Ця «ювілейна» редакторська колонка буде трішки довшою, ніж зазвичай. Минає п’ятдесятий рік життя журналу і восьмий рік мого редакторства. За ці роки я пройшов разом із журналом свій особистий шлях, який був надзвичайно плідним і важливим. Гадаю, що журнал і все, що з ним пов’язане, більше формував мене, аніж я його. Коли наприкінці 2008 року я почав допомагати в редакції журналу тодішньому головному редакторові Петрові Дідулі, а згодом мою кандидатуру Патріархальне товариство в США затвердило як його наступника, я навряд чи добре розумів, на що йду. Спершу мені треба було «дорости» до цього журналу, але я це почав усвідомлювати лише згодом. Я знав про журнал давно, читав його, а перед тим, як стати редактором, вже був одним із авторів і старався регулярно до нього дописувати. Та коли Петро Дідула сказав мені: «Все, наступний номер ти готуєш не як помічник головного редактора, а вже як головний редактор» – я трохи розгубився. Почав уважно переглядати старі номери, починаючи від 1967 року, і зрозумів, що це цілий пласт історії, який я знаю лише в загальних рисах. Тому сказати, що я був «замалий» для «Патріярхату», значить не сказати нічого. Я народився у 1980 році в радянській Україні і належу до покоління, з якого 99,99% нічого не знать про цей журнал і його історію. Це з одного боку. А з другого, ніде правди діти, я належу до Церкви, сучасне обличчя якої формувалося в тому числі й цим журналом. Ті речі, які сьогодні є очевидними, для багатьох українських греко-католиків, зокрема й повсюдне признання глави УГКЦ як патріарха, неможливо було б історично пояснити без згадки про Патріархальний рух і його друкований орган «Патріярхат». Ця історія з часом цілком логічно опинилася в центрі моїх наукових інтересів, понад те – їй присвячений мій докторат. Тому, незважаючи на те, що і фізично, і часово я доволі далекий від осьового часу існування Патріархального руху, він став частиною мого життя і мене особисто.
Однак моїм завданням тоді, у 2009 році, було не лише дивитися в історію, але й продовжувати місію журналу. Можливо, якби я знав докладно все про Патріархальний рух і журнал на самому початку, мені було б важче, сумнівів, що і як робити, було б набагато більше. Певною мірою моє незнання всіх подробиць історії розв’язувало мені руки. Тому моєю першочерговою методологією в перших місяцях і роках праці стало уважне вдивляння в нашу церковну і суспільну дійсність, щоб зрозуміти, що журнал може дати Церкві і народу сьогодні. Гадаю, читачі, які звикли до стилю попередніх редакторів, це одразу відчули. Нехай пробачать мені мої помилки і невдалі кроки. Експериментів було багато, що, мабуть, не дуже «личить» журналові з такою встояною і глибокою історією. Але, дивлячись сьогодні на пройдений шлях, мушу сказати, що без експериментів було б важко обійтися. «Плинні часи» – відомий вислів філософа Зиґмунта Баумана на позначення нашої з вами дійсності – стосується не лише позацерковних справ. Швидкі й непередбачувані зміни відбуваються в усіх ділянках нашого суспільного буття. І це не може не впливати на Церкву. Тому журнал, якщо він прагне залишатись актуальним, повинен на них реагувати.
Першою і основною темою журналу, як і 50 років тому, залишається змагання нашої Церкви до офіційного визнання за нею патріаршого статусу. Однак фокус тут дещо змістився. Адже чим є патріархат будь-якої Церкви, як не ознакою її зрілості? Патріархат не створюється декретом чи постановою. Тому мовиться не так про форму, як про зміст. «Патріархальна» тема – це не лише те, що стосується безпосередньо канонів чи, як є, на жаль, у нашому випадку, «церковної геополітики». Патріархат охоплює зрілість всіх ділянок церковного життя. Це не є позірно благочестивою спробою відсунути вбік благородні і справедливі змагання нашої Церкви, які тривають з XVII століття. Але ми не можемо ігнорувати ті серйозні виклики, які постають на нашому шляху і які потребують часом навіть більшої уваги, особливо в Україні. Маю на увазі секуляризацію, хворобливий індивідуалізм, тотальну несправедливість, брак релігійної освіти тощо.
Звісно, ми спостерігаємо не лише за тим, що відбувається у «плинному» світі загалом, але й за важливими процесами, подіями в самій Церкві, звертаючи на них особливу увагу. Ми є двомісячником і на відміну від «швидких» медіа маємо час зупинитись та поміркувати. Нашою ціллю завжди є подати більш аналітичний погляд на ті чи ті події та явища. Оскільки, на нашу думку, важливим є не кількість інформації, а радше глибше її розуміння. Це стосується знову ж таки як релігійних, так і суспільних явищ.
Наступним великим масивом матеріалів, які ми подаємо на сторінках часопису, є історичний блок. Історія дозволяє міцніше стояти на ногах. Без знання свого минулого ми, мов піщинки, летимо у відкритому космосі і не розуміємо, де низ, а де верх. Історичні матеріали стосуються не лише самих подій минулого, але й нашої церковної традиції загалом.
Ще один пункт нашої «програми» – введення в суспільно-церковний дискурс понять соціального вчення Церкви. Корупція, несправедливість, відсутність довіри і солідарності є не лише суспільними хворобами, які покликана лікувати держава. Церкві ніколи не були байдужі умови, в яких живуть люди, вона продовжує місію Ісуса Христа включно з такими суспільними сферами, як економіка, техніка, комунікація, політика, міжнародні стосунки і відносини між культурами. Церква не має готових рецептів щодо того, як влаштувати земне життя, але вона пропонує принципи, на яких повинно ґрунтуватися здорове, справедливе, солідарне і забезпечене суспільство. В своїх різноманітних публікаціях та в різних формах їх подачі ми прагнемо донести до вірних УГКЦ і всіх людей доброї волі головні ідеї цього соціального вчення.
«Патріярхат» не був би таким, яким він є, без тих, що протягом цих років тут, в Україні, залучалися чи зараз залучені до праці в редакції. Перш за все це помічник головного редактора Лідія Мідик, Олексій Медик (нині священик), Юрій Чорний та Андрій Іщик, які допомагали розповсюджувати журнал у минулому, а також Микола Рашкевич, який займається цим сьогодні. Хочу згадати Лілію Петрович та Оксану Шкодзінську, які колись займалися літературним редагуванням текстів, а також Оксану Турчиняк, яка це робить тепер. Неможливо не згадати давню співпрацівницю часопису Олесю Оринчин, яка відповідає за макет і обкладинку, Максима Ясінського, який деякий час створював обкладинки у попередні роки, а також пані Ольгу Миронову, яка відповідає за фінансові справи. Дивлячись на ширшу перспективу існування журналу в Україні, думаю, було б неприпустимо не пригадати й ту людину, завдяки якій часопис пережив переїзд і пустив міцні корені на новому ґрунті, а саме попереднього редактора Петра Дідулу. Саме він підсилив в українській громаді добру думку про журнал і його зміст, чим ми користуємося донині.
Варто було б перелічити й усіх авторів, які долучаються до творення нашого журналу, але це зайняло б напевне половину його обсягу. Тож пропоную всім охочим дізнатися їхні прізвища взяти старі номери і уважно їх перечитати. Переконаний, що це буде недарма витрачений час. І наостанок від імені редакції у Львові, всіх тих, що допомагають у виданні журналу, його авторів та прихильників дякую Українському патріархальному товариству в США та редакційній раді за постійну довіру та підтримку, розуміння потреб і викликів, які постають перед нами під час нашої праці тут, в Україні!
Перші 50 років минули – відкриваємо наступні!
