Ситуація, описана учасниками Несторівської групи фразою Льюїса Керролла: «Якщо тобі однаково, куди йти, тоді й однаково, яким шляхом», дуже влучно демонструє стан, у який поступово переходить українське суспільство. Щойно трохи вщухли бойові дії на східних кордонах, як публічний простір стало буквально розривати від внутрішньої полеміки. Відкладу вбік чинник зовнішнього вкидання таких дискусій, який, безперечно, присутній, але мушу визнати, що нам ніколи не бракувало такого хисту. Коли поїздка у трамваї перетворюється на засідання профільного комітету Верховної Ради чи Кабінету міністрів, а в кожній другій розмові чути заклик до третього Майдану, в мене особисто складається враження, що другий Майдан нас нічого не навчив… Так, є проблема старих кадрів, так, олігархи нікуди не зникли, так, політики й далі переслідують власні егоїстичні інтереси, так, економічна ситуація катастрофічно погіршується. Але в революційний спосіб ці проблеми не долаються. Ми у цьому пересвідчились вже двічі за десять років.
З одного боку, після кожної революційної зміни утворюється ідейний вакуум, який заповнюють ті сенси, за якими стоїть більше ресурсів. З іншого – українське суспільство доцінило той факт, що його ресурс потужний. Коли попередній режим поставив під питання саму гідність людини, соціум вибухнув і скинув його. Але чи є в суспільстві такі ідеї, які зможуть заповнити новий вакуум, що утворився? Іншими словами, чи є в нас програма еволюційного, а не революційного розвитку нашої країни? Яку державу ми хочемо будувати? Скидається на те, що нині в кожного з нас є власне бачення, якою повинна бути Україна. А також переконання, що зараз ми будуємо державу кожен за своїм власним сценарієм. Ці різнорідні думки зіштовхуються одна з одною за принципом «або буде по моєму, або ніяк». Не існує тверезої дискусії, в якій ми могли б окреслити, куди власне йдемо, до якої «української мрії»? Стартом цієї мрії є гідність людини. Цей урок ми вже добре засвоїли… ціною життів найкращих та найсміливіших із нас. А що далі? А далі є загроза того, що вакуум знову заповнить ідея такого собі м’якого авторитаризму. Оскільки твердий вже навряд чи вийде, а от на м’який є навіть широкий суспільний запит. Така пасивність стала причиною того, що більш ніж 90% населення якраз взяли участь в побудові тотальної корупційної сітки в державі. Без нового суспільного договору щодо дорожньої карти «української мрії» маємо всі шанси піти по колу історії. Чи готова сьогодні наша Церква взяти участь в цій дискусії зі своїми напрацюваннями. Моя відповідь складатиметься з кількох частин: повинна, не готова, але ресурс має. Соціальна доктрина Католицької Церкви та напрацювання УГКЦ в цій сфері колосальні. Це добрі та перевірені ідеї, з якими Церква може вступити у цю дискусію, навіть стати одним з її каталізаторів. Але вона не надто готова до цього.
Теперішнє суспільство має свою мову, якою ще треба навчитися говорити. Для кожного часу є своя мова: для ХІХ століття – своя, для ХХ – своя, а в ХХІ столітті треба вчити нову. «Ecclesia semper reformanda est», як завжди, залишається актуальним.
