Колонка редактора

Те, що царство, розділене в собі, не встоїться, ні для кого не секрет. Для розуміння цієї істини не треба бути християнином чи прочитати ці слова в Євангелії. Це підказує нам наш здоровий глузд. Ця істина працює, як на мікро-, так і на макрорівнях. Людиною, яка не має внутрішньої єдності, миру в собі, зазвичай кидає в житті, як кораблем у бурхливому морі. А кожне нове випробування видається їй велетенською хвилею, що може враз потопити її човен. Так само буває і з цілими суспільствами чи країнами. Осягнення цієї єдності може відбуватись двома шляхами – перед лицем небезпеки або завдяки довготривалій систематичній праці над собою.

Соціальний психолог Олег Покальчук каже, що в момент загрози людина гранично ясно оцінює ситуацію, одномоментне вкидання гормонів, як частина програми спинного мозку, стає запорукою порятунку людини. Всі органи чуттів починають працювати як ніколи злагоджено, на повну силу, що підвищує шанси виживання в рази. Олег Покальчук характеризує цей час, як змінений стан свідомості. На мою думку, останній рік ціле наше суспільство перебувало в такому стані «зміненої свідомості». Зміненої в доброму розумінні цього слова. Наша свідомість стала набагато ближчою до тієї моделі суспільства, яким ми прагнемо бути. Суспільством солідарним, емпатичним, співчутливим, справедливим, здатним відбивати деструктивні зовнішні впливи.

Неможливо применшити відданість військових, добровольців, волонтерів, журналістів і всіх небайдужих людей, які мобілізувались у справі реформи країни, починаючи з перших акцій на Майдані в Києві і закінчуючи захистом країни зі зброєю в руках від агресивного зовнішнього ворога. Всі ці події показали, що українці здатні, навіть щиро бажають залишити свою «хату скраю» і вийти на головні площі міст і сіл для боротьби з метастазами зла й несправедливості. Боротись за свої ідеали навіть ціною власного життя. На цьому тлі відбувається чимало рецидивів старої системи, яка формувалась протягом десятиліть. Українське суспільство і далі не може виборсатись із тотальної корумпованості та неповаги до людської гідності в різних її формах. То тут, то там чуєш про те, що нічого не змінилось, а навіть погіршилось.

Виглядає так, що це одномоментне вкидання гормонів у наш суспільний організм вичерпується. А що далі? Як я писав вище, осягнення внутрішньої єдності нашого суспільного чи людського організму можливе не лише перед лицем загрози, а й внаслідок довготривалої систематичної роботи. Без неї загрози поставатимуть щоразу, а ми лише реагуватимемо на них в останній момент. Зараз настав крайній час зайнятись систематичною працею, щоб наш соціум був єдиним навколо переміни країни. Звісно, це не може бути тоталітарна модель єдності, де всі ті, що не вписуються в систему, видаляються з неї. Це повинна бути єдність позитивна – навколо ідеалів, випрацюваних в цей складний час. Перш за все навколо ідеалу непорушності людської гідності. Чи може Церква сприяти цьому процесу? Безперечно. Про це говорить її соціальна доктрина. Сам Христос, коли зустрічав грішника, перш за все підтверджував його людську гідність, підкреслював важливість кожної особи. «Встань, ти важливий, ти маєш гідність і є люблений!» – приблизно так можна було б підсумувати його численні розмови з людьми приниженими, опущеними, відкиненими на маргінеси життя. Отож, боротьба триває. Переможе тільки любов.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>