Колонка редактора

Гадаю, впродовж 46 років виходу журналу «Патріярхат» у світ кожен його читач чекав, що рано чи пізно на обкладинці з’явиться фотографія з освячення патріаршого собору в Києві. Ця подія стала результатом очікувань не лише людей ХХ – ХХІ століть, але й тих, що жили в минулих століттях. Багатьом вірянам, які пам’ятають підпілля або часи, коли епіцентр головних подій Української Греко‑Католицької    Церкви був у західному світі, здавалось, що це перспектива далекого майбутнього. Думаю, 46 років тому мало хто міг з певністю сказати, що не мине й 50 років, як на березі Дніпра постане патріарший собор.

І справді, за останні пів‑століття УГКЦ пройшла карколомний шлях – від катакомб і боротьби Патріарха Йосифа, від часів мучеництва до виходу з підпілля. Коли чотири роки тому ми святкували 20‑річчя легалізації нашої Церкви, я написав коротку статтю під назвою «Пост‑підпільний шлях УГКЦ підійшов до завершення».   Мої думки з того часу майже не змінились, хіба що до них можна додати ще одну: освячення патріаршого собору Воскресіння Христового остаточно підтвердило – ми вже вийшли з підпілля, час відновлення структур, будівництва нових споруд практично завершився. Тепер слід звернути особливу увагу на те, що усередині храмів із каменю і храмів наших душ.Новозбудований патріарший собор для цих роздумів дає багатий матеріал.

Його географічне положення – на лівому березі Дніпра, поруч із сучасною забудовою, широкими проспектами, торговельними і розважальними центрами – показує, в якому світі живе наша християнська спільнота тепер. Це атмосфера споживацтва, шалена швидкість життя, байдужість і безликість великого міста, постмодерне мислення тощо. Здавалося б, це стосується тільки міських парафій, а в селах і далі все по‑старому. Проте сучасна культура не знає кордонів, нинішній світ – то «велике село». На протилежному березі Дніпра бачимо історію, хрещальну купіль, звідки наша спільнота розпочала свій християнський шлях. Бачимо древні київські храми, старі вулиці, будівлі. Але повернення до минулого неможливе, можна скільки завгодно намагатись відтворити навколо себе «дух старовини» – в кращому випадку з цього вийде добротна театральна вистава. Розміщення нашого головного храму вказує на те, що ми перебуваємо в іншому часі і повинні йти до сучасної людини, знаходити нові шляхи для того, щоб донести до неї Слово Боже. Наш собор поки що не має відповідної внутрішньої оздоби, іконостаса, розписів. Його стіни білі, як душа новонародженої дитини. Не так важливо, чи скоро там з’являться гарні мозаїки, ікони, важливо, аби ті зразки святості, які дає нам сакральне мистецтво, відтворювались у спільноті цього храму і в цілій нашій християнській родині, бо патріарший собор – це серце нашої спільноти. Ми входимо в нову добу. Пост‑підпільний час завершився.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>