Колонка редактора

Україна пережила найстрашніший період з часу радянського терору. Викрадення, побиття, залякування, фабрикування судових справ, убивства…

Події 20 лютого перевершили навіть цинізм радянських бонз. У білий день спецпризначенці відкрили прицільний вогонь по беззбройних демонстрантах в центрі столиці. Загинуло не те що багато, загинуло дуже багато людей…

Ці події вже названі другим найбільшим у повоєнній Європі вбивством мирного населення після сумнозвісних подій в боснійській Сребрениці. Якщо зважити, чому той, хто віддав наказ стріляти, пішов саме таким шляхом, стає ще більш моторошно. Моторошно від того, як зло може глибоко увійти в наш світ і дмухнути своїм холодним подихом прямо нам в лице. Жертви наскільки масштабні, що перемога навіть не мала властивого їй присмаку радості. А радості й не може бути, коли спостерігаєш, як система помаленьку регенерується. То там, то там чуєш, що знову беруть хабарі, запрацювали «відкати», вбивці на волі… Лікарі, медсестри і не поглянуть у бік хворого без «двадцятки» в кишеню. Бюрократична машина знову запущена і далі намотує нутрощі простих людей на свої шестерні. Так і хочеться кричати: «Люди! Ви що? Схаменіться! Ви забули, як ще місяць тому зі сльозами на очах дивилися випуск новин, де показували скривавлені тіла молодих хлопців, накритих простирадлами?! Ви хочете повторення?!»

Політики чомусь швидко забувають, що Майдан стояв не на підтримку їхніх персон, а за цінності. Звісно, є позитивні зрушення, вдалі призначення і потужні громадські ініціативи знизу. А те, як система почала швидко відкочуватись назад, робить очевидним те, що вона напрацьовувалась не в останні чотири роки, коли при владі був Янукович, а значно раніше і за сприяння всіх нас.

У новій ситуації знайшли себе українські Церкви. Хтось виїхав з цих подій на коні і сьогодні намагається махати шаблею наліво й направо, викликаючи на бій опонентів. А ті, своєю чергою, стараються віднайти себе в новій ситуації, коли своє ж церковне начальство стало представником країни-окупанта…

Для Української Греко-Католицької Церкви це був час інтенсивного росту.  Ніяка теорія не дасть скільки досвіду, як практика. Практика живого контакту із суспільством поза храмовим подвір’ям. Мені видається, що одним із найбільших досягнень цієї революції для УГКЦ стало те, що священики вийшли за межі храмів. Священик перетворився із сакральної фігури в храмі на того, «хто поруч». На того, хто підставить не лише духовне, але й фізичне плече.

Стара польська приказка говорить: «Człowiek myśli, Pan Bóg kryśli». Цей номер ми планували присвятити польсько-українському примиренню. Але цим планам не судилось втілитись уповні – ​лише частково. Зовсім оминути цю тему було б також неправильно, оскільки ситуація вже укотре показала, що навіть старі вороги здатні ставати найкращими друзями і підтримувати одні одних у важкі хвилини. Дякуємо Вам, брати! Dziękujemy Wam, Bracia!​

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>