50 років тому, в 1965-ому, у США утворилися перші осередки Патріархального руху, а вже через дев’ять років, у 1974-ому, такі спільноти існували по цілому вільному світі, тому було створене Українське Патріярхальне Світове Об’єднання. Сьогодні масштаби Українського патріархального товариства значно менші. Проте ідейний імпульс залишається відчутним і його можна зустріти далеко поза формальними межами самого товариства.
Можна сказати, що багато з тих ідей, які відстоювали «патріархальники», стали нині ідеями цілої Церкви. Коли гортаєш сторінки часопису «Патріярхат», бачиш, як сам рух еволюціонував, як з кожним роком не лише діяв, але й по-новому усвідомлював себе. В ширшій історії УГКЦ ХХ століття Патріархальний рух виглядав потужною мирянською ініціативою і у свій спосіб долучився до творення того обличчя Церкви, яке ми бачимо тепер.
На жаль, імпульс цього руху не передався в Україну, хоча журнал, заснований товариством у 1967-ому, з 2002 року видається у Львові. Причин, через які в Україні не постав повноцінний осередок, мабуть, багато. Я не знаю всіх, проте головною з них, очевидно, була неготовність мирянського середовища в незалежній Україні 90-их років до підхоплення ідей Патріархального товариства.
Слід щиро визнати, що в багатьох випадках ці ідеї були не надто зрозумілі людям, які на десятки років опинилися поза загальнокатолицьким контекстом. І сьогодні мало хто з вірних УГКЦ здатний відповісти на запитання, що таке Другий Ватиканський Собор, а тим паче, що таке Декрет Orientalium ecclesiarum, який був одним із основоположних документів для діяльності руху.
Однак історія Патріархального руху може нас багато чого навчити. Найперше – це колосальний приклад небайдужості. Можна багато критикувати ті чи ті дії представників руху, проте чого в них не забереш, то це щирої пасіонарності, яка в будь-якому разі краща від пасивності та збайдужіння. Власне з небайдужості виростає бажання брати на себе відповідальність. Серед «патріархальників» було і є маса людей, які присвятили Церкві левову частку свого життя, сил і матеріальних ресурсів. Не вистачить місця пригадати тут усіх їх, проте складаю щиру подяку всім знаним і призабутим діячам Українського патріархального руху!
Ваші старання дали сильний імпульс цілій Церкві, який буде ще довго відчутним у різних сферах її існування. Рух є й прикладом самопізнання, оскільки щораз глибше намагався зрозуміти свою природу, роль мирян у Церкві, а також прикладом, як вірні пізнають богослов’я своєї Церкви. Це також варто наслідувати в сучасному контексті розвитку суспільства і тих викликів, які постають перед ним. Тож вітаю усіх із цим п’ятдесятилітнім ювілеєм мирянського пробудження!
Наостанок хочу виправити одну тривалу несправедливість: річ у тім, що на обкладинці журналу і в 1995 (No12) році, і в 2015-ому (No4) був портрет праведного Митрополита Андрея Шептицького, проте без вказання автора цього рисунка – Альфреда Козака. Від імені редакції прошу вибачення в родини бл. п. А. Козака за цей подвійний недогляд.
