Кого обороняє і що заступає українськомовний католицький «Шлях»

Перечитуючи статті в «Шляху», я не раз ставив і ставлю перед собою питання, чи українськомовний «Шлях» обороняє права Української Католицької Церкви, чи змагає або хоч піддержує справу визнання патріярхату нашої Церкви, чи щось іншого, щоб не сказати протилежне до названого. Під Церквою не розумію будинок, але Божу і людську Установу, з якої вона складається, себто мирян, священиків і владик, згідно з вченням Христової Церкви, яке ще окремо установив і потвердив Вселенський Собор Ватиканський II. Чи у «Шляху», як в органі католицької преси, що повинна бути сперта в першу чергу на правді й любові, є заступлена опінія тих складових елементів, що творять Христову Церкву, чи тільки підбирається все під один смак, щоб довести недоведене? Заступається навіть не повністю один з сегментів Христової Церкви,що викривляє основне становище християнського наставлення.

І так досьогодні «Шлях» не довів, що справа патріярхату УКЦеркви є поганою, яку він як може і де тільки може,’ при кожній можливій нагоді поборює. Це моє твердження можна б підсилити низкою незаперечних фактів з минулого і сучасного. Ось, наприклад, можна б згадати давню й голосну статтю про «український в’єтконг», у якій писалось, що несвідомі люди дались зловитись на більшовицьку вудочку, якою є справа патріярхату. Знаємо, що час і життя заперечило цю «теорію».

Можна б також згадати серію статтей на тему, чому нашій Церкві не належиться Патріярхат. На жаль, ця лінія досьогодні у «Шляху» продовжується.

Ось в останньому часі з тією самою ціллю був передрукований лист Владики Івана Бучка, на який у журналі була відповідна примітка. В тій самій площині зцензуровано Соборне Різдвяне Послання Ієрархії Помісної УКЦеркви, про що є згадка на іншому місці. І в тому ж самому числі, себто за 22 грудня 1985 p., з цією самою метою, щоб ще і ще, хоч трохи підважити й підірвати ідею патріярхату, була надрукована стаття Миколи Бараболяка під назвою: «А це таки треба взяти до уваги». Може, ще за якийсь час прочитаємо на сторінках «Шляху» ще більше соковитих борзописців, які будуть пасувати до зайнятої лінії і ще краще доказувати, що таке помісність і Патріярхат, які пробується виводити від «мосту» чи «помосту».

На цьому місті належить підкреслити, що ідея патріярхату УКЦеркви, яку відновив, відпорошив і висунув на Вселенському Соборі Ватиканському II Блаженніший отець Йосиф і яку Українське Патріярхальне Товариство та широкі кола мирян нашої Церкви щиро піддержали, мала на меті побачити нашу Церкву самобутньою, ідентично визначеною, піднесеною до гідности патріярхату, бути окремішньою Церквою у колі великої родини Вселенської Христової Церкви. Хіба ж в цьому було і є щось злого? Це ж було і залишилось нашим правом, якщо наша Церква ще цього статуту повністю не одержала, то повинна дальше безперебійно змагати, щоб його осягнути, бо це наше право на життя.

Дивно, що на цю тему написано чимало різних статтей багатьох авторів, включно з чужинцями, які підтверджували нашу правильність у змаганні за привернення прав нашої Церкви, виголошено багато доповідей, які доводили правильність висунених ідей, за які змагається наша Церква, але, мабуть, не до всіх ці незаперечні істини дійшли. Якщо ці істини не дійшли до всіх поодиноких осіб, то ще можна мати деяке зрозуміння, навіть до Миколи Бараболяка, бо ж не можна всього схопити, але ці питання повинні були бути самозрозумілі для українського католицького тижневика «Шлях».

В такій ситуації можна було сподіватись, що «Шлях» стане у фарватері змагань за Патріярхат УКЦеркви, за її історичні права, бо ж це скріплює і ставить її на вищий рівень, підсилює нашу Церкву, що її наші вороги стараються угробити. На жаль, так не сталось, і «Шлях» не став промотором цих ідей. Але коли «Шлях» з таких чи інших причин не міг чи не бажав стати на передовій лінії, то хоч повинен був стати осторонь, щоб не підривати цих ідей і тим посередньо не піддержувати ворожої акції.

Це не порожні слова читайте радянські видання і радянську пресу і побачите, як це все відповідно нотується і використовується там. Про це будуть статті у наступних числах. Така настанова «Шляху» суперечить виступові-заяві Митрополита Стефана Сулика на Надзвичайному папському Синоді, у якій він піддержав прохання Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана у справі визнання патріярхату УКЦеркви, а, крім цього, говорив про кривдячий територіяльний принцип для нашої Церкви, про що писала ватиканська газета «Осерваторе Романо».

Надрукована стаття Миколи Бараболяка в «Шляху» зовсім не співпадає з настановою Владики Стефана Сулика. Стаття М. Бараболяка в «Шляху» дуже здивувала багатьох читачів, які ставлять собі питання, які він заступає позиції і що обороняє? Треба признати, що М. Бараболяк належить до особливих українських журналістів-рецептодавців на всі питання і до всіх справ, до української внутрішньої і зовнішньої політики, церковних питань, як також світової політики. Що властиво не зле, що ми маємо таких знавців і майстрів на всі руки. М. Бараболяк друкується майже у всій головній українській пресі.

