Слово «суб’єкт», згідно з Академічним тлумачним словником української мови, має аж сім визначень. Передусім це «істота, здатна до пізнання навколишнього світу, об’єктивної дійсності й до цілеспрямованої діяльності». Далі – це «істота, група осіб, організація і т. ін., яким належить активна роль у певному процесі, акті». Далі – «особа або організація як носій певних прав і обов’язків». Інші чотири визначення подають, що суб’єкт – це «людина як носій певних фізичних і психічних якостей; «людина як об’єкт дослідження»; «людина, особа», «предмет судження», «те саме, що підмет». Якщо приглянутися до поданих тлумачень суб’єкта, особливу увагу привертає те, що одні з них засвідчують його активну природу, а другі ведуть мову про «суб’єкт як об’єкт», тобто щось пасивне – щось, за чим хтось спостерігає і на що хтось впливає.
В Україні, як і всюди, є люди та спільноти активні – суб’єкти, а є ті, що стають об’єктами чийогось впливу, навіть того не помічаючи. І перші, і другі впевнені, що вони самостійні, бо кожен цього прагне. Якщо накласти сказане на палітру суспільних поглядів, то стає зрозумілим, чому часто наслідком дебатів є не позитивне рішення, а конфлікт та образа, припинення діалогу. Дуже часто в нас забувають, що бути суб’єктом суспільних відносин – це не тільки мати права, а й обов’язки щодо інших. Повага до співрозмовника – це також обов’язок. Недарма вже кілька аналітичних центрів, які досліджують діяльність російських тролів у інтернеті, попереджали, що їхньою метою є радикалізувати настрої, розсварити людей та їхні групи шляхом маніпуляцій. Україна – не виняток. Мовиться про те, що як людина, так і спільнота може бути активним суб’єктом суспільних відносин, мати від цього користь і приносити користь іншим. З другого боку, може вона бути також об’єктом, який говорить та діє, але є несамостійним, маніпульованим кимось. І якщо той «хтось» – явний чи прихований ворог, біди довго не чекай, бо «Кожне Царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться» (Мт. 12, 25). Маємо достатньо прикладів того, як до поділів своїми бездумними словами і діями українців штовхають навіть ті, що начебто претендують на імідж моральних лідерів нації, говорячи явну неправду чи про історію, чи про сучасність. Свідомо не називатиму їх, бо таки sapienti sat. Очевидно, що люди мають право на відстоювання своїх позицій, але водночас вони повинні враховувати небезпеку маніпуляцій над собою. Усі повинні плекати критичний розум, аби не пірнати в «зраду», не засвоювати ворожу думку як свою і не поширювати її на шкоду собі та іншим…
Усі ми покликані шукати правду і відрізняти її від брехні. Понад те, правду слід говорити публічно, а не приховувати її – така скромність була б фальшивою. Правди не кажуть ті, що її не знають, або ті, що її приховують, – несвідомі лідери або свідомі демагоги і популісти, керовані бажанням маніпулювати і заробляти на цьому, виглядаючи «білими і пухнастими батьками народу». Через це українці вже проходили як у політичному, так і в економічному та релігійному вимірах. Чи засвоїли ми як нація ці уроки, побачимо вже скоро. Тоді стане зрозумілим, чи ми йдемо далі, а чи прямуємо новим старим колом для кращого засвоєння уроків історії.
