Кілька думок з приводу доповіді о. архімандрита Любомира Гузара у Гамільтоні – Канада

В неділю, 6 грудня 1981 р. в залі парафії Св. Духа зібрані мали нагоду вислухати змістовну доповідь о. архимандрита д-ра Любомира Гузара. Доповідач у всій ширині й глибині представив стан нашої Помісної УКЦеркви, ролю Патріярхального руху в ній та вплив чужого тиску на нашу Церкву, її розвиток та існування. о. Любомир Гузар представив ситуацію чітко й образно, що можна було все бачити, немов на екрані, як ми блудимо.

Після доповіді учасники ставили запити і дискутували. Автор цих рядків поставив запит: чи буде корисним, коли миряни будуть висилати петиції-листи до наших владик? На поставлене питання о. Гузар дав відповідь: «Це буде корисним, коли миряни висловлюватимуть свої думки в такий спосіб, котрий є дуже практичний в сучасності, звичайно в культурній формі». Як членкиня Товариства за підтримку Патріярхату вважаю, що наша праця не повинна обмежуватись на роздачі стяжок, жетонів та висилки карток побажань на день уродин нашого Дорогого Патріярха Йосифа. Хоч це — дуже гарний і потрібний жест, як і дуже потрібним є придбання фондів та поширення журнала «Патріярхат». Проте вважаю, що також є дуже важливим і потрібним висловлювати свої ду­мки і ь такий спосіб брати активну участь у боротьбі за нашу Помісну Церкву.

Сьогодні вже не є секретом, що наші владики й отці не йдуть спільним і єдиним фронтом до будови помісности. Тим більше вірю, що думки мирян повинні виходити на денне світло, бо живемо у вільній країні, де наші думки можуть бути оприлюднені.

Отже, я відважуюсь написати цих кілька рядків до всіх наших владик і отців, які мають таке дивно незрозуміле для нас, мирян, наставлення до нашої Помісної УКЦеркви під проводом велетня духа Патріярха Йосифа! Під проводом людини, яка веде нас до світла правди, яка віддає всі сили, щоб нас привести до світла правди і запалити те світло в наших серцях!

Преосвященні Владики, Всечесні Отці і дорогі наші духовні провідники!

Осмілююсь поставити Вам кілька щирих запитань, що випливають з любови до рідної Церкви й народу. Чому стається так, що люди, які стоять на провідних місцях, які студіюють св. Письмо й пам’ятають слова св. Письма: «Царство, яке поділиться в собі, призначене на загибіль»,— так немилосердно ділять наше рідне царство, що нашому народові, може більше, як кому іншому, належиться?

Чому люди, що на них звернені очі мирян, як на тих, що мають їм показати стежку до правди, самі відвертаються від цієї стежки, йдучи на інший шлях?

Чи це ж не диво-дивне, що ми, миряни, майже мусимо воювати з своїми духовними провідниками, щоб голос народу не став голосом вопіющого в пустині ?!

Дорогі Владики і Отці!

Чи у Вашому розумінні вірна служба рідній батьківщині й Церкві з власним проводом — це є якийсь злочин проти Божого Закону?

На мою скромну мирянську думку:

Християнин —
Це не сліпо покірний боягуз,
Що гне хребта перед чужими,
До тої міри,
Що у народу організмі
Аж тріскають від болю серця жили…
Не той,
Кого чужі вживати зможуть,
Де коли захочуть.
Для здобуття своєї цілі!
А той є християнин,
Що має ціль перед собою,
І через всякі барикади йде сміливо
Й народові вічне життя несе!
На мою скромну мирянську думку,
Такий правдивий християнин є!
А не той, що на кожнім кроці
Барикади ставить отому,
Хто із всеціло відданої любови
До Христа і рідного народу
Віддав себе на муки і наруги…
Щоби на рідній ниві
Кукіль не родив,
Щоб поля рідні
Чудо-урожай густо, густо вкрив!

Остаюсь до всіх Вас з любов’ю в Христі та з християнським привітом.
Слава Ісусу Христу!

Грудень 1981 р.

Мотря Фаринич

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>