Колонка редактора

Грецьке словосполучення καθολικὴ Ἐκκλησία, яке зустрічаємо в Символі віри, говорить нам про одну з якостей Церкви – її католичність (чи часом можна почути – кафоличність). Слов’янські перекладачі, а згодом і українські, вирішили не переносити його з грецької в чистому вигляді – як «католицька Церква», а переклали –«соборна Церква»: «Вірую в святу, соборну і апостольську Церкву…»

Цікавим є й те, що в грецькій традиції головний храм монастиря чи монастирського комплексу називають кафоліконом (чи католіконом), а в нас такі храми зазвичай називають соборами. Наскільки я можу судити, слово «соборний» у старослов’янській мові мало дещо ширше значення, аніж воно має в українській, і позначало щось таке, що є загальним для всіх, що стосується всіх, що охоплює всіх. У такому розумінні воно справді відповідає грецькому терміну «католицький». Проте, не знаю свідомо чи ні, слов’янські перекладачі вказали на ще одну рису Церкви, а саме на важливість колегіальності для її внутрішнього життя. У Східних Церквах, для яких синодальний устрій є вагомою якістю внутрішнього устрою, ця колегіальність завше була тим, що варто відстоювати й оберігати.

Можемо пригадати важливий приклад з історії УГКЦ ХХ століття, коли Блаженніший Патріарх Йосиф Сліпий намагався всіма силами відродити синодальний устрій Церкви, часто в запеклій боротьбі з Римською курією. Лише за понтифікату Івана Павла ІІ і за його особистого сприяння цю справу вдалося залагодити. Нині не лише в Східних Церквах, але й у всій Вселенській Церкві тема колегіальності стає щораз популярнішою. Цей процес розпочався у ХХ столітті, а його кульмінацією став Другий Ватиканський Собор, по завершенні якого Папа Павло VI створив Синод єпископів Католицької Церкви. І в останні два роки ми можемо спостерігати за перебігом синоду з питань сім’ї в сучасному світі.

Папа Франциск ще більше розширив можливості колегіальності у Вселенській Церкві, встановивши Раду кардиналів, яка складається з восьми осіб. Цей новий орган, як і Синод єпископів, покликаний допомагати Єпископові Риму виконувати його уряд Вселенського Архиєрея. Для УГКЦ тема синодів чи соборів не є чимось екстраординарним. Упродовж історії, звичайно, були періоди, коли ця колегіальність занедбувалася, але сьогодні без неї нашу Церкву важко собі уявити. Зрештою, сам акт відновлення єдності нашої Церкви з Римом мав синодальний характер і був результатом соборної діяльності років, що передували рішенню Берестейської унії 1596 року. Цей рік для нашої Церкви був без перебільшення роком соборності. Спершу зустрічі проводили на єпархіальному рівні, а наприкінці літа відбулася VI сесія Патріаршого Собору, після якого одразу ж скликали великий Синод єпископів з цілого світу. Патріарший Собор також зібрав людей звідусіль (те, що його учасники представляли 57 країн, свідчить багато про що). А сама зустріч стількох представників з різних місцевостей і культур, відкритих на дію Духа, може принести неабиякі плоди. Чи так буде – побачимо згодом.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt