Колонка редактора

У рамках святкування 50-ліття нашого журналу ми провели в Києві семінар «Церква в епоху постправди». До участі в ньому ми запросили людей, які представляють різні релігійно-суспільні контексти та наукові царини, для того, щоб отримати багатовимірну картину того, як феномен постправди впливає на наші суспільства і Церкву. Слід зазначити, що це, мабуть, був перший захід, який Українське патріархальне товариство провело в столиці України Києві. Це місто, в якому домовина Патріарха Йосифа, згідно з його Заповітом, повинна в майбутньому остаточно завершити своє земне паломництво. Тож проведення нашого семінару з нагоди 50-ліття журналу саме в столиці має неабияку символічність для цілого Патріархального руху. А що стосується самого феномену постправди, то в часі семінару мені в якийсь момент стало зрозуміло, що це зовсім не новітній феномен. Нагадаю, що, відповідно до Оксфордського словника, який проголосив постправду словом 2016 року, постправда – це тип супільно-політичної культури, в якій об’єктивні факти не мають значення, натомість формування дискурсу спирається на звернення до емоцій чи особистих переконань аудиторії. Але цей феномен у різних пропорціях присутній в світі від часу його гріхопадіння: «…бо правда з поміж людей зникла» (Пс. 12, 2), нарікає псалмоспівець. Єдина важлива різниця полягає в тому, що сучасні технології та фрагментація суспільств дозволяють застосовувати прийоми постправди в більш досконалий спосіб. З одного боку, як показують дослідження з економіки (їх автори отримали за них Нобелівські премії), людина – переважно ірраціональна істота. Тож, впливаючи на її емоції, можна досягти набагато кращого результату, аніж намагаючись донести їй щось на раціональному рівні. А з другого боку, ми схильні швидше повірити в те, у що нам хочеться вірити, аніж справді дошукуватись істини. Так уже налаштована наша «автоматична» частина мозку. Тож виходить, що людина в своєму «спокійному стані» немов створена для постправди. Питання лише в тому, хто перший про це здогадається, бо він пануватиме над усіма. І таких персонажів було вже чимало в історії. Але на це є лік. Зранена природа людини, в тому числі її емоції і здатність раціонально мислити, може бути зцілена. Христос на це відповів гранично просто і геніально: «…і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Ів. 8, 32). Це найкраща відповідь на питання, яке виривається криком апостола Павла в листі до римлян: «Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерті?» (Рим. 7, 24). Іронія долі полягає у тому, що скільки б не шукав – знайти цю правду не вдасться. Це завжди буде лише якийсь різновид псевдорелігійної постправди. Але цю правду можна зустріти. В крайньому разі вона до такої зустрічі завжди відкрита. Її благодать зцілює людські наміри, вчинки і діяння розуму, налаштовує внутрішній компас і розташовує цінності людини відповідно до реальної їх вартості. Це єдиний дієвий лік проти постправди. Щоб звільнення з однієї форми постправди не було просто автоматичним переходом у іншу її модифікацію, треба вийти поза цілу систему. А для цього необхідно застосувати одну маленьку «хитрість». Постправда говорить, що правди взагалі не існує. Тому треба лише повірити в протилежне і рухатись назустріч їй. Повірити, що все у цьому світі не просто так…

Свіжий номер

4 (468) 2018 2018-4-obklad-m