над тим, що сама Росія чи Московія не існує ще тисячу років, то як може вона святкувати тисячоліття християнства Росії? Незалежно від цього в коментарі є висловлені цікаві думки по відношенні до Російської Православної Церкви та її ієрархії. Під кінець свого коментаря редактор «Гласності» твердить, що «випадок з ієрархією Російської Православної Церкви можна бачити, як золоте джерело матеріялів для атеїстичних нападів…». Справді, це є незаперечний факт.

Звичайно, ми не раз твердили, що Московською Православною Церквою керує Кремль, а точніше, відгалуження КДБ, яким є Рада для Релігійних Справ.

Кожна думаюча людина, що прочитає матеріяли, бачить брехливість твердження, що в Радянському Союзі Церква є відділена від держави або що кожний громадянин має право ісповідувати будь-яку релігію. Все це виявляється незаперечною брехнею. Не можна також виключати, що ці документи могли бути зфабрикованими! Але мусить бути для цього якась причина, яку трудно знайти, хоч подібні інформації і документи ми вже мали нагоду читати і перед тим, до яких ми мали деякі сумніви — чи вони правдиві. Тут маємо на увазі автобіографічну розповідь о. Михайла Гавриліва, що вийшла друком у 1987 р. в Римі, яка була реферована на сторінках журнала «Патріярхат». Дехто ставив питання, чи це не є провокація? Але те, що писав тоді о. Михайло Гаврилів, покривається з тими, фактами, що є у документах, які ми друкуємо.

Отець Михайло Гаврилів ставив питання: чи може священик Російської Православної Церкви бути чесною людиною? Гаврилів без найменшого сумніву твердить, що ні! Нам може видаватись, що це є перебільшення, але коли візьмемо до уваги надруковані документи, то без найменшого сумніву погодимось, що твердження Гавриліва є зовсім правильне. Церква в Радянському Союзі була виключно експозитурою російської шовіністичної політики. Російська Церква повністю піддержувала і піддержує атеїстичну систему.

Якщо глянути на Російську Православну Церкву з перспективи, то можна прийти до заключного переконання, що Російська Православна Церква ніколи не була сама собою, яка незалежно б діяла, справді для спасіння людських душ, але все була експозитурою, у минулому — царів, а тепер — комуністичних вельмож. Поставимо собі питання, чи вона мусіла була бути такою? Звичайно, що ні, але серед неї, себто її ієрархії, не було відповідних індивідуальностей, що бажали б справді посвятитись Христовій Церкві для спасіння людських душ.

З документів виразно випливає, що російська ієрархія на своїх верхах не тільки робила те, що була примушена, але вона від себе, добровільно служила антихристиянським чинникам. І так використовувалась Христова Церква для атеїстично-комуністичних ідей. Хоч би згадати, що Пімен з власної волі, бо ніхто його не примушував, ішов до Ради, щоб їх інформувати про ситуацію і своїх єпископів чи священиків. Це промовисто говорить за себе.

Редакція

Інформація про Пімена, митрополита Ленінграду і Ладоги

Митрополит Пімен (Серґєй М. Ізвєков) народився в 1910 р. в місті Боґородськ, Московської области, Росія. Одержав середню освіту. Монах з 1927 p., архимандрит з 1950 p., єпископ з 1957 p., архиєпископ з 1961 p., митрополит з 1962 р.

Персональні дані показують, що Пімен служив, як регент Московської Церкви з 1926 по 1931 pp., служив в армії з 1932 р. до 1934 p., був ув’язнений з 1936 р. до 1938 р. З 1939 р. до 1940 р. працював як директор центру виховання здоров’я у місті Андіжан (Узбецька ССР). Служив на фронтових лініях в 1941-1943 pp., ув’язнений в 1944-1945 р. Служив у Церкві з 1946 p., спочатку як священик (Муром, 1946 p.), потім як скарбник манастиря (Одеса, 1947 p.), як секретар єпископа (Ростов, 1947-1949 pp.), попередній манастир (Псков, 1949-1953 pp.) і тоді в манастирі св. Сергія (Заґорськ 1953-1957 pp.), вікарій Одеської Архиєпархії (1957 р.) і вікарій Московської Архиєпархії (1957-1960 pp.), архиєпископ Тули і водночас адміністративний завідувач архиєпархії (1961-1962 pp.) і нарешті митрополит Ленінграду і Ладоги.

У персональних даних анкети (запитника) за 1953 і 1959 роки Пімен подав суперечливі про себе інформації.

