Колонка редактора

На титульній сторінці цього номера до словосполучення «виклик секуляризації», напевно, варто було б додати знак питання, оскільки з явищем секуляризації не все так просто, як видається на перший погляд. Це читач зрозуміє після ознайомлення з тими матеріалами, які ми пропонуємо. Майже неможливо дати однозначну і вичерпну відповідь на запитання «Що таке секуляризація?». Процеси, які зазвичай охоплюють цим терміном, неможливо звести до одного знаменника. Вони відрізняються залежно від країни та суспільства, яке в ній живе. Відповідно й наслідки тих процесів різні. Прикладом може бути хоча б Франція з її програмою laïcité(жорсткої світськості) та Німеччина, де держава не уникає відносин із Церквою. 

Дистанція між Церквою і державою не є чимось чужим християнській вірі. Своєрідний секуляризм відчувається у словах Христа: «Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові». Христос недвозначно говорить, що Його Царство (яке не від світу цього) і Царство Кесаря це дві паралельні реальності. Вони немовби зберігають нейтралітет відносно одна одної. Христос не говорить про їх злиття чи взаємопоглинання він каже, що якби Його Царство було від світу цього, то всі сили небесні воювали б за це. Так виглядає, що секуляризація є наслідком невиправданого злиття цих реальностей. І з цим багато хто погодиться. Однак де пролягає межа релігійного і світського? Між політичною та правовою сферами? Освітньою? Дехто хотів би посунути цей кордон аж до порога храму, підмінивши ідею секулярної держави державою атеїстичною, в якій невіруючі лише люб’язно дозволяють жити віруючим.

Чеський священик і дисидент Томаш Галік зауважує, що такий інтолерантний секуляризм прагне тотально витіснити релігію із суспільного простору і таким чином сам стає інтолерантною “релігією”. З іншого боку, пише Галік, багато з того, що ми називаємо секуляризацією, критикою релігії, навіть атеїзмом, є великим шансом на розпізнання, очищення та відкриття простору для оновлення нашої віри. Секуляризація може допомогти Церкві позбутись того зайвого, що до неї причепилось, але не є властивим їй. 

Чи не про це говорив Папа Франциск у своїй промові в Ассізі: «Церква повинна оголити себе з великої небезпеки, яка загрожує кожній особі в Церкві, усім: небезпеки світськості»? Залишається, проте, запитання: як бути християнам у секулярному суспільстві, де держава полишає нейтральне ставлення до релігії і займає антирелігійну позицію? Чи можливо обмежити християнство церковним «парканом»? Виходить, що людина в такій ситуації повинна була б бути християнином в межах храму, удома, а вийшовши на вулицю, ставати атеїстом. Навряд чи суспільство, яке плекає в своєму громадянинові цю шизофренію, можна вважати таким, що шанує «світогляд і гідність кожної особи». Тож мають слушність ті, хто зауважує, що агресивний, інтолерантний секуляризм перебуває за крок до войовничого атеїзму. Українська дискусія про виклик секуляризму щойно починається, в той час як у західному світі щораз голосніше говорять про постсекулярну добу.  В принципі, ще не відомо, як ляжуть західні секулярні ідеї на «старі дріжджі» радянського атеїзму. Але одне відомо напевно Церква потребуватиме нових відповідей на щораз нові запитання. Зрештою, нічого нового під сонцем…

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>