Кілька думок до виступу Патріярха Мстислава

В грудневому числі за 1992 р. нашого журнала в останній хвилині перед друком ми одержали статтю під назвою «Не приносить трухляве дерево добрих плодів», яку надрукували. Ця стаття з’явилась у пресовому виданні під назвою «Голос України». В цій статті були передані думки Патріярха Мстислава до ситуації УПЦ і УАПЦ. Стаття з’явилась з підписом трьох авторів. Ми вже не мали можливости до цієї статті подати кілька наших-думок, тому це робимо тут, згідно з нашою обіцянкою.

На цьому місці слід підкреслити й наголосити, що Патріярх Мстислав спромігся на відважний крок, в першу чергу він старається бути справжнім ієрархом Церкви, дійсним послідовником Христового вчення. Патріярх Мстислав відкинув т.зв. єдність УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом з УАПЦ із суто морально-церковних принципів. Чи це нам подобається, чи ні, але це не було поєднання, а ще один розкол, бо властиво подавляюча більшість як мирян, так священиків, як і владик не пішли за митр. Філаретом, але вибрали митрополита Володимира (Сабодана).

Дехто з великого «патріотизму» готовий відписати УПЦ на чолі з митрополитом Володимиром російській Церкві. Правда, Владика Київський Антоній всіх тих, що пішли за митрополитом Володимиром, називає зрадниками. Але це може бути серйозний клопіт, що зробити, коли є більше і то багато більше «зрадників», як патріотів? Таким чином утворюється складне питання!

Патріярх Мстислав з християнського і канонічно-законного поглядів поступив правильно, коли відкинув таку єдність УПЦ, на чолі з митроп. Філаретом, з УАПЦ та ще й при умові, що Філарет мав би бути заступником Патріярха Мстислава. Це був справді правильний і відважний крок Патріярха Мстислава, за що йому належить признання. Це є ще одним доказом, що в тій цілій суматосі боротьби на церковному відтинку є ще одиниці, а може більше як одиниці, які не втратили християнського духу. Постава Патріярха Мстислава нас в цьому переконує. Напевно дехто йому це візьме за зле, бо це не «політично» і не «патріотично».

Стає трохи дивно, що в цій справі о. д-р Іван Дацко, генеральний вікарій Патріярха Мирослава-Івана Любачівського, висловив відмінну думку. Щоб її не переповідати, зацитую за газетою «Поступ» №40 зі статті Максима М’якенького, Київ, під назвою «Леонід Кравчук зустрівся з греко-католиками, жертв немає, рішень також». «… Отець доктор Іван Дацько повідомив журналістам, що УПЦ, перетворена стараннями Філарета і Антонія на Українську Православну Церкву Київського Паріярхату, досі не визнали інші православні Церкви світу. І хоча отець доктор стверджує, що керівникам УГКЦ більше імпонує проукраїнська позиція неканонічного Філарета, ніж проросійська канонічного Володимира, щирість такої заяви викликає сумнів». Якщо це справді слова о. д-ра Івана Дацка, то можна тільки дивуватись і сказати — дивні Твої діла, Господи.

На жаль, в тому є виразні прояви політики й інші земські перспективи. Звичайно, незаперечною правдою є, що Христова Церква є установою людською і Божою для спасіння людських душ. Завважується, що у посткомуністичному періоді є також поважні намагання нав’язати Христовій Церкві дещо інший зміст, а це велика шкода… На жаль, київські оркестранти для такої великої справи, як Христова Церква, що носить назву Українська Православна Церква Київського Патріярхату, підібрали невдалих виконавців. І це зразу відчув і побачив Патріярх Мстислав.

Можна не згоджуватись з Патріярхом Мстиславом про те, що Рим не бажає поєднання УКЦеркви з УАПЦерквою. Це місце у статті, яку коментуємо, звучить так:

«Нині Рим робить вигляд, що йому байдуже до наших взаємин з УГКЦ. Насправді він боїться допустити тісніші контакти і дуже пильнує за збереженням традиційної ієрархії. Я маю багато доказів цього. Римська курія, як і Московська Патріярхія, всіляко перешкоджають і перешкоджатимуть процесу зближення православних і греко-католиків, а позиція глави УГКЦ кардинала Любачівського в цьому пляні дуже не чітка. Принаймні в контактах зі мною кардинал дотримує надто офіційного тону».

Трудно погодитись з твердженням Патріярха Мстислава відносно становища Риму, що, мовляв, Рим є проти нашого зближення і поєднання. Гадаю, що Рим вже не раз доказав, що йому залежить на тому і прямує до того «щоб усі були одно». Якщо ж ідеться про певний діялог і екуменічний рух, він таки вийшов з Риму, таки Апостольська Столиця старалась знаходити спільну мову, спільний діялог з православним світом. Рим шукав і дальше шукає, і може за багато, спільної мови з Московським православ’ям, не поминаючи при тому і вселенського Патріярха у Царгороді. Таки Рим дав почин, що Православна і Католицька Церкви зняли з себе клятву, у якій прожили довгі, довгі століття. Ставити знак рівняння між Римською курією і Московською Патріярхією є неспівмірним. Рим, як вселенський християнський центр, не є імперією у політичному розумінні. Цього не можемо сказати про Москву. До речі, російське православ’я на протязі історії не було самим собою, ним все керували московські чи кремлівські вожді. Так було за царату, і так було за більшовиків. Як є сьогодні, нам ще не відомо. За вселенським християнським центром у Римі не стояла жодна політична сила.

Пригадаймо відзначення і святкування 1000-річчя хрещення Руси-України. Пригадаймо відзначення цієї історичної дати у Римі і як це відбулось у Москві. Українська Католицька Церква з римських горбків промовляла до цілого світу про наше тисячоріччя християнства, а що було у православній Москві, — ми не існували, ми всі були «русскі». Під тим оглядом вичувається потреба серед православного світу переоцінки цих вартостей, бо вони не є однозначні. Було б добре, щоб у нас менше робили наголоси на прикметники «православний» і «католик», хоч ці поняття не є суперечні, але ми їх за такі прийняли, але більше робили наголос на щось спільного, що повинно нас об’єднувати — на Христову Церкву без прикметників. Крім цього варто б нам, українцям католикам і православним, прийняти до уваги, що властиво існує три християнські центри, а ними є Апостольська Столиця — Рим, Вселенський Патріярх у Царгороді і Московська Патріярхія. До котрогось із них і нашій Українській Церкві треба б належати. Може, створяться ще інші центри, але покищо цього не запримічується, а тим більше це не є в дусі Христової Церкви. Такий є стан фактичний, і є спроби, щоб ці центри були в екуменічному зв’язку і прямували до того «щоб усі були одно». На жаль, в українській дійсності тяжко говорити про екуменізм чи діялог між нашими Церквами, бо в нас усе ще йде боротьба за Божі храми, у нас стараються Церкви використовувати для своєї особистої чи ніби державної політики, але це не на користь Церкви, а, навпаки, на її шкоду.

Патріярх Мстислав започаткував добре і гідне великого ієрарха діло. Йому належить побажати, щоб Патріярх Мстислав ішов такою дорогою послідовно до кінця і шукав дороги до екуменізму і поєднання, а напевно Патріярх Мирослав-Іван від цього не відмовиться, але щиро піддержить.

Микола Галів

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>