«Як родився Христос – так зродиться нове вільне життя на землі! Як воскрес Христос – так воскресне із гробу неволі наша свята Церква!», – такі слова написав у своєму різдвяному посланні 1947 року Йосиф Сліпий із сибірського ув’язнення. Це був лише початок його каторги, а радянська тоталітарна машина здавалась нездоланною. Проте навіть у таких умовах він сам не втрачав надії та знаходив можливість підтримати свою паству. В його словах немає дешевого оптимізму, який просто заспокоює, мовляв, «якось буде, і буде добре». Він закликає до непохитності у вірі, твердості в діях, а головне – не втрачати надії. Після 18 років ув’язнення і прибуття до Рима Йосиф Сліпий не пішов на заслужений відпочинок, а вступив у нову боротьбу. Хтось сказав, що невідомо, де йому було важче: там, де межа між добром і злом була чіткою, чи там, де дипломатія і канонічні апорії порушували питання мети і доцільності засобів. Давати однозначну оцінку Ostpolitik та розповідати про її наслідки для УГКЦ наразі важко. Перш за все тому, що звільнення самого Митрополита відбулось у контексті «Східної політики» Ватикану і стало одним з її найбільших успіхів. Тож тема Ostpolitik потребує зваженої, неупередженої оцінки та обговорення у нашій Церкві. Це стосується як минулих, так і нинішніх «східних стратегій» Ватикану.
Але повернімось до теми заслання Блаженнішого Йосифа. Він провів у неволі майже такий самий відрізок часу, який ми, українці, прожили після звільнення з того ж таки радянського «концтабору». Після помилування він пробув майже скільки ж часу в Римі, де не те що не втратив надії, а почав ще більше працювати. Натомість нині, за час значно коротший, аніж ці два періоди життя Патріарха, в нашому суспільстві щораз голосніше звучать нотки безнадії. Чеський богослов Томаш Галік вважає, що це «дух часу», що ми живемо в постоптимістичну епоху. І немов продовжуючи цю тему, греко-католицький священик з Канади Мирослав Татарин каже, що нинішнє богослов’я повинно бути богослов’ям надії (інтерв’ю з ним читайте в найближчих числах «Патріярхату»). Важко не погодитись з такими очевидними речами. Саме тому я розпочав це вступне слово зі слів надії 66-річної давності. Хоча тоді з людської точки зору надії могло бути не набагато більше, ніж у апостолів, які спостерігали, як їхнього Учителя ведуть на Голготу. Воскресіння Христа дало нам найтвердішу і найсвітлішу надію, з нього починається нова історія. Це нове творіння, восьмий день тижня, яким доповнилось створення всесвіту. Нинішня безнадія в суспільстві, відсутність довіри, зростання агресії, з одного боку, і посилення релігійного фундаменталізму, який намагається сховатись від цієї сумної реальності в позірному тріумфі католицизму чи православ’я, з іншого – все це ланки одного ланцюга, наслідки втрати надії, але тої надії, яка «не посоромить». Таку надію мав один з найвидатніших пастирів нашої Церкви – Патріарх Йосиф. Тож нумо вчитись і працювати!
