І знову ми на схилі кінця 1988 року, незабутнього історичного значення року і на порозі Нового, невідомого 1989 року. Минулий 1988 рік пройшов з обильним плодом серед української діяспори у запалі бурхливих звершень неповторного тисячоліття хрещення Руси-України. День за днем відданою працею ми відгребали нашу християнську і національну історичну правду і несли її у широкий вільний світ. Не приходилось без труднощів, але наша щира праця долала непоборні перешкоди. На протязі віків ми змагались, ми боролись і боремось сьогодні з Північчю, що завжди несла й сьогодні несе для всього українського народу деспотію, ярмо й неволю. У цей погасаючий ювілейний рік нашого тисячолітнього хрещення ми відсвіжили історичну правду, яку так безшабашно, всякими засобами старався і старається привласнити наш північний сусід.
І в сутінку різдвяної ночі вдумаймось над тією незбагненною містерією приходу на землю Ісуса Христа — Спасителя людства. Він, Христос Богочоловік, прийшов на землю, серед пустелі, у бідній стаєнці, яку й так прийшлось скоро покидати, бо ж лукавий Ірод намагався його убити. І Марія, Мати Божа, втікаючи, шукала затишного кутка… Христос пройшов тернистий шлях і смертю смерть подолав, а ми є плодом Його зерна, з прикметами Його терпінь.
Пригадаймо, чи не був це подібний час, де й нам, українським скитальцям, понад сорок років тому доводилось з болем на серці покидати наші прадідні землі й мандрувати у невідомий широкий світ, щоб тільки втікти — спастись від нашого північного сусіда. Пройшли ми довгий і нелегкий шлях. І на нашому шляху ми залишили тривкі сліди нашого буття, сплачуючи борг своїй батьківщині-Україні. За нами не стояла жодна політична сила, тільки вияв доброї волі вільних народів Заходу, наша незламна віра у Божу справедливість і віддана працьовитість. І прийшла невідклично повня нашого часу, часу повного вияву української християнської правди — рік 1988, коли нам прийшлось відзначити історичний вагомий факт тисячолітньої давнини Володимирового хрещення Руси-України. Українська діяспора під тим оглядом провела дуже вагому працю, якої не міг зробити український нарід на батьківщині, бо ж над ним, себто українським народом, висить безжалісна, жорстока і кровожадна рука північного сусіда.
Ювілей хрещення Руси-України повинен був проходити в Києві, над водами Дніпра, а не в Москві. На жаль, на це не мав жодного впливу український нарід на батьківщині. В Україні під тим оглядом були — то тут, то там — поодинокі спалахи відзначення тисячоліття хрещення Руси-України, чи це було на Володимирській гірці біля пам’ятника св. Володимиру, чи це було в Зарваниці, Гошові, Грушеві,— все це були тільки спалахи.
Велич хрещення Руси-України, велич українського християнства та його тисячолітньої культури гідно й достойно демонструвала українська діяспора. Підсумовуючи ці факти, слід підкреслити, що українська діяспора стала визначальною та важливим чинником у свідченні незаперечної української правди — Христової правди. Ні більше, ні менше — українська діяспора під тим оглядом була гідним й незаперечними репрезентантом українського народу.
Вона це сказала у величавих святкуваннях у метрополії Нью-Йорку, в катедрі св. Патрика, у Римі, у базилиці св. Петра чи в Ченстохові, на Ясній Горі у Польщі, біля чудотворної Божої Матері, що прийшла з України, як підкреслив ігумен отців-павлінів П. Руфін. Там й у всіх інших місцях наших ювілейних відзначень підкреслювалась незаперечна українська правда, якої не міг і не може її голосно сказати український нарід, що це було хрещення України, а не Росії, яка в той час не існувала.
Українська діяспора своїм суцільним відзначенням хрещення Руси-України заповняє «білі плями» минулого й нашого часу, коли на очах всіх північний сусід свідомо фалшує історію. Роблять це не тільки політичні чинники, вожді Кремля, але також ті, що йдуть із знам’ям Христа, які повинні голосити незаперечну правду, московська патріярхія, яка безсоромно привласнила собі тисячолітню історію християнської Київської Руси-України.
Роздумуючи над пройденим 1988 роком і нашими святкуваннями у тому ж минулому році, треба сказати, що всі ці наші величаві звершення слід замаркувати, щоб вони залишились, як незаперечні свідки нашого часу з виразною проекцією у друге тисячоліття українського християнства. У 1989 році ми повинні продовжити закріплення пройденого і визначити, а чи радше здійснювати проекцію, як так влучно нам сказав св.п. Патріярх Йосиф. Ні більше, ні менше ми повинні йти з духом його печати. Ця проекція є виразно вказана й підкреслена у неперевершеному «Завіщанні» Патріярха Йосифа.
М. Г.