Мабуть, в останньому часі знову М. Бараболяк вичерпався з своїх принципових тем і знову взявся за церковну і написав вже згадану статтю, а це для «Шляху», як вода на його млин. М. Бараболяк починає свою статтю скромно ствердженням: «Моє знання історії заслабке, щоб я смів висказатись про «історичність» нашого Патріярхату. Але, прочитавши уважливо статтю Василя Качмаря п.наг. «Змагання за Патріярхат…» та порівнявши думки Качмаря з висновками на цю тему о. д-ра Дмитра Блажейовського на сторінках «Нової Зорі» (пор. «Українські церковні унії»…)», автор зразу збагнув суть питання патріярхату і зробив своє ствердження, що наші аргументи у справі патріярхату не дуже переконливі. Він пише: «Та заки я б приєднався до голосу з вимогою встановлення нашого Патріярхату, я бажав би, щоб дискусія розвіяла такі мої сумніви». Цікаво, що М. Бараболяк, прочитавши лише, за його словами, дві статті про таке широке питання, як Патріярхат, зразу ж вирішив всі проблеми патріярхату.

Та, мабуть, краще в цьому не переконувати М. Бараболяка, бо це зайва справа і безпотрібна витрата часу. М. Бараболяк не шукав і не шукає відповіді на такі питання, він згори знає, як має бути. З дальшого його писання виразно бачимо, що ні його знання не є такі «слабкі», як він відмітив, і він не шукає відповіді, але дає «на повну пару» лекцію про Патріярхат і про патріярхати. Ось його розуміння існуючих патріярхатів: «З другого боку український Патріярхат годі ставити на рівні з історичними міні-патріярхатами Близького Сходу, з сектами арабського кореня, бо ми духово не маємо з тими маронітами, мелхітами чи другими нічого спільного, і для мене, члена великого народу, це просто приниження моєї національної гідности бути в такій компанії. Духово, я такий же католик, як француз чи італієць, з тією різницею, що хвалю Господа в інших обрядових формах…».

Пригляньмось до того, що вже нам сказав М. Бараболяк, а це, що його знання є заслабкі, друге — заки він мав би приєднатись до встановлення українського патріярхату, то треба було б розвіяти його сумніви, третє — що нашого патріярхату не можна ставити на рівні з міні-патріярхатами, і чотири — він підкреслює, що він є такий самий католик, як француз і італієць, правда, додаючи до цього, «іншого обряду». Розберіться, що нам хоче сказати пан Бараболяк. На жаль, наша Церква досьогодні не має навіть цих прав і визнання у Вселенській Христовій Церкві, що їх мають, як пише М. Бараболяк, міні-патріярхати. На жаль, ми ні духово, ні практично, ні фактично не є траковані, як католики-французи чи італійці. Щоб так бути трактованими, треба собі, навіть у Церкві це місце вибороти. В тому ж є ціла суть ідеї патріярхату, не якогось магічного слова, але дії і нашої історичної ідентичности. На жаль, цього факту дехто не міг, а дехто не бажав і не бажає зрозуміти.

Чи варто сперечатися з автором про владу в Церкві, бо Церква не є політичною інституцією, і Христос прийшов на землю не володіти, не панувати, але послужити, служити людині, людству у його спасінні. Отже, не буду тут сперечатися про «вертикальну» чи «горизонтальну» владу папи. Все ж таки, на Вселенському Соборі Ватиканському II був зворот від централізму до колегіялізму. Була і є мова про більші права для національних Церков, бо ж не обов’язково, що є добре і корисно з погляду Церкви для італійця чи француза, є так само добре для католиків у Індії, Африці, Південній чи Північній Америках. Принцип колегіяльности у служінні в Церкві є не тільки серед голляндців, але й серед американців ц інших католиків. Але це знову ж окрема тема для окремого розгляду.

Якщо б М. Бараболяк дещо глибше простудіював церковні справи і також заглянув, що означає патріярхорівний чи верховний архиєпископ та які його права і обов’язки, тоді напевно був би не писав такого ствердження, що, мовляв, він «є тільки (мається на увазі Патріярха Мирослава-Івана – прим. М. Г.) її духовим Первоієрархом, а не юрисдикційним зверхником».

М. Бараболяк не може собі уявити, як «… наша Церква мала б бути католицькою і водночас «помісною», тобто незалежною. Католицизм і «помісність» — це, в моєму розумінні, суперечності». На цьому може дискусія закінчитись, бо в такій ситуації немає про що дискутувати. Існування католицьких помісних Церков є дійсністю, а нам Бараболяк підсуває, що це є суперечність. Суперечність чого?

У своїй довгенькій статті М. Бараболяк порушує ще багато інших питань, на які можна б відповісти, але найкраще буде спарафразувати його останнє речення у статті, де написано: «Це питання, над яким варто призадуматись, заки дальше діяти». Перефразовуючи це речення, краще сказати: це питання, над якими варто призадуматись і їх простудіювати перед тим, заки про це писати.

Микола Галів

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt