Колонка редактора

Кажуть, що коли смерть кількох військових не викликає широкого резонансу в ЗМІ і суспільстві загалом, а голосно обговорюють вже десятки чи сотні загиблих, то війна справді почалась… Протягом останніх півроку наш больовий поріг поступово підвищувався. Смерті Сергія Нігояна та Михайла Жизневського під час подій на вулиці Грушевського 22 січня відразу стали шоком для цілої країни. Їхні імена були у всіх на устах. Тепер ми можемо хіба що переказувати
один одному сухі цифри. Ми вже не запам’ятовуємо імен наших героїв… Зрештою, війна забрала вже скільки життів, що одній людині годі запам’ятати їх. Мій розум намагається осягнути сенс всього цього, але не може…

Ця безглузда м’ясорубка, у яку втягнули наш народ, не має під собою жодних тверезих аргументів. Навіть якщо зважити на вимоги представників крайніх проросійських поглядів жителів сходу, то все одно неможливо збагнути, навіщо було влаштовувати цю криваву бійню. Але, вочевидь, ці вимоги є тільки завісою. Режисерам цього диявольського спектаклю ішлося про інше – про повний демонтаж української державності й суверенітету. Пазл складається тільки тоді, коли глянемо на ці події з іншого кута. Україна переживає зараз те, що колись пережили інші держави, які вирвались з радянських лап. Мимоволі згадуються інші регіони – Абхазія, Осетія, Придністров’я, які так само постраждали через постімперські амбіції Москви. З невеликими нюансами на частині нашої території розіграли таку саму партію. І агресору байдуже, що він переступив через цілу систему міжнародних відносин і договорів.

Щоправда, Католицька Церква на Другому Ватиканському Соборі, немов відчуваючи, що майбутні війни будуть саме такі – замасковані, гібридні, попереджала світову спільноту про їх небезпеку. «Складність сьогоднішнього стану і заплутаності міжнародних відносин дає можливість затягувати замасковані війни, використовуючи нові методи, підступні і руйнівні. В багатьох обставинах як новий спосіб воєнних дій використовуються терористичні акти», – писали соборові отці в Пастирській конституції «Церква в сучасному світі». І далі: «мішенями терористичних атак стають не воєнні об’єкти в умовах оголошеної війни, а місця, де точиться повсякденне життя» (Компендіум соціальної доктрини Церкви, 513). Ницість і підступність такої війни очевидна. Західний світ немов не почув цієї перестороги. Увірувавши в фукуямівський «кінець історії», гадав, що економіка врятує від війни. Проте «кінець історії» не настав, ідеології не пішли зі світової арени, принаймні у Східній Європі. Тому такими марними виглядають спроби нинішніх західних політиків говорити прагматичною мовою зі стороною, яка живе ідеологією, а не принципами. Ідеологія може виправдати будь-яку брехню, будь-яке насильство, а раціональні аргументи для неї – несерйозна розмова. Я не маю сумніву, що з Божою поміччю ми вийдемо з цієї ситуації і здобудемо те, чого прагнемо, – країну в якій шанують людську гідність і в якій діє закон. Можливо, із втратами, яких би нам не хотілося… Попереду ще дуже багато роботи, але ця перемога матиме для нас глибокий сенс і вартість. Головне не забували імен тих, хто заплатив найвищу ціну, щоб ми пішли уперед!

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>