«Літургія – це головне дієслово Церкви» – тезу, яку запропонував до роздумів Даниїл Ґаладза в статті «Літургія в діаспорі: виклики та перспективи», ми вирішили винести й на обкладинку цього числа журналу. Чому це так важливо? Найперше тому, щоб пригадати, що літургія – це не «одна з» активностей Церкви, а її головний вияв у світі. Без літургії Церква перестає бути Церквою, а є клубом волонтерів задля добрих справ (у кращому разі), бюро ритуальних послуг, частиною національної ідентичності і традицій тощо. Важливо пам’ятати про те, що на індивідуальному рівні це також екзистенційна потреба кожної християнської душі. Деякі богослови кажуть, що є лише три прості причини, чому ми всі хочемо бути в Церкві: або ми прагнемо бути святими, або тому, що більше нам нікуди піти, або задля влади. Зрозуміло, що дві останні мотивації спотворюють християнство як таке, а от бути святим без літургії було б неможливо: як мовить священик після Причастя при завершенні Божественної літургії, « … бо Ти є освячення наше».
Питання влади залишимо тут збоку, а от те, що літургійна молитва може стати лише частиною «традиції» в тому значенні, яке має це слово, коли починається з маленької літери, є незаперечним фактом. І ця традиційність близька до того, що позначається «нікуди піти» (чи «заведено піти»). Щойно з’явиться інше – «є куди піти» (а сучасність пропонує вже доволі широкий вибір альтернатив), храми просто спорожніють. Тому задля того, аби участь в літургійній молитві виходила зі здорової християнської мотивації, та задля того, аби люди не полишали самої участі в богослужіннях, ціла Церква – від пап і патріархів до вірних у найменшій парафії – повинна постійно віднаходити автентичний зміст своєї літургійної традиції.
Цього року весь світ згадує 500-ліття протестантської Реформації. Це подія, яка безперечно змінила хід історії як світу загалом, так і Католицької Церкви зокрема. І хоч дії Мартіна Лютера у Віттенберзі є особливим моментом для протестантів, у католицькому середовищі також триває дискусія щодо того, чим була Реформація, зокрема, для нього. Річ у тім, що «реформацій» було багато. Ще перед подіями, які спричинили народження третьої великої гілки християнства – протестантизму, в Католицькій Церкві вже відбулося кілька «реформацій», оскільки прагнення повернути Церкві її автентичну ідентичність та «форму» є явищем, притаманним не лише добі Модерну. Фраза «Ecclesia semper reformanda est» («Церква постійно оновлюється») належить ще святому Августинові. Це має великий сенс і щодо літургії. Це число журналу далеке від того, аби дати вичерпні відповіді на всі запитання щодо теми останнього Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви – ми лише провокуємо та інспіруємо ставити собі запитання і шукати відповіді на них. Ніколи не було такого часу, щоб церковне життя не потребувало певного оновлення. Потребує цього й літургійний вимір Церкви. Нема такої людини, яка ніколи не затрачувала б у собі автентичного розуміння того, чим є літургійна молитва. А багато хто з нас його не втратив тільки тому, що не мав. Тож працювати справді є над чим.
