Колонка редактора

Церква – спільнота, у якій традиція поєднується зі стремліннями до майбутнього. Її життя та обнадійливі зміни, котрі відбуваються на очах того чи того покоління, є наслідком, але стають і поштовхом до роздумів про власний шлях у вірі в Бога, до іспиту сумління. Уже відбувся Об’єднавчий собор українського православ’я, створена Православна Церква України (ПЦУ). Мільйони вірних в Україні і не тільки змогли сказати собі: «Близько Господь до всіх, які до нього взивають, до всіх тих, що до нього взивають по правді. Він учинить волю всіх тих, які його бояться» (Пс. 145,18). По 332 роках перебування під владою московських патріархів, по десятиліттях таврувань «неканонічними» і «неблагодатними» українські православні християни юрисдикційно повернулися «на круги своя». І це повернення – нагода повною мірою повернути собі ще й власну релігійну традицію, притінену «темною добою». У ПЦУ достатньо підстав згадувати період 1686 – 2018 років словами: «Над вавилонськими ріками, там ми сиділи й ридали…» (Пс. 137,1). Так само згадують XVIII – ХХ cтоліття – часи кривавих переслідувань віри з боку північного сусіда, але не тільки його (!) – греко-католики. Якби це враховували люди, які дивуються, що греко-католики радіють об’єднанню православних «більше, аніж деякі православні», то були б обережніші в словах. Можливо, подібні репліки зникли б, якби їхні автори розуміли глибоке прагнення УГКЦ до відновлення єдності київського християнства і не тлумачили її категоріями підпорядкування. На жаль, саме до останнього українців привчали дуже довго.

У інтерв’ю виданню «Главком» Блаженніший Святослав акцентував: «…коли йдеться про «простягнуту руку», ми говоримо про єднання. Тобто, залишаючись собою, ми можемо і повинні співпрацювати – в ім’я добра українського народу, в ім’я правди, в ім’я пошуків вселенського єднання з християнами, яке ми називаємо екуменічним рухом». Зрозуміло, що для діалогу, метою якого є досягнення єдності, потрібні ті, що готові брати в ньому участь. Але не тільки: неодмінно потрібне ще їхнє усвідомлене почуття Божої присутності за словами «…щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Ів. 17,17-18). Тож греко-католики радіють із того, що утворення ПЦУ подало сильний сигнал ще й до пошуку єдності між спадкоємцями Володимирового Хрещення Руси-України. Як не радіти, що відповідні меседжі лунають від Блаженнішого Епіфанія – предстоятеля ПЦУ? Блаженніший Святослав наголосив: «…маємо можливість показати світовому християнству, що екуменічний діалог між УГКЦ і ПЦУ можливий. Адже сьогодні він відсутній в Україні. Проводяться тільки особисті зустрічі, спілкування в різних форматах. Тому розпочати його – це виклик і, можливо, перший крок у нашій дорожній карті». Очевидно, через людські слабкості й те, що перешкодою до єдності часто стає не лише ворожість, а й банальне нерозуміння, до справи треба ставитися відповідально. Адже значущість нашого діалогу має потенціал вийти далеко за рамки як наших Церков, так і нашого часу. Нам він дозволить сповнити гасло γνῶθι σεαυτόν – «пізнай самого себе», подолати численні «структури гріха», краще зрозуміти, про що ми просимо Бога в літургії.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>