Колонка редактора

Один із випадків, який трапився під час травневих виборів до Київради, безумовно стане своєрідним маркером для українських соціологів релігії та тих, хто вивчає секулярні процеси в нашому суспільстві. Маю на увазі конфлікт між активістом ЛГБТ (рух на підтримку сексуальних меншин) Богданом Глобою та молодою партією «Демократичний альянс». Пан Богдан подав заяву про членство у ДемАльянсі, в чому йому було відмовлено на підставі того, що це партія християнсько-демократична, а ідеї, які пропагує в суспільстві Богдан Глоба, суперечать ідеям, які відстоює партія. Внаслідок цієї ситуації «Демократичний альянс» здобув як нових прихильників, так і нових ворогів, у тому числі серед колишніх симпатиків. Одні казали, що нарешті в Україні з’явилася партія, яка має певні принципи, а саме християнські, і готова їх відстоювати, інші звинуватили демальянсівців у «неєвропейськості», «нетолеранції” та «недемократичності». Так наче не християнство зробило Європу Європою.

Жодним чином не агітую за «Демократичний альянс», бо, зрештою, це ще надто молода політична сила в українському політикумі, щоб робити з її діяльності бодай якісь висновки. Проте ця ситуація показала не менш цікаві тенденції з погляду соціології релігії. Чи можуть українські християни брати участь в політичному процесі? Це питання, на мою думку, щойно з’явилось на порядку денному. І якщо раніше «християнськість» України сприймалася як щось само собою зрозуміле, то останнім часом все частіше ставиться під сумнів. Не лише тому, що «християнськість» ця бутафорна (християнські принципи співжиття не імплементовані в повсякденне життя українця, а обмежуються «паскою-ковбаскою»), але й тому, що все більше українських громадян наполягають на радикальнішому розмежуванні релігійного та суспільного дискурсів. Політичні сили, які раніше декларували свою від‑ даність християнським ідеалам, так і не змогли показати, чим кардинально відрізняються від наскрізь корумпованого українського політикуму. І на цьому тлі конфлікт між паном Глобою та ДемАльянсом виявив, що частина суспільства вважає присутність християнських ідей в політичній програмі партії пережитком минулого.

Водночас цей випадок показав, що в суспільстві є серйозний запит на помірковано-консервативну політичну силу, якій не будуть чужими християнські цінності за умови, що для членів партії ті цінності не залишаться на рівні декларації, популізму. Звісно, Церква як інституція не може брати участі в політичному процесі, однак супроти вірних не існує таких застережень – навпаки, вони мають покликання нести християнство в ті сфери, де працюють, зокрема й у політику. Чи можуть українські християни спільно з іншими людьми доброї волі оздоровити український політикум? Переконаний, що можуть, але якщо спершу стануть справжніми християнами і житимуть автентичним християнським життям. Тоді їм справді буде що дати українському суспільству як на державному, так і на локаль‑ ному рівнях.