Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Кінець карнавалу. Із чого ми сміятимемося через сто років?

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась

Леся Українка

Сміх – це унікальна здібність, якою наділена виключно людина. Новонароджені діти не вміють сміятися, однак сміх є однією з перших навичок, яку здобуває немовля ще до того, як вчиться перевертатися на живіт, сидіти, повзати. Спочатку сміх виконує функцію вираження радості від простих речей: впізнавання рідних облич, відчуття ситості та сухості, споглядання цікавих об’єктів. Таким чином, можна сказати, що первісна функція сміху – це висловлення щастя від самого свого буття.

Чому ми сміємося?

Коли дитина підростає, її арсенал сміху також розширюється. Від звичайної радості, спричиненої конкретними приємними речами або явищами, дитина поступово переходить до концепції гумору, починаючи від самих його «низових» видів. Для прикладу, спостерігаючи за реакціями та поведінкою дорослих, вона знайомиться з першими табу, характерними для маленького соціуму, який її оточує, і починає отримувати задоволення від їх порушення.

Гумор, як правило, у той чи той спосіб пов’язаний або з виходом із зони комфорту, або з чимось, що не відповідає нашій звичній картині світу. Від примітивного «торта в обличчя» до тонкого англійського гумору, часто-густо побудованого на абсурді, ми сміємося з умов і ситуацій, у яких опиняються персонажі. Навіть побутує думка, що коли людина сміється над жартом чи анекдотом, то несвідомо радіє з того, що це не вона опинилася в такій химерній ситуації, а хтось інший.

Узагальнюючи, можна сказати, що почуття гумору базується на виході за межі норм і правил. Важливо наголосити, що ці норми і правила зовсім не обов’язково повинні бути об’єктивно добрими. Наприклад, сатира часто висміює негативні явища, які, проте, вкоренилися у певному суспільстві як норма.

Чи сміявся Христос?

Отці Церкви і богослови ніколи не були одностайні у тому, як, з чого і чи взагалі християнам личить сміятися. Але серед ранніх отців Церкви домінувальною була думка про сміх як про пусте, марне та грішне заняття, що не має ніякої духовної користі, а то й може завдати шкоди. «Не будь другом тому, хто любить сміх та полюбляє виставлятися напоказ людям, бо такий навчить тебе розслаблятися», – повчав святий Ісаак Сирійський. «Як лишень можеш, утримуйся від жартів і розмов про смішне», – застерігав Антоній Великий, посилаючись на євангельські слова «Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати» (Лк. 6, 25).

Варто зауважити, що у Святому Письмі також не існує однобокої точки зору на сміх та гумор. І це цілком природно з огляду на те, що сам сміх є явищем багатостороннім. Усе залежить від мети, яку переслідує сміх, адже сам собою він слугує знаряддям, здатним як зцілити, так і поранити, а то й убити. У Книзі Проповідника сказано: «Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: […] Час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати» (Проп. 3, 1 – 6), що вказує на те, що сміх, як і решта явищ людського життя, повинен бути доречним та відповідним ситуації. «Осоружне те, що варнякають дурні, а й сміються вони у гріха розкошуванні» (Сир. 27,13), – каже Ісус, син Сираха, застерігаючи від пустих та нерозумних веселощів. «Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі» (Мт. 5,12) – закликає Христос у Нагірній Проповіді, говорячи про гоніння, що їх будуть зазнавати Його послідовники. Очевидно, що в цих двох уривках мовиться про зовсім різні види сміху: про духовну радість.

Спір щодо ролі сміху в житті християнина знайшов своє відображення у постмодерністському романі Умберто Еко «Ім’я Рози», дія якого відбувається в середньовічному бенедиктинському монастирі. Його персонажі, монахи Вільгельм Баскервільський та Хорхе Бурґоський, неодноразово сходяться в дискусії про те, чи сміявся сам Ісус Христос:

– Йоан Золотоустий казав, що Христос ніколи не сміявся.

– Його людська природа цього не забороняла, – зауважив Вільям, – адже твердять богослови, що сміх властивий людині.

– Хоч і міг, але не написано, що так чинив, – відрубав Хорхе.

