Колонка редактора

Рівно дев’ять років тому я очолив редакцію «Патріярхату». Петро Дідула, який був головним редактором з 2002 року, зумів, так би мовити, прищепити журнал на рідних землях після 35 років його видання у США. Тому моє завдання було простішим від тих викликів, які стояли перед ним, – продовжити видання «Патріярхату» без будь-якого «просідання» на перехідному етапі. Попри всі нові та старі виклики часопис, здається, не втратив тих здобутків, яких допомогли йому досягти ті, що працювали над ним упродовж більш ніж 50-ти років. І якщо це так, то лише завдяки всім тим людям, які допомагали робити його.

Найперше Лідії Мідик, яка майже від самого початку моєї каденції є заступником головного редактора. Після дев’яти років праці настав і мій час відійти від справ. Таке рішення було прийняте кілька місяців тому, все було багато разів переосмислено, Українське патріархальне товариство у США вже затвердило нового редактора, але писати цю прощальну колонку мені непросто. Редакторство в журналі – досить велика частина мого життя. Я відзначав із «Патріярхатом» його 45-ліття, на яке ми запросили одного з кращих ватиканістів світу – американського католицького журналіста Джона Аллена. А нещодавно у Києві міжнародним семінаром «Церква в епоху постправди» ми відсвяткували золотий ювілей «Патріярхату».

Я вже не раз говорив, що це радше журнал робив мене, аніж я його. Над багатьма темами, які ми порушували впродовж цих дев’яти років у журналі, я, мабуть, ніколи не замислився б глибше, якби не готував відповідний номер. Саме завдяки цьому процесу почав краще розуміти життя Церкви, її ідентичність в сучасному світі, літургійнутрадицію, покликання мирян тощо. Сподіваюся, що з усіх тих матеріалів багато скористали й наші читачі в цілому світі.

Дякую Українському патріархальному товариству у США, насамперед його очільникам в час мого редакторства – пані Ромі Гайді та доктору Андрієві Сороковському, всім співпрацівникам, авторам і друзям журналу в Україні та світі, а також усім читачам за довіру і підтримку в цій спільній дев’ятирічній мандрівці!

Я не переживаю за майбутнє журналу, оскільки мій наступник має всі необхідні таланти для того, аби не лише продовжити його видання, а й привнести у нього щось нове, нову перспективу. Якщо дивитися на історію часопису, то так було зі зміною кожного редактора. Змінюється світ, змінюються виклики, які стоять перед Церквою та її вірними, змінюється навіть наше розуміння самих себе як християн, нашої ролі в цьому світі. І все це не може не позначатися на тематиці й фокусі журналу. Що залишається незмінним для «Патріярхату», то це наша християнська перспектива на всі ці речі, а також опертя на нашу помісну традицію, особливо на спадщину Митрополита Андрея Шептицького, Патріарха Йосифа Сліпого та їхніх славних наступників.

Я завжди вважав, що журнал також покликаний бути майданчиком для плідної дискусії нашої Церкви. Це немає нічого спільного із хворобливим критиканством, але здорова критика дуже потрібна. Здатність до сприйняття критики і готовність провадити зважені, серйозні, а водночас критичні розмови щодо різних проблемних питань нашої церковної дійсності є ознакою здоров’я нашого церковного організму. Дискусії – це наші «лейкоцити». На жаль, мій дев’ятирічний редакторський досвід свідчить про те, що наразі відверта дискусія в нашій Церкві дається важко. Однак дуже сподіваюся, що ситуація змінюватиметься. А наразі ще раз щиро всім дякую за довіру та підтримку!

 

Свіжий номер

3 (467) 2018 2018-3-162-218