Коли ми готували цей номер, то вирішили провести невеличке опитування, яке ви знайдете на його сторінках. Наше запитання було доволі простим – «Якою є роль мирян у Церкві?». Проте ви собі не уявляєте, яким воно виявилось складним для багатьох респондентів! Більшість парафіян наших храмів запевняли, що їм важко на нього відповісти, бо вони ніколи не замислювались над цим питанням, інші взагалі відмовлялися щось казати. Ті відповіді, які нам вдалося отримати, є думкою не лише тих людей, імена яких подані, але й значно ширшої спільноти. Їхні слова були найбільш вдалими для узагальнення різних тенденцій та думок парафіян. Але це слова тільки тих, хто погодився взяти участь в опитуванні, і їх була меншість. Якби таке ж опитування проводили серед священиків та єпископів, відповіді були б набагато розлогіші. Та чому самі миряни дуже часто не знають, хто вони і якою є їхня роль у Церкві?!
Безперечно, так є не у всіх парафіях, проте мені не раз доводилось стикатись із тим, що навіть ті, які роками ходять до храму, часто не знають елементарних біблійних істин. В їхньому розумінні історія спасіння – це щось на кшталт «доброї казки», абстракція, не закорінена в реальність. Я не кажу про всіх – йдеться, знову ж таки, про більшість. Однак без знання історії спасіння неможливо зрозуміти ролі Церкви в цьому процесі, а відповідно – усвідомити своє місце в ній. Коли я пишу ці рядки, в Католицькій Церкві відбуваються великі переміни. Не йдеться лише про зміни, що стосуються престолу святого апостола Петра. Це і входження цілої Церкви в нову епоху. Хтось називає її «добою Twitter’а», хтось вважає, що новообраний Папа є першим понтифіком постмодерної доби. І з цими всіма означеннями важко не погодитись. Уже Бенедикта XVI називали першим Папою доби постмодерну, він сам провадив Twitter-акаунт.
Чим різниться попередня епоха від тієї, в яку входимо? На мою думку, для Католицької Церкви минає добра «пост-Триденту». Тридентійський собор з його наголосом на структурі започаткував парадигму, за якою до Церкви можна було «належати»: ти належиш до структури, значить ти у Церкві. Нова доба – це доба, коли ключовою парадигмою стає термін бути. Треба бути християнином, щоби бути частиною Церкви. Постмодернізм, попри всю його критику представниками Церкви, робить дуже добру послугу християнству в цілому. Людина постмодерну не вірить твоїм словам, а дивиться, хто ти, як ти чиниш. Постмодерн не терпить лукавства, нещирості. Все повинне підтверджуватись через досвід, в тому числі й саме християнство. Того, хто називає себе християнином, людина постмодерну хоче пізнавати «по ділах». А без особистої зустрічі з Христом наша віра має всі шанси залишитись абстракцією, «доброю казкою». Все це спонукає до поглиблення своєї віри і стосунків із Богом, все це спонукає творити спільноту, щоби разом з іншими зростати у Христі, тобто бути Церквою. Коли ми всі не просто належатимемо до Церкви, а будемо нею, я переконаний: не виникатиме проблем із відповіддю на таке просте запитання – «Якою є роль мирян у Церкві?».
