У 1981 році Станіслав Лем, до слова – уродженець Львова, опублікував свою повість «Ґолем XIV». Невідомо, чи письменники-фантасти справді бачать далі, аніж ми, і здатні передбачати майбутні винаходи, чи вони таким чином зумовлюють рух людського розуму, і людство лише несвідомо реалізує їхні фантазії. У випадку зі штучним інтелектом – Ґолемом XIV, завдяки якому планувалось автоматизувати військово-командні та політико-економічні рішення, сталося майже так, як гадалося. Тепер розмови про запровадження системи автоматизованого ухвалення рішень тривають вже не на рівні письменників-фантастів. Кажу тут не про апокаліптичні візії чи всесвітню змову, а про зневіру людства у власну здатність досягти світового ладу, де панували б мир і гармонія.
Людина бачить, що сама є джерелом зла у світі, тому що саме через її рішення ситуація може повернутися на добро чи на зло. І оскільки вона, навіть за ідеальних умов, не здатна вловити усі фактори ситуації, то її суб’єктивні рішення завжди щось упускають, є неповними. Коротше кажучи, людина обмежена соціальним, культурним, політичним та іншими контекстами. Це одна з найголовніших тез постмодернізму. В ситуації зневіри у здатність подолати весь комплекс власної обмеженості та зла у світі як її наслідку залишається надія лише на щось «позалюдське». Гадаю, що ситуацію, в якій опинилося людство, найкраще висловив апостол Павло: «Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерті?» (Рим. 7, 24).
Багато наших сучасників вбачають саме у новітніх технологіях «визволителя людини». Скажімо, штучний інтелект міг би забезпечити об’єктивність під час ухвалення різноманітних адміністративних рішень, не брав би хабарів, а державне управління було б позбавлене завдяки йому політичних баталій. Такий самий інтелект, керуючи автомобілем, зменшив би кількість аварій, оскільки більшість із них спричинені саме «людським фактором». Що вже казати про «розумний дім» чи, до прикладу, «інсулінову помпу» з процесором, яка сама може визначати потребу та регулювати подачу інсуліну в тіло людини, хворої на діабет. Це з одного боку. А з другого – сучасний рівень кіберзлочинності, до якої вдаються навіть цілі держави, ставить питання про захист усіх цих систем, починаючи від цифрового уряду і закінчуючи «інсуліновою помпою», оскільки все це можна дезорганізувати чи просто вивести з ладу.
Але чи таке зречення власної свободи волі справді визволить людину від обмеженості та схильності чинити зло? Навряд. Бо технології – всього лиш інструмент. Творіння не є більшим від свого творця. Інструмент тільки розширює наші можливості, однак несе зі собою наші схильності, обмеження та страхи. Інтенція знайти визволителя поза людиною – справді підсвідомо правильний шлях, однак машина не здатна стати таким рятівником. На відміну від Бога машина не любить нас. Вона взагалі не здатна любити.