– Їж, уже спечене, – шепнув Вільям […] – Ці слова, за Амвросієм, вимовив святий Лаврентій, лежачи на розжареній решітці і пропонуючи своїм катам перевернути його на другий бік […] Отже, святий Лаврентій умів сміятися і говорити сміховинні речі, нехай лиш для того, щоб принизити своїх ворогів.

– Це доводить, що сміх – це щось близьке до смерті і розкладання тіла.

Враховуючи особливості персонажів у контексті цілого твору, де Вільгельм виступає світочем розуму та однозначно позитивним героєм, на відміну від негативного (а на додачу й символічно сліпого Хорхе), можна зробити висновок про те, якій точці зору більше симпатизує сам Еко. Богослови другої половини ХХ століття активно цікавилися проблематикою сміху, навіть вивели цілий напрямок теології сміху. Це явище сформувалося в 1960 – 1980-их роках у середовищі теологів та філософів-постмодерністів. Його ключовим архетипом була фігура Блазня Божого, втіленням якої виступав святий Франциск Ассізький. Тут знову ж таки можна згадати роман постмодерніста Еко, у якому Вільгельм Баскервільський належав саме до ордену францисканців.

Кінець карнавалу

У наші часи поширеною є думка про те, що карнавальна культура, яка розквітла в період високого Середньовіччя, була своєрідною відповіддю на суворі та аскетичні вимоги Церкви, нібито цілковито зосередженої на тлінності плоті, марноті земного існування й очікуванні Страшного Суду. У цьому контексті сміх розглядався як засіб утечі від жорстоких життєвих реалій, як ковток свіжого повітря в темниці, у якій був замурований вільний дух середньовічної людини.

Однак насправді карнавальну культуру Середньовіччя взагалі не варто розглядати окремо від церковної. Живучи в секуляризованому світі, у якому Церква законодавством відділена від держави, нам важко уявити життя, за якого християнська віра не починалася і не закінчувалася на порозі храму, а була невід’ємною частиною життя всього суспільства. Олександр Голозубов у своїй праці «Теологія сміху як феномен західної культури» пише про це так: «Попри негативне впродовж сторіч і навіть вороже ставлення християнської церкви до сміху як до ознаки людської гордині та легкодумства, протилежного молитовному станові душі, сміхове начало завжди підспудно було присутнє у християнській культурі, як і певні елементи театралізованості та карнавальності у християнському культі, особливо католицькому. Сакралізація карнавалу та карнавальних персонажів здається органічною за доби, коли наукове знання і віру, культуру і релігію, Біблію і літературу розглядають в єдиному контексті, який можна визначити як теокультурологію, що поєднує у своїй проблематиці та підходах теоретико-релігійний і загальнокультурний аспекти у такий спосіб, що в центрі уваги виявляється проблема людини у ставленні до себе, Бога, Іншого, у діалозі з текстом, ритуалом, мистецтвом, літературою тощо».

Показово, що знаменитий карнавал у Венеції був заборонений не Церквою, а Наполеоном після ліквідації Венеційської республіки. Відродився він лише у другій половині ХХ століття, але первісну його функцію відродити було неможливо – надто вже великі зміни відбулися в суспільстві впродовж цього періоду. Сучасні карнавали виконують функцію принади для туристів і яскравого видовища для фото та відео, але вже не мають тієї смислової глибини, яка була їм притаманна протягом століть.

Феномен боротьби матеріалістичних тоталітарних режимів з карнавальною культурою добре відомий і в Україні. Після приходу до влади комуністи провадили дуже активну діяльність, спрямовану на викорінення всіх народних традицій, що несли у собі карнавальний дух: таких, як різдвяний вертеп. Приводом для цього була боротьба з «пережитками минулого», з релігійним мракобіссям та забобонами, з «буржуазним націоналізмом» та іншими ворожими елементами. Але не можна забувати і про таку особливість будь-якого карнавального дійства, як гумор та іронізування, як алюзії на сучасну дійсність через використання класичних образів та сюжетів. Неважко уявити, як на зміну циганам, юдеям та іншим персонажам, що виконували функцію об’єктів глузувань та насмішок, приходять «таваріщі» у шкіряних куртках, зажерливі секретарі райкомів та нашвидкуруч «перефарбовані» у червоний колір підлабузники.

Гумор і сатира – завжди загроза диктатурі, подібно до того, як нечиста сила не терпить насмішок із себе, так і тоталітаризм ревно охороняє себе від будь-яких насмішок. Фундаментом будь-якої тоталітарної системи є страх, а сміх – найкращий спосіб боротьби з ним, декларація «я тебе не боюся». В українській поезії цей сюжет розроблений в поемі Василя Симоненка «Цар Плаксій і Лоскотон». У ній мовиться про казкову країну, якою править жорстокий цар, що п’є дитячі сльози та примушує свій народ постійно страждати і плакати. Повалити цей тоталітарний режим вдається лише доброму і веселому дядькові Лоскотону. Пробравшись до палацу, він змушує царя та його посіпак реготати до нестями, аж доки Плаксій не лускає від сміху.

Сміх як зброя проти зла

Радість – найбільша християнська цінність. Її досконалою формою є радість вічного життя в Царстві Небесному та нескінченного споглядання Бога, до якого покликаний кожен християнин. За цією простою логікою людина, яка не здатна сміятися й усміхатися, не здатна радіти, позбавлена Божої благодаті.

Втрата здатності сміятися у фольклорі різних народів розглядалася як нещастя, а здатність розсмішити особу, котра ніколи не сміється, як виклик, який у випадку успіху достойний нагороди. Цей мотив можна побачити у казках, де зазвичай той, хто змусив принцесу засміятися, одержував право з нею одружитися. Але своїм корінням цей сюжет сягає ще дохристиянських часів. Наприклад, у історії про викрадення золотих яблук Ідунн зі скандинавських міфів фігурує снігова велетка Скаді, яку боги повинні були розсмішити для того, щоби примиритися з нею і дозволити їй обрати собі чоловіка з їхньої когорти.

«Сміх – найсильніша зброя в перемозі над гнівом», – каже святий Григорій з Назіанзу. Щоби не впасти у відчай від неприємної ситуації, яку ми не в силах змінити, ми сміємося з неї і цим немов проливаємо світло на пітьму, що намагається нас поглинути. У середньовічних містеріях сатану або його посіпак часто зображували як недолугих, комічних персонажів, що поводилися безглуздо і тому завжди програвали. Крім того, що в такий спосіб люди боролися зі своїм страхом перед ним, цей наратив несе у собі водночас просту і фундаментальну християнську істину: добро завжди перемагає зло, а Бог завжди стоїть над сатаною.

Казка Джеймса Крюса «Тім Талер, або Проданий сміх», звертаючись до легенди про доктора Фауста, робить втрату сміху прямим наслідком контракту з нечистою силою. Хлопчик Тім укладає угоду із загадковим паном, що дозволяє йому вигравати будь-який заклад. Але, як це є в подібних сюжетах, нечистий обманює хлопчика, і за свою легковірність він розплачується тим, що не може більше сміятися, відчувати радість від життя.

Сміх de profundis

Сміх – це часто природна реакція на стрес, механізм захисту, до якого вдається психіка, щоб убезпечити себе від руйнівних наслідків стресу.

Для кожної соціальної групи характерна своя специфіка гумору, яка часто може здатися незрозумілою або навіть обурливою для стороннього вуха. Яскравими прикладами цього є брутальний військовий гумор або чорний гумор медиків.

Зі спогадів людей, які пережили Голодомор, ми знаємо, що навіть у ті страшні часи люди знаходили в собі сили на те, аби складати анекдоти та сатиричні пісні, які описували навколишню реальність: рейди «червоних мітел», що забирали в людей останнє зерно, рабська праця у колгоспах за трудодні, культ особи Сталіна та кричущі розбіжності між офіційною пропагандою і реаліями життя українських селян. Ще одним прикладом такого «гумору шибеника» можна назвати народний фольклор, пов’язаний із Чорнобильською катастрофою.

Для цих та інших подібних категорій гумору (специфічні жарти ветеранів війн, в’язнів нацистських або радянських концтаборів та ін.) характерне неписане правило: сміятися зі своїх страшних реалій можуть ті люди, що перебувають усередині кризової ситуації; у той же час жарти про трагедії з боку сторонніх, непричетних до них осіб, вважаються неетичними й неприпустимими.

Із чого ми сміємося?

Політичний гумор – це жанр, популярний у всьому світі незалежно від державного ладу, історичного періоду та політичної системи. Навіть у тоталітарних суспільствах, члени яких змушені жити в атмосфері страху та постійної загрози, люди продовжували жартували зі своїх політичних реалій, часто сплачуючи за це високу ціну. Наприклад, серед в’язнів сталінських таборів була особлива верства «анекдотистів», тобто людей, які потрапили у жорна репресій за те, що розповідали дотепи політичного характеру.

Не можна стверджувати, що любов до політичного гумору є унікальною властивістю українського народу. Доречніше буде сказати, що недовіра до політиків та інституцій влади – одна з тих рис національного характеру, яка в особливий спосіб притаманна українцям, а тому політичні жарти мають у нашому суспільстві особливу популярність. Важливу роль тут відіграли історичні особливості нашого буття. По-перше, відсутність усталеної монархічної системи із сакралізованою постаттю монарха як Божого помазаника, як це було в інших європейських країнах, призвела до того, що українці не виробили у собі пієтету перед правителями, а отже, перед владою як такою. По-друге, впродовж усієї своєї історії український народ регулярно зазнавав зазіхань та утисків з боку сусідів: землі сучасної України шматували інші імперії та держави, до яких українці, що природно, не могли відчувати особливої любові й поваги.

Вільнодумство, яке проявляється, зокрема, в народному фольклорі та гуморі, загалом можна вважати рисою, достойною похвали. Але в неї є і темний бік, що виражається в надмірній легковажності та несерйозному ставленні до політичних процесів навіть у тих ситуаціях, які вимагають розсудливих і виважених рішень. Ось найсвіжіший приклад – президентські вибори 2019 року, коли середньостатистичний виборець узяв собі за девіз слова «хоч посміємося» і вручив президентські регалії особі, відомій своїми виступами в гумористичних шоу, присвячених саме політиці.

Комічне та вульгарне

У кожній культурі існують теми, сміятися з яких вважається неприпустимим. Для християнського суспільства такою табуйованою темою найперше був Бог і фундаментальні істини віри з тієї очевидної причини, що такі жарти прирівнюються до блюзнірства. Існували суворі обмеження й на жарти сексуального характеру, бо, по-перше, вони не схвалювалися з точки зору християнської моралі, по-друге, часто сприймалися як такі, що ображають честь жінки (особливо якщо малася на меті певна особа), і шляхетні чоловіки вважали за свій обов’язок захистити честь дами навіть зі зброєю в руках.

Та з плином часу заборонених тем залишалося щораз менше. У класичному фільмі Мілоша Формана «Амадей», присвяченому стосункам Моцарта і Сальєрі, геніальний композитор постає в образі, який може шокувати або ж обурити непідготовленого глядача. Він постійно заходиться дурнуватим сміхом, сипле вульгарними жартами і обмінюється зі своєю юною дружиною такими дотепами, яких можна очікувати від погано вихованих малих дітей або вуличних босяків, та аж ніяк не від музиканта з інтелігентної родини, що змалку виступав у вишуканих палацах перед коронованими особами та єрархами Церкви, а отже, добре мав би знатися на гарних манерах.

Але Мілош Форман, як і Пітер Шеффер, на основі п’єси якого був створений фільм, не вигадав цю особливість характеру суто для епатажу. Переписка Моцарта з його рідними містить зразки «туалетного» гумору, що був дуже популярний у ХVIII столітті. Той факт, що він писав у такій манері не кому-небудь, а своєму рідному батькові, якого дуже поважав і любив, може означати лише те, що для його культури в цьому не було нічого аж надто дивного. Одне з основних правил, згідно з якими ми можемо виносити судження про особу, це не виривати її з контексту, намагаючись осмислити з погляду своїх власних реалій, а розглядати відповідно до особливостей та норм, характерних для її часу. У випадку з Моцартом не можна забувати про те, що він жив у розквіт епохи Просвітництва, тобто в часи, коли демонстративний відхід від «старої» моралі вважався ледь не ознакою доброго тону в середовищі культурних та освічених людей.

Звичайно ж, буде великим лукавством стверджувати, нібито в якусь певну епоху не існувало вульгарного гумору. Людська природа, зіпсута гріхопадінням, завжди залишалася такою. Змінювалися лише соціальні та культурні норми, що її оточували, а тому, аби відповідати їм, людина повинна була тримати себе в рамках принаймні публічно. Маючи за взірець Просвітництво, ХХ століття, сповідуючи абсолютну свободу і не маючи, на відміну від нього, чіткої системи ціннісних координат, дало ще яскравіше «зелене світло» найвульгарнішим та найпримітивнішим формам гумору. З цього погляду цікаво спостерігати, як суспільство у своєму розумінні комічного починає повертатися до «низького» гумору, тобто долати зворотний шлях у людському розвитку аж до гумору, властивого малим дітям. На обивательському рівні це можна помітити у звичайних предметах побуту: від одягу з відвертими або нецензурними написами до «милих» чайників-заварничків у вигляді статевих органів чи «симпатично» зображених екскрементів, що продаються в інтернет-крамницях.

Криза комедії: куди рухаємося?

Хороший гумор ніколи не має на меті когось принизити або образити, однак не можна відмовляти йому у певній дидактичній ролі. Цю роль добре втілює герой середньовічного німецького та нідерландського фольклору Тіль Уленшпіґель, саме ім’я котрого, за однією з версій, означає «я ваше дзеркало» (ick bin ulen spegel), який викривав чужі недоліки, віддзеркалюючи їх і дозволяючи людям подивитися на себе збоку.

Здатність до самоіронії – ознака зрілої особистості, що має адекватну самооцінку і здатна більш-менш об’єктивно оцінювати власні сильні та слабкі сторони. «Бульбашкова» ментальність, до якої схильна сучасна людина, нищить цю здатність, роблячи людину надмірно вразливою і нетерпимою до будь-чого, що відрізняється від умов існування в її «бульбашці». Тільки лінивий не висміював релігійних людей за «образу почуттів віруючих», яка нібито ввижається їм на кожному кроці, однак парадокс полягає у тому, що в секулярному суспільстві християни залишаються чи не єдиною категорією людей, чиї почуття можна (а часом навіть і треба) ображати. Навіть у випробуваній часом літературі чи кіно сьогодні знаходять меседжі, які нібито ображають почуття різноманітних меншин, пропагують сексизм або насильство. І тут не діє навіть правило «міряти все мірою того часу».

Не дивно, що комедія як жанр сьогодні переживає не найкращі часи, адже чутливих категорій, з яких не можна сміятися, стає щораз більше, а вимоги, які сучасна культура ставить мистецтву, суворішають. Однією з властивостей хорошого гумору є його невимушеність та чесність, вміння підмічати актуальні суспільні виклики та проблеми і реагувати на них щиро й дотепно. Гумор, скрупульозно вивірений з «політикою партії» і схвалений «згори», вже не може бути гумором, оскільки втрачає свою ключову ознаку. Люди, котрі жили за часів Радянського Союзу, пам’ятають різницю між анекдотами, які розповідали пошепки на кухні, і дотепами, які друкували в партійних газетах.

Диктатура, в яку заганяє себе сьогоднішня масова культура, що не може не відображатись і на наших українських реаліях, є диктатурою під маскою турботи про забезпечення максимального психологічного комфорту всім верствам населення. Навряд чи зараз можна знайти мислячу людину, яка вважатиме дотепними мінстрел-шоу (характерний для Америки ХІХ століття театральний жанр, в якому білі актори, загримовані під чорношкірих, гримасували, танцювали й розігрували комічні сцени з їхнього життя, побудовані на негативних стереотипах). Але західна цивілізація наближається до такої ситуації, в якій мінстрел-шоу та комедія, де об’єктом гумору виступає персонаж у виконанні чорношкірого актора, вважатимуть майже однаковим злом.

Отже, над чим ми матимемо соціально схвалене право сміятися через сто років – питання, яке наразі без відповіді.

Ольга Герасименко

Поділитися:

Популярні статті