Колонка редактора

Людина за своєю природою – шукач, тож потребує руху. Медики не втомлюються повторювати, що рух, фізичні навантаження є умовою підтримки здоров’я. Багато людей дослухаються до цих порад і роблять бодай вранішню зарядку. Але, звісно, не всі. Такими є справи з «фізикою» – сферою матеріального. Коли ж поглянути на ситуацію у сфері інтелектуальній, можна побачити, що вона складніша. Мовиться не лише про те, що культ молодості та гонитви за фізичною – часто неприродною – «красою» в масовій культурі не залишає місця увазі до інтелекту й духовних вимірів існування. Мовиться про банальне, але часто тотальне ігнорування значущості розуму та мудрості в житті як осіб, так і спільнот. Варто визнати, що, живучи в епоху постпостмодернізму (цифромодернізму, метамодернізму, псевдомодернізму) з його одночасним поривом до романтизму та неінтелектуального ідеалізму – селфі-культури, людство бездумно, без належної рефлексії опиняється далеко від поняття калокагатії – ідеального поєднання фізичної краси та духовної досконалості. Можна сказати радикальніше: сигнали культури, які давали стимул до прагнення гармонійності, стали надзвичайно слабкими. В біблійній книзі Мудрості знаходимо слова: «Коли багатство – набуток, у житті пожаданий, то що ж від мудрости багатше, яка все вчить?» (Муд. 8, 5). Але погляньмо на українську реальність. Навіщо прагнути мудрості, віддавати роки молодості навчанню, якщо в рідній країні все одно будеш приречений на бідність, а коли поїдеш працювати прибиральником до Америки або Італії, то станеш «заможним» і зможеш дозволити собі більше? Навіщо ставати ученим, якщо ліпше стати політиком і заробляти «дивіденди» на корупції? Нехай ці питання не штовхають нас до зневіри, але стануть стимулом для подолання викликів. Бідність не подужаєш одним романтичним поривом. Економіку не розбудуєш дописами у Facebook. Культуру не розвинеш світлинами з котиками і песиками в Instagram. Потрібне щось більше. Потрібна система координат, яка дозволяє орієнтуватися на мету і досягати її. Ніхто не візьметься доводити, що дезорієнтований бігун, якому двоїться в очах, дістанеться фінішу. Натомість чомусь можна спостерігати тенденцію до прийняття думки, що дезорієнтована, нерозумна, немудра людина може досягти життєвого успіху, навіть привести до успіху інших. Але хто або що може визначити орієнтири? Ліберальні переконання у тому, що їх слід досягти шляхом угоди, зазнали краху. Справді, якої угоди можна досягти з колективним януковичем або путіним? Після трагічного ХХ століття, увійшовши в часи постправди, ми стоїмо недалеко від топосу пізнього еллінізму, описаного Бертраном Расселом: «Загальна розгубленість конче мусила принести моральне загнивання – іще більше, ніж розумовий занепад». Рассел правильно сказав, хоча й був вороже налаштований до християнства. Він ігнорував багато застережень, у тому числі й тих, що висловлені в книзі Сираха: «Початок мудрости – боятися Господа» (1, 14). Зрештою, таких інтелектуалів було десятки, якщо не сотні. Спільнота живе традицією – живим переданням. Якщо інтелігенція відривається від коренів, вона збивається на манівці й тяжіє до того, щоби зробити це з іншими. Так виникають кризи. Але кризи – це не завжди гарантія занепаду. Кризи – це ще й шанси на оновлення. Бо «…хто віддає всю душу законові Всевишнього й мислить у ньому: він усіх предків досліджує мудрість…» (Сир. 39, 1). Тож і ми мусимо осмислити нашу кризу.