Так у персональних даних запитника за 1953 рік він написав, що з 1937 р. до 1941 р. він був студентом у Ферганському Учительському Інституті, а також вчив російську мову в нижчих клясах середньої школи. В 1959 р. він написав наступне: «В 1936-38 pp., учитель здоров’я для каналу Москва-Волґа, Химки, Московська область; 1939-1941 pp., директор виховання здоров’я в Централі в Андіжані». В цій анкеті він нічого не сказав про те, що він був студентом в інституті.

Відповідальний за Раду для Узбецької ССР 28 вересня 1963 р. звітував, що «тут нема потвердження, що Ізвєков відвідував Ферганський Учительський Інститут з 1937 р. до 1941 р. або про його одночасну працю учителем російської мови в середній школі».

Персональні й біографічні дані, подані до Ради, показують іншу сторону Пімена — неможливого і невірного представлення себе самого. Відомо, що у 1937 р. він був поставлений на суд за дизертирство з Совєтської Армії і був ув’язнений, тепер у персональних даних запитника і його автобіографії з 1959 р. Пімен пише, що в цей час він «працював на будові Хімкінського резервуару на Московському каналі, як учитель здоров’я»; в його персональних даних запитника з 1953 р. він вказує, що в 1936-37 pp. він був на громадянській службі в місті Подольськ.

Подібно Пімен відходить від свого другого покарання в 1944 р. Це зводиться, що в 1943 р. і т.д., під час Другої світової війни він був у ранзі майора, але здезертирував з Совєтської Армії і мешкав на фальшиві папери. В 1944 р. він був арештований і засуджений на 10 років ув’язнення. Амнестія з приводу перемоги над нацистською Німеччиною звільнила його в 1945 р. з ув’язнення.

Проте Пімен приховує це в 1953 р. і 1959 р. в запитниках і пише наступне:

В 1953 р. запитнику: «1944-45, учитель здоров’я в копальнях Воркути»; в 1959 р. запитнику: «1943-45 pp., звільнений з військових частин через контуження і поранення, був у військових шпиталях і одержав лікування у м. Фрунзе і в Москві».

Чому Пімен мав подати ці вищезгадані суперечності й брехливі дані про самого себе, залишаються без відповіді та є виразно загадковими питаннями.

В наслідок поданих вгорі фактів є необхідним зазначити, що після того, коли він став митрополитом, Пімен мав різко відмежуватись сам від Ради і всупереч запрошенню залишитись в бюрі Ради, не висловлює бажання цього зробити і уникає бути присутнім у Раді, навіть тоді, коли він досить часто бував у Москві.

Інформація про розмову з Піменом,
Митрополитом Коломенським і Крутіцької Архиепархії

Рада по Релігійних Справах в Радянському Союзі одержала інформацію про вплив, що його мав тоді Митрополит Коломенської і Крутіцької Архиепархії (Сергєй М. Ізвєков), який грав подвійну ролю в своєму взаємовідношені з Радою: він говорив одну річ на Раді, а після того робив щось іншого.

Це, після того, як стало відомо, що отці Ешліман і Якунін вислали листа до архиєпископа, Пімен сказав на Раді, що він викликав Ешлімана і Якуніна, на доручення Патріярха, засудив їх дію і сказав їм про рішення Патріярха, перестерігаючи авторів листа, що будь-яка подібна акція в майбутньому є не до прийняття. Пімен ствердив, що він не дав жодного документу про це Ешліманові та Якуніну.

Пімен зробив подібне ствердження під час своєї чергової візити до Ради. Проте, це вийшло на поверхню, що Пімен передав Ешліману і Якуніну текст рішення Патріярха, про яке згадується вище, і з написаною відповідальністю до тих священиків листа від деяких прелатів.

У зв’язку з цим, 31 березня 1966 р. митрополит Пімен був запрошений прийти до приміщення Ради, де заступник голови, товариш В. Ґ. Суворов, говорив з ним про це. Пімен заперечив все, наполягаючи, що він не дав про це жодних документів Ешліману і Якуніну. В кінці розмови, проте, він ствердив, що раніше була розмова про це у патріяршій канцелярії, що він перевірить і повідомить. Проте інформація не була надіслана, як була обіцяна. Наступного дня, 1 квітня, Рада одержала лист [залучений] від Кольчіцької і Мітаєвої, працівників канцелярії Московської Патріярхії, який потверджує подвійну гру Митрополита Пімена.

В розмові 31 березня Митрополит Пімен також сказав, що група вірних з Риги, яку він прийняв, поширила чутки, коли повернулись з Москви, що він Пімен, мав говорити про збирання підписів серед священиків у Ризькій Архиепархії для петиції у справі усунення єпископа Нікона з Риги. (Єпископ Нікон був єпископом Риґи, тоді Архангельська. Тепер він уже на пенсії).

Пімен заявив, що він справді зустрів деяких вірних з Риги, але не дав жодних таких порад і вважає цілу справу провокацією.

Пімен також сказав, що це було зразу після зустрічі з вірними з Риги, що листи почали надходити з цього міста з підписами деяких членів клеру, з категоричною вимогою усунення єпископа Нікона в Ризі. До цього Пімен відповів, що правдоподібно відвідувачі не зрозуміли його і це тому вони говорять про ці речі.

Інформація А. Плєханова

А. С. Плєханов — полковник КДБ на пенсії. У час, коли він писав цей документ, він працював у Раді по Релігійних Справах у відділі Російської Православної Церкви. В сучасну пору він є авторизований представник Ради для міста Москви.

Інформація розмови з членом синоду Архиєпископом Алєксієм

Як доручено, розмова з Архиєпископом Алєксієм
відбулась в Раді 20 лютого 1967 р.

Після кількох питань, що відносились до семінарії в Заґорську, архиєпископ інформував, що сьогодні група членів «двадцятки» з Ніколо-Кузнецької церкви в Москві звернулися до Патріярхії, зокрема до Пімена, тепер з іншою скаргою у справі архисвященика Шпіллера, але тут ще немає інформації, як і що саме він (Пімен), думає робити в цей час.

Розглядаючи справу Пімена, я попросив Архиєпископа дати мені чесну думку про нього. Ось що Алексій сказав: Він знає Пімена з ранніх 1950-х років, коли останній був управителем Псковсько-Печерського манастиря. Він вимагав і навіть часом у брутальний спосіб, звертався до підлеглих і міг викинути з канцелярії брата-мирянина або диякона, якщо він хотів. Як прелат, проте, Пімен зовсім тяжко управляє архиепархією, виявляє мало здібности самому діяти, і його роля в Патріярхії є по суті майже невидима, хоч як митрополит Крутіцької Архиепархії, він має на увазі першої ранги члена Синоду. Пімен як архиєпископ був на шляху ізоляції самого себе; він не комунікується ні з ким і ми ніколи не зустрічались, тільки припадково. Лише є кілька прелатів, які приходять до Патріярхії говорити з ним. Важко сказати, чи він є тільки небалакучий з уродження, чи він так поводиться, щоб стояти далеко, як він бажає, від всього, що відбувається (Ешліман, послідовники і т.д.). Так, він може бути в деякій мірі залежний від Остапова, який знає щось, що есенційно дає йому можливість домінувати над Піменом. Тут є приклади, коли Остапов говорить до Пімена зухвало і останній не говорить нічого і тільки проковтує це. Були чутки, що Пімен мав родину й дітей в Ростові над Доном. Можливо, що Остапов міг використовувати інформації цього рода. Але це є тільки припущення. Як для Москви, це відомо, що Пімен тут мав жінку. Один приклад, я чув, як він говорив до жінки по телефоні: «Ти є туга…».

«Треба дати признання Піменові, — сказав архиєпископ. — Він проводить службу дуже добре, дуже вражаюче і це створює певний образ його самого. Він радше є слабої вдачі і не має постійної думки. Він є дуже чутливий і дається легко наново змінювати його думку».

Коли я питав про різницю між Піменом і митрополитом Нікодимом, Архиєпископ Алексій сказав наступне: Митрополит Нікодим є ризикована людина, дехто може сказати, природньо обдарована людина. Він швидко захоплюється речами, є тяжко працюючий, з доброю головою на раменах. Він завжди вміє вчасно сказати відповідне слово. Як прелат він є авторитетний, він має все у своїх руках і не дозволяє нікому сперечатись з ним. Якщо він сказав, що він відчуває щось, тоді не може бути іншої думки. Особисто я це переживав роками, я працював плече в плече з ним. Єпископ Ювеналій, що був близький до Нікодима, мав такі самі спостереження. Нікодим і я, ми були в достатньо добрих відносинах, ми часто обмінювались нашими поглядами на справи Церкви і це дає мені право мати кращу оцінку про нього, як я можу мати про Пімена. Нікодим є дуже амбітний і, незалежно від його високої ранґи, він не зробив спроби позбутися цих помилок. Він любить похизуватися, щоб очарувати кожного, де тільки можливо, звичайно, фактом було те, що він міг своєю особистістю звернути на себе увагу. Згідно з деякими інформаціями священики в Ленінграді не любили його, власне через те. Наступний випадок є в його справах: враження з речей, які він бачив у світі. Нікодим купив собі широкий червоний матеріял у Парижі і пошив для себе мантію, саме таку, як носять католики. Він служив Літургію в Ленінграді, вдягнувши цю мантію, після чого почали його називати «червоний прелат» (носити червону мантію є проти традиції в Російській Православній Церкві). Він мав більше особистих контактів з прелатами, як мав Пімен; вони перестали між собою бачитись. Це були головні різниці між Піменом і Нікодимом».

— Котрий з них, на Вашу думку, є кращий для першої ранґи членів Синоду?

— Нікодим, — відповів архиєпископ Алексій. Тоді він додав: — Ви можете запитати, чому? — і дальше сказав: — Митрополит Нікодим є більша постать і сам достатній і має інші властивості, як згадано вище. З другої сторони, слід взяти до уваги, що під час його частих і довгих подорожей у західній світ місто Москва і ціла архиепархія залишається без провідництва, відколи Патріярх не виявляє інтересу в справах Архиєпархії.

— А що думає єпископ про цю справу?

— Я вважаю, — сказав архиєпископ Алексій, — що прелати старшого віку будуть підтримувати Пімена й опонувати Нікодимові.

— Котрого з них може бажати Патріярх своїм наступником?

— Митрополита Пімена, — відповів Архиєпископ Алексій.

— Чому?

— Патріярх має більше пошани до Пімена. Коли вони зустрічаються, він вітає його більше тепло, як Нікодима або будь-кого іншого. Як причину, я тільки можу припустити, що Патріярх знає Пімена довгий час і звик до нього. Але коли, скажім, потрібно щось написати, Патріярх звертається до Нікодима, а не до Пімена, тому що Нікодим зробить це краще і скоріше.

Дальша розмова відноситься до архиєпископа самого: що він думає про Нікодимові поради, якщо він буде призначений до Ленінградської Архиєпархії?

Архиєпископ Алексій сказав:

— Я буду просто відвертий з Вами: якщо становище адміністративного управителя буде зменшене до того, як управитель був у минулому, — копіювати і каталогувати папери, — тоді, звичайно, тут немає порівняння. Ленінградський престіл є багато кращою посадою. Після всього, коли молодий тимчасовий заступник або Патріярх прийде, він може взяти все у тверді руки. Але тепер, коли Патріярх тяжко полагоджує будь-яку справу взагалі й має доручати функції іншим, щоб одержати прелатів і за ними доглядати, це підвищує позицію адміністративного управителя.

— Більше того, — сказав архиєпископ, — після розмови з головою Ради, Нікодим сказав до нього в розмові про можливі зміни в позиціях, що митрополит Йоан (Ведланд) повинен бути призначений до Ярослава й архиєпископ Сергій (Ларін) буде посланий до деяких інших міст, зокрема таких, як Володимир.

Коли я спитав, чи тут були будь-які дискусії про ці справи, Алексій повторив, що нещодавно патріярший працівник Кольчіцкая спитала його, чи це було правдою, що він, архиєпископ, був перенесений до Ленінграду, що Митрополит Нікодим має прийти до Москви? «Я відповів на це негативно, — сказав Алексій. — Я спитав її, де вона чула про це. Кольчіцкая відповіла, що патріярший робітник Зайцев мав сказати їй і що він довідався про це від її співрацівника Кудінкіна. Щодо Кудінкіна, то він чув про це від самого Нікодима», — закінчив архиєпископ Алексій.

Запис розмови з Митрополитом Піменом

Митрополит Пімен відвідав Раду 21 лютого 1967 р. з власної ініціятиви і подав інформацію про те, що зробив і як треба дивитись на архисвященика Шпіллера (Москва). Він сказав, що він нещодавно викликав Шпіллера на суд і вимагав, щоб він скінчив з провокацією, яку він започаткував, наставляючи одну з сторін проти іншої, намагаючись відсунути особисто небажані йому особи з «двадцятки». «В той самий час, — Пімен казав, — він спитав, чому він (Шпіллер) розповсюдив свій лист у цій справі, на яку Патріярх не дав свого рішення дотепер». На це Шпіллер відповів: «Чи ви знаєте, що чужинці слідкують, що відбувається в Церкві і вони бачать кожну річ. Церкву навіть відвідав Андронніков, консультант французького міністра зовнішніх справ і дорадник Де Ґолля і цей лист може появитись закордоном». Пімен відповів, що після того, як Шпіллер зробив таку деклярацію, він сказав йому, що його ставка була на Ешлімана і перестеріг його, що він може бути відповідальний. Тоді Шпіллер сказав, що він подумає про це й встановить своє відношення до «двадцятки».

Дальше Пімен сказав, що його відвідала день перед тим група членів «двадцятки», які принесли скаргу, що Шпіллер і о. Тімаков примушували їх виступити з «двадцятки». Під час сповіді о. Тімаков наполягав, щоб вони пішли до Окружного Комітету Партії і написали зізнання про резиґнацію з «двадцятки», просив їх вирішити, хто має говорити в їх імені, хто має приєднатись до групи тощо. Скаржники просили проти Шпіллера, щоб забрали обидвох — його і о. Тімакова.

Пімен заявив, що він вирішив порадити Патріярхові, щоб Шпіллер зняв неканонічні санкції проти деяких членів «двадцятки» і щоб його перенести до іншої церкви.

— Яка є ситуація в архиепархії між священиками?

Пімен сказав, що він не завважав нічого нового. Діяльність Ешлімана і Якуніна затихає у пам’яті людей і, крім цього, там не було широкої підтримки для їх акції серед священиків у Москві. Розмова про них була правдоподібно більше серед вірних, які знали їх особисто. «їх діяльність, я думаю, була дійсно роботою інших людей, як архиєпископ Єрмоґен (Ґолубєв), Леонід (Поляков), Теодозій з Пензи, Павло (новосібірський) і Веньямин з Іркутську. (Там кружляли деякі плітки, що Якунін був у Іркутську, де він одружився)».

«Вони правдоподібно не наважувалися взяти зробити це з власної волі, — сказав Пімен. — Після всього, вони є дрібнота і не репрезентують нікого».

— На основі чого, на вашу думку, діяли Ешліман і Якунін, маючи такі ідеї, що спонукало їх робити це?

«Гроші, — відповів Пімен. — Факт, що священики втратили котролю над фондом Церкви і нагоду необмеженого самозбагачення. Я думаю, це — головні мотиви. Візьмім для прикладу Шпіллера. Новий диякон стримав його від наповнювання його кишень так багато, як він сам бажав.

Шпіллер протестував, почав писати і поширювати чутки про Окружний Виконавчий Комітет, що він включив невіруючих між «двадцяткою» і т.д., навіть думав, що цей диякон мав бути для Шпіллера його людиною. Патріярх Тіхон любив говорити це давніше тому, що священики в Москві були підкуплені грошима: «Заберіть гроші геть, і священики піднесуть руки вгору. Роки з того часу це ясно довели».

Пімен підкреслив, що рішення отців Синоду перевірити священиків у справі фінансових маніпуляцій у церкві було правильне. Тепер ці справи втихли.

«Звичайно, — пояснив Пімен, — люди люблять Леоніда (Полякова) і Єрмоґена (Ґолубєва), були також наявні інші причини, що з’єднували їх. Властиво, Леонід є незадоволений з його звільнення з Патріярхії».

— Ваш сан є високий, але часом вас не бачать або не чують так багато. Правдоподібно, там існують якісь причини. Можете говорити про це відкрито?

Пімен сказав, що він старається завжди бути відкритим з Радою, і цим разом також, він може говорити про все, що може бути цікаве для Ради. «Ви бачите, — він продовжує, — я є з натури дуже приватна людина і я не роблю з цього таємниці. Я не дуже спілкуюся з людьми, хіба є окреме питання до розв’язання. І розумію, що це може створити враження, що я не виконую своїх професійних обов’язків. Я свідомий того, що я не контактуюся часто з Радою, але якщо немає речевих питань, то, я думаю, це є легковажність прийти сюди для розваги. Але я хочу сказати зовсім чесно і прошу повірити мені, що я маю великий респект до Ради і я є дуже задоволений всім, що зроблено для мене».

«Я є в добрих стосунках з прелатами, — продовжував Пімен. — Я бажаю їм всім добра і не думаю, що вони мають будь-яку причину бажати мені зла. Кожний з них має своє поле дії. Для прикладу, Нікодим займається зовнішніми справами і він часто, бував за кордоном. Алексій завідує адміністративними справами, яких він має досить і які він полагоджує дуже добре! Це чому ми себе взаємно багато не бачимо. Але для прикладу, коли виникає спільна справа для нас всіх, ми дискутуємо на синоді, ми все бачимо себе очі в очі. Я знаю архиєпископа Алексія довгий час, з ранніх 1950-х років, коли він був ще студентом семінарії і прийшов побачити мене в Псковсько-Печерському манастирі з своєю мамою і батьком. Тоді, коли я був адміністративний управитель у Патріярхії, він приїхав до Москви і я допоміг йому багато. Я розглядав його як чесного і здібного прелата. Тут є різного роду поголоски, але я не звертаю уваги на них, це звичайні плітки — пусте говорення людей».

— Що за плітки?

«Свого часу, — пригадав Пімен, — говорилось, що був висланий геть на Україну; тепер рознеслись чутки, що мене перенесли до якогось іншого місця. І це говорять миряни про це в церкві. Але я сказав їм, що це все є нонсенс і вони пообіцяли зупинити поширювати ці чутки. І я сказав сам до себе (тут Пімен усміхнувся) — я осягнув пенсійний вік і, крім цього, я був у багатьох місцях. Якщо я маю служити десь інде, тоді я маю поважні для цього причини».

— Як ви почуваєтесь у цій ситуації? Чи ви маєте інші питання, що бажали б порушити в цій розмові?

«Якщо відноситься до Московської архиєпархії, звичайно, я маю право, не обмежене ніким, і вирішую всі справи, як повинен керуючий прелат. Я завжди втримую офіційний контакт з Радою. Але в Москві це є зовсім інша справа».

«Тут я не маю таких прав і просто маю виконувати доручення Патріярха, як радше Остапова, що є вухом Патріярха, і тоді сказати вам, що Патріярх доручив вам зробити це чи те.

Властиво, як повинні ви знати, коли це все приходить від Патріярха самого? Це радше невдячна праця. І про це недоцільно протестувати, дехто завжди буде маневрувати». (Тут Пімен зробив жест «зіґ-заґ» своєю рукою). Ви не бажаєте мати непотрібних причин денервуватись дрібничками, — продовжував він. — Свого часу, коли я був адміністративним управителем, мене недолюблювали тому, що я не знав нічого кращого, і тримали мене поза справами Патріярхії, вони тимчасово послали мене перше завідувати Костромою, потім Смоленськом, а тоді архиепархією Тули. Цей Остапов є такою безсоромною людиною, завжди намагається вас підвести. Справді погана людина».

— Чи Остапов має можливість знати дещо про вас, що дає йому можливість вас шантажувати?

«Ні, — відповів Пімен, — він не має нічого на мене, і тут нічого правдоподібного не може мати. Він є тільки зухвалий, безсоромна людина, використовує Патріярха, як тільки він бажає, і коли ви протестуєте, ви тим виводите з рівноваги Патріярха. Так що краще не бути замішаним. Остапов не видає доручень, але завжди діє в імені Патріярха. Але я йому не дозволю бути провідником наді мною. Часом він іде так задалеко, що не дозволяє вам бачити Патріярха, кажучи, що Патріярх не почувається добре, і завжди питає, що ви собі бажаєте. Тому що це все я маю писати тут або інформувати і показати Остапову тільки раз, з деякими особливими питаннями. Тоді він скаже: «В порядку. Ідіть, тільки не будьте задовго і не робіть, щоб Патріярх сам не перевтомлювався». Але Остапов завжди є близько присутній в канцелярії Патріярха, так що часом ви не можете з ним самі говорити. Така є ситуація», — закінчив Пімен.

— А яке ставлення Патріярха до вас?

«Я думаю, приятельське», — сказав Пімен.

Під час розмови були запитання про особисте життя Пімена. На це він пригадав, що проводить більшість свого часу в своїй резиденції в архиєпархії, і в більшості в своєму старому апартменті на Перловці і в нових двох кімнатах кооперативного апартменту, що він його нещодавно купив. Він дав число телефону до цього апартменту — А Д1 -48-52 (адреса: 19-8, Часовая вулиця, Москва). Він сказав, що має господиню, монахиню, яка живе в його старому апартменті на Перловці, але коли він їде до нового апартменту, він запрошує монахиню туди також.

На закінчення розмови Пімен сказав, що він є задоволений, що тут відбулась така детальна розмова, сказав «Дякую вам» і додав, що це було «все в порядку», що він буде частіше в контакті з Радою.

Записав А. Плєханов

Поділитися